Анастасія Потапенко
Те, що Україну очікує війна з Росією пророкували ще воїни УПА, та українські політв'язні, які зробили свій внесок у здобуття Україною Незалежності в 199 році. Як це було в інтерв’ю Радіо Свобода розповів колишній політв'язень СРСР, дисидент, філософ, член Ініціативної групи «Першого грудня», проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. 10 років свого життя він провів у таборах та на засланні і каже, що нині російські сили ще жорстокіші до українців, ніж у радянські часи.
– Як ви вважаєте, чому так сталося, що українці знову виборюють свою незалежність? Чому Росія не визнає незалежності України й досі?
– Я би тут уточнив назву держави: чому Російська імперія не визнає. Бо Російська імперія немислима без України. Це є «головний діамант» в її «короні». Без Києва неможлива легітимації Росії як імперії.
Без Києва неможлива легітимації Росії як імперії
Тому що, якщо Київ є всередині імперії, то тоді Росія може претендувати на тисячолітню історію державності Київської Русі, і може претендувати, що хрещення Русі – це її історична подія. Отоді все тримається, і тоді імперська модель працює.
Тому Російська імперія буде воювати за Україну завжди. Завжди! Вона не відпустить. Тобто це боротьба до скону. Або скону Російської імперії, або до скону України.
– Коли в 1991 році проголосили незалежність – це була така перемога українців. Чи було тоді розуміння, що російська влада буде намагатися знову повернути Україну під свій контроль?
– Власне кажучи, і в таборах (у місцях ув'язнення дисидентів – ред.) були дискусії з цього приводу.
Я пригадую собі, що воїни УПА 25-літники (відбували 25-річний термін ув'язнення ред.), які сиділи з нами в таборах, дуже скептично ставилися до наших таких рожевих версій про демократизацію СРСР, про те, що стануть республіки незалежними і так далі.
Вони говорили про те, що війна з Росією, якщо ми станемо незалежними, буде неминучою. Тобто, ще тоді це було абсолютно зрозуміло для воїнів УПА.
– Як ви вважаєте, що більше повпливало на відродження чи становлення самосвідомості українців: події 2014 року, Майдан, чи повномасштабне вторгнення у 2022 році?
– Все це були етапи нашого духовного піднесення, які є дуже важливі для нашого становлення як народу, як нації, як суб’єкта міжнародної політики. І тому я не визначав би якийсь один з них.
Кожен був важливий.
Я з дуже великою тривогою спостерігаю, що ми зараз на другому році війни починаємо повертатися до наших звичних українських «недуг» – взаємного ворогування, зневіри у свою власну долю, розгубленості. Все це речі, які для нас просто смерті подібні!
Ми не сміємо допускати собі цих емоцій до нашої душі. Отже, все-таки тримаймося, тримаймося цього Дня Незалежності, тримаймося того, що нам дав Господь.
– На новоокупованих територіях і на окупованих територіях із 2014 року російські сили переслідують українців, які говорять українською, які мають якусь українську символіку у себе вдома. Знаємо, що люди навіть прапори закопували в городах для того, щоб їх не знайшли. Це вже було раніше в історії України? Ви були свідком, можливо, подібного? І чи змінилися взагалі якісь методи?
– Так, це відтворюється постійно в нашій історії.
І я навіть хотів би згадати не свій час, а час Олександра Довженка. В його спогадах є дуже цікавий момент, коли він зустрічається з одним російським колишнім КДБістом, НКВДистом, який катував українця-націоналіста.
«... я його підвісив, він хрипить від болю, але навіть через той хрип я чую: «Слава Україні!»
І розповідає, ділиться з Довженком своїм здивуванням і своїм обуренням. Він каже: я його катую, я його підвісив, він хрипить від болю, але навіть через той хрип я чую: «Слава Україні!». І це викликає у нього лють. Розумієте?
Бо він не може нічого зробити з цим. Що він вже не вигадує до цього чоловіка, які тільки катування мислимі і немислимі, а він все одно каже: «Слава Україні!».
Тобто ось ця лють сьогодні відчувається у російських окупантах і у всьому режимові. Тому що вони ніяк не можуть впоратися з Україною. А Україна стала чинником, який веде їх до загибелі.
Росія нутром відчуває свою смерть. Вона відчуває цей запах смерті. І тому знищити Україну, ту «ненависну Україну», яка ставить їх перед такою загрозою екзистенційною – ось це і є їх головне завдання і причина ненависті.
– ЗСУ зараз на фронті в наступі. Вони звільняють території. Особисто Ви вірите у повне звільнення і вихід на кордони 1991 року, включно з Кримом?
– Так, я вірю!
Я схиляю просто голову перед хлопцями і дівчатами, які сьогодні на фронті. Я схиляю голову перед ними, тому що, часом, у мене таке враження складається, що ті випробування, через які вони проходять вони, є навіть більшими, ніж ті, через які переходили дисиденти і політв’язні.
Тому мені інколи навіть соромно показувати книгу спогадів своїх про дисидентський час, тому що сьогодні те, що викликало у мене страждання, може видаватися просто не так важливим, як тоді, сьогодні є набагато більші страждання.
– А як, на вашу думку, варто повертати окуповані території, не тільки географічно? Як треба це робити?
– Це важке завдання. Воно не є однозначним.
З одного боку, я дуже добре усвідомлюю, яким нестерпним для України є той феномен, що навіть сьогодні в час війни так багато є так званих «ждунів», які просто вичікують на прихід «справжньої» влади – російської, які і далі переконані, що українство вторинне, бути приналежним до української нації. Тобто все це є.
І це викликає в багатьох українців просто нестерпний біль. І багато українців хотіли би з цим справитися за один раз. От знайти якусь таку паличку чарівну, такий один спосіб, щоб заборонити, вирішити, поставити крапку. Все!
– Як ви вважаєте, як, попри все, все-таки треба відзначати День Незалежності України, як це робити?
– Я – людина не офіційного плану. Я не належу до влади.
Тому мені хотілося передовсім, щоб це свято пройшло через серце кожної людини, кожного українця, щоб воно було не стільки офіціозним, скільки особистим святом кожного українця.
Я хочу, щоб День Незалежності став особистим святом кожного українця
Навіть того, хто виїхав. Навіть того, хто раніше не був дотичним до українського духу, скажімо так, навіть тих, хто сумнівався у величі української культури, хто інколи соромився бути українцем.
То хай цей день буде днем, коли оцей святковий настрій входить в душу, коли людина відчуває гордість від того, що вона – українка чи українець.
– Що, на вашу думку, допоможе вистояти та не втратити віру в незалежність? І за що ви радите триматися під час боротьби зараз українському суспільству?
– Якщо говорити лексикою Мирослава Мариновича 20-30-літнього віку, то я сказав би так: переможе правда, брехня може виграти битви, але вона не виграє війну.
І триматися правди – це означає врешті-решт перемогти. Тобто я цього хотів би побажати.