Днями ми могли бачити моторошне відео, як російські загарбники вбивають українського військовополоненого. Особливо їх розлютили спокійно сказані ним слова: «Слава Україні!». Неймовірна повага до Олександра Мацієвського. Вражає людська, чоловіча, лицарська гідність цього воїна.

Досі здавалося, що подібні випадки – в минулому, в історії, десь у першій половині ХХ століття. Але живемо в історичні часи, тому подібне бачимо зараз, коли українські воїни, навіть зазнавши поразки в бою, залишаються нескореними і в очі противникові славлять свою Україну.

«Історична Свобода» говорить про історію гасла «Слава Україні!» та подібні випадки з істориком, майором ЗСУ Юрієм Юзичем.

– Гасло «Слава Україні!» – відколи воно, з яких часів? Козаки часто воювали, але вони більше релігійними гаслами послуговувалися.

– Козаки, до речі, тут до місця. Бо коли армія УНР створювала свій муштровий статут, то там врешті написали, що бойовий клич української армії не «Ура!», як у російській армії, а «Слава!».

Можливо, це була вигадка літераторів кінця ХІХ – початку ХХ століття, які, описуючи козаків, які атакували із кличем «Слава!», можливо, так було насправді. Тому по суті всі визвольні змагання бойовим кличем українців було «Слава!».

Саме вітання «Слава Україні!» з’явилося зовсім не в 1940-х, а на межі ХІХ-ХХ століть у Харкові, в середовищі студентської молоді, яка потім створила Революційну українську партію й Українську національну партію, першу націоналістичну групу. Вже вони віталися «Слава Україні!».

– Тобто це середовище Миколи Міхновського, відомого політичного діяча, який серед перших проголосив гасло незалежної України?

– Так. Але тоді відповідь була: «По всій землі слава!». Тобто ще не було «Героям слава!». Попервах відповіді були різні. За часів гетьмана Павла Скоропадського відповідали: «Гетьманові слава!». У козацьких рухах 1920-1930-х років казали: «Козакам слава!», в ОУН у 1930-х роках говорили: «Вождеві слава!». І вже в 1941 році – після того, як у Карпатській Україні українці масово ставали на захист, розуміючи, що вони, швидше за все, будуть переможені, але вони виходили фактично на вірну смерть із кличем «Слава Україні!» – після цього в ОУН вирішили, що відповідати на це гасло треба: «Героям слава!». До речі, бандерівцям закидають, що це вождівська партія... Якби то була вождівська партія, то бандерівці відповідали б «Вождеві слава!», як це вже було усталено. Але вони принципово змінили, хто є центром, суттю українського руху і боротьби за незалежність.

– Коли були події в Карпатській Україні, то ОУН ще не розкололася на бандерівців і мельниківців, ще була єдина ОУН.

– Фактично це середовище саме під час Карпатської України окреслилося, яке ми потім знаємо як бандерівців.

– Відомі випадки, коли українські вояки перед стратою казали «Слава Україні!» або співали «Ще не вмерла Україна». Це вже потім додумали чи це справді зафіксовано? Наприклад, перший такий випадок, кажуть, був під Крутами, коли там полонених страчували, а вони гімн співали. Але хто це зафіксував?

– У чому взагалі унікальність цього випадку на відео з-під Бахмуту? Унікальність полягає в тому, що це вперше в історії України побачили, як вмирають хлопці, які кажуть: «Слава Україні!». Бо до цього ми чули розповіді, ми чули спогади, ми чули різні версії, як це могло бути, були припущення, що могли так сказати. А це вперше ми побачили відеозапис. І це дуже важливо. Цей випадок точно увійде в історію, в підручники, можливо.

Звісно, і раніше такі випадки були. Співали «Ще не вмерла Україна». «Слава Україні!» на початку ХХ століття було паралельно з іншим таким гаслом «Хай живе Україна!». І це «Хай живе Україна!» перед стратою сказали Данилишин і Білас, коли їх вішали в 1932 році...

– Білас і Данилишин – це бойовики ОУН.

– Так. Польський військово-польовий суд засудив їх на кару смерті. Навіть ветерани Польської військової організації, які пройшли підпілля, борючись за незалежність, звернулися з проханням їх помилувати. Але їх не помилували. То один із них, коли на шибеницю вийшов, сказав: «Хай живе Україна!». А через кілька років «Слава Україні!» набуло масової популярності на суді над Бандерою. Відтак це вже стало чітко: «Слава Україні!».

А перший випадок зафіксований, коли «Слава Україні!» перед стратою, то це у Львові на Цитаделі (це австрійська фортеця) – там поляки за вироком військово-польового суду стратили двох хлопців. Один із них був сином депутата австрійського парламенту, мав гарну освіту. Їх звинуватили у розвідці на користь українського війська, але це не було доведено. Принаймні українська сторона не артикулювала, що це так. Вкопали спеціальні стовпи, до яких їх прив’язали. Стріляли у спину. На спині намалювали хрестики крейдою. Хлопці вигукнули: «Слава Україні!». Спогад про це залишив один львів’янин, який згодом став відомим адвокатом. Тобто це не просто літературний опис – адвокат опирається на фактаж.

– Це в якому році було?

– Це був березень 1919 року. Взагалі березень символічний для цього гасла. Бо і Карпатська Україна була в березні, коли перед розстрілом хлопці і дівчата говорили: «Слава Україні!».

– А от про Крути що відомо?

– Про Крути відома така історія: група хлопців заблукала в темряві й вийшла не туди, дезорієнтовані потрапили в полон. Є розповіді про те, що вони перед смертю заспівали «Ще не вмерла Україна». Гасло «Слава Україні!» тоді було паралельно з гаслом «Хай живе Україна!». Тому цілком може бути, що хтось перед розстрілом вигукнув: «Хай живе Україна!».

Але ми маємо про бій під Крутами всього 10 спогадів. І розстріляні залишилися розстріляними. Ті, які вижили в полоні, навряд чи були свідками цього розстрілу. Тобто це таке припущення. Але так, є така версія.

– А під час перших визвольних змагань наскільки було поширеним гасло «Слава Україні!»?

– Доволі поширеним. Наприклад, газета «Рада» на початку революції писала, що в березні місяці в селі Діївка під тодішнім Катеринославом, а тепер це частина міста Дніпра, селяни проводили мітинг і виголошували: «Слава Україні!». Тобто в 1917 році це масово поширилося. Дуже цікавий випадок на Сумщині, здається у Шостці, відзначали ІІІ Універсал і робили декларацію про його підтримку. Так ось, у протоколі написано, що всі присутні представники партій встали і сказали: «Слава Україні!». Відмовилися від цього тільки більшовики. Натомість підтримав і єврейський «Бунд», і так далі.

А вже у 1918 році грузинські партії використовували це гасло-клич для комунікації з українцями. Вони ідентифікували себе з визвольною боротьбою українців і підтримували цю боротьбу, висловлюючись у статтях і виступах «Слава Україні!».

– Гасло з’явилося в Харкові, потім воно виринає у Львові, Закарпатті... Тобто доволі швидко стало соборницьким.

– Так. Думаю, цьому дуже сильно посприяла формалізація гасла. Бо в Харкові це було студентське середовище, яке в 1917 році фактично творило українську збройну силу. Армія УНР була створена на базі українізованих частин, над чим першими почали працювати люди з середовища Міхновського. Там складна історія, як Грушевський із Петлюрою відбивали весь цей рух від, як вони вважали, радикалів і брали під свій контроль. Але це гасло вже там було популярне.

А в 1920 році командувач Армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко офіційним наказом ввів вітання «Слава Україні!». Щоправда, тоді відповідати треба було «Слава! Слава! Слава!». І вся армія вже з тим артикулювалася.

– Російська пропаганда каже, що це бандерівське гасло. А воно ж давніше за бандерівців. Але все-таки бандерівці задали якби останній канон: «Слава Україні! – Героям слава!».

– Це відбулося дуже цікаво. Бо на межі 1920-1930-х років про «Слава Україні!» вже почали забувати. Після поразки визвольних змагань була така емоція, що ми програли, тому якось не до слави. Тому Білас і Данилишин говорили: «Хай живе Україна!».

Але в 1936 році на процесі, де судили Бандеру і його соратників, одна дівчина, яку там судили, вигукнула «Слава Україні!». Польський суд їй за це впаяв штраф і додатково карцер на добу. І тоді кожен член ОУН, який був на цьому судовому процесі, заходячи вітався із залом: «Слава Україні!». Вони розуміли, що зараз за це дістануть карцер. Про це писали газети.

В результаті дійшло до того, що всі українські політичні партії, навіть гетьманці, які жорстко конфліктували з ОУН, навіть релігійні громади, навіть діаспорні газети в США і Канаді закінчували свої оголошення: «Слава Україні!». Тобто в 1936 році це гасло знову стало загальнонаціональним з вірою в те, що ми переможемо, коли в нас є такі люди.

– Воювали з різними ворогами – і проти угорців, і проти росіян, і проти поляків, і проти німців – але гасло було актуальним.

– Так, це гасло тих, хто виборює українську незалежність.

Впевнений, що із 2014 року багато хлопців і дівчат вмирали зі словами «Слава Україні!». Ми просто не маємо свідчень їхньої загибелі, не знаємо обставин, як вони загинули, а ворог цього не фіксує. І це така чітка крапка, артикулююча крапка, яка показує ворогу, хто вони і хто ми.

Згадав приклад із щоденника Довженка. Якось Довженко зустрічався з одним чекістом. І цей чекіст йому оповідав історію, які страшні ці бандерівці. Ти йому шкіру пасами ріжеш, а він тобі в обличчя каже: «Слава Україні!». Цей чекіст був шокований: як це так, вони взагалі незрозумілі люди. А Довженко у свою чергу був шокований: по-перше, як людина таке могла робити; по-друге, так і не зрозуміла суті того, що йому сказали.

І в цьому до певної міри вся наша визвольна війна – ми чітко знаємо, що ми хочемо. Світ уже розуміє, що ми хочемо. Але ворог живе в якихось своїх імперських міфах. І ці міфи їм не дозволяють бути людьми, не дають побачити, що люди вмирають не за щось корисне, а що є цінність української незалежності, яка врешті перемагає.

Щодо визвольних змагань, то в 1917-1921 роках ми не знайдемо багато прикладів. Відомо, як під час Другого Зимового походу близько тисячі хлопців пішли в похід на Київ з метою підняти повстання і відновити українську державу. Під селом Малі Миньки вони попали в оточення, і прорвалася, частина потрапила в полон, а частина відстрілювалися до останнього.

У 2022 році бригада морської піхоти імені Михайла Білинського в Маріуполі воювала, а сам Білинський в 1921 році застрілився і щось при цьому сказав. Ми не знаємо, що він сказав. Але маємо свідчення хлопців, які були недалеко і бачили, як це відбулося. Тому цілком можна припускати, що він сказав «Слава Україні!» або «Хай живе Україна!», щоб відважитися на цей хоробрий вчинок і не потрапити у полон до ворога.

Не думаю, що за подібних обставин люди мали можливість співати гімн. І тому вигукували щось коротке, от те, що ми побачили на цьому відео, що можна встигнути сказати.

– Ви згадали, як Довженко писав про лють і нерозуміння цього гасла. І от зараз ми на цьому відео теж бачили лють від того, що людина спокійно, без надриву сказала: «Слава Україні!». І яка була лють у тих, хто у нього стріляв! Звідки у них ця лють? От ви – воїн. Якби ви взяли в полон росіянина і він сказав би: «Слава Росії!» або «Слава СРСР!». Хіба у вас від цього була би лють?

– Ні, звісно. По-перше, вони такого не говорять. У них цінності і мотивація інші. По-друге, думаю, наші хлопці, якби таке почули, то скоріше посміялися б, бо це якесь таке дивне. А в них ця лють на весь український рух глибоко сидить. Ми ж не бачимо тих посібників, на яких вони ростуть, фільми «Брат-2» і так далі...

– «Брат-2» ми бачили.

– Так, бачили. Але ми не відчуваємо того комплексного впливу, який там формує суспільну думку. І це ще було до СРСР, ще в царській Росії виховувалося. Тобто це ненависть і нетерпимість до українців як таких... Вони вважають, що всі українці мають бути «русскими». І коли українець каже, що я – українець, підкреслює це, говорить ось так у вічі смерті, щоб коротко і довго не пояснювати суть: «Слава Україні!»... Очевидно, вони не можуть це пояснити. У них єдина реакція – злість, бо вони нічого з тим не можуть зробити. Вони розуміють, що ця людина все одно залишиться українцем. А вони хочуть, щоб всі були «русскими». А цього не буде!

– Ще не очевидно, як закінчиться ця війна, але вже очевидно, що українці поховали так званий «русский мир».

– Так. І дуже глобально. Нам ще треба буде поборотися за назву, очевидно. Насправді мені своїй дитині дуже важко пояснювати, що насправді ми – руські, та оскільки вони вкрали нашу назву, то ми – українці. Це дитині тяжко пояснювати, а світу ще тяжче. Бо вони навіть назву нашу вкрали і навіть не розуміють, що вкраденою назвою користуються. І вони не люблять тих, кого обікрали.

– Вкрадена назва «Русь», у грецькій інтерпретації «Росія».

– Вони ж цього не артикулюють. Колись одіозний російський діяч Затулін, який відає зв’язками з СНД, в одному з інтерв’ю бідкався: як це так, навіть у СРСР українською мовою писали – «російська мова»! Повинно було бути «руська мова», а писали «російська»! Тобто навіть у СРСР українці чітко розуміли, хто – руський, а хто – росіянин.

Тому ідентичність українська, попри всі облуди, які нам приносили і приносять з Москви, все рівно зберігається. Не думаю, що цей героїчний хлопець, був якимось потужним активістом патріотичних організацій, абощо. Це звичайний український хлопець, який чітко розуміє: хто він і хто вони. І він їм сказав те, що він хотів їм сказати. Дуже культурно, інтелігентно і так, як говорить про це бойовий статут ЗСУ.