«Мамо, вони їздять по нашому прапору!» – Лілія згадує, як її шестирічний син не міг стримати обурення, коли побачив, як російські війська їздять танками по українському стягу. Улітку 2022 року її сім’я все ще залишалася в окупованому місті і український символ, що висів поблизу дому – залишався чи не єдиною розрадою. Але і його зірвали, кинувши на дорогу.
Сім’я врятувала прапор і планувала залишити його у сховку в місті. Згодом Лілія з рідними змогла виїхати із захопленого Маріуполя – з допомогою волонтерів вони безпечно добралися до Німеччини через Росію та Білорусь. Прапор Лілія потайки забрала з собою – надійно заховала його між дитячими речами. Нині цей стяг – каже жінка – «єдиний спогад, що залишився» від міста.
Дім, у якому не жили
Редакція проєкту Радіо Свобода «Ти як?» зустрілася із Лілією у Вінниці – нині вона приїжджає сюди до родичів. Місто, каже вона, нагадує їй Маріуполь – фонтанами, вулицями, парками, дитячими майданчиками.
«І тут багато «наших», – продовжує жінка. – Ідеш і чомусь одразу видно, що ми – переселенці. Часом питають: «Ви переселенці?» «Так.» «І я теж». Напевно, нас видно здалеку».
До повномасштабної війни вся сім’я працювала в порту, Лілія виховувала сина. Про те, що може розпочатися повномасштабна війна, ніхто не вірив. Маріуполька каже: навіть не думали про це – якраз добудовували омріяний дім поблизу Азовського моря. 21 лютого в будинку лиш закінчили встановлювати вікна.
«Приїхав монтажник, налаштував усі вікна. Він ще мені якось так усміхався і казав, мовляв, «ви так ретельно підходите до будівництва дому, все має бути на своїх місцях, а раптом щось трапиться, що робитимете?». І я кажу: «А що може трапитися? Трапитися нічого не може», – згадує розмову Лілія.
Уже за кілька днів сім’ю розбудив дзвінок – уранці 24 лютого друг чоловіка сповістив, що почалася повномасштабна війна. Лілія з чоловіком Владом спочатку не повірили, згодом зібралися у місто: треба було закупитися продуктами і ліками. Робили це вони вже під звуки вибухів. Перший час прожили у своїй квартирі в п’ятиповерхівці – вікна закрили подушками і покривалами.
«Тоді ми ще думали, що це – сильний захист», – гірко сміється Лілія.
Нині будинок зруйнований від влучання снаряду. Замість квартири, де жила сім’я – величезна діра у стіні.
«Я таке бачила раніше тільки в кіно, – каже Лілія. – Мені раніше було цікаво – от як люди виживають під час війни? Як їм вдається щось святкувати? Як вони ходять в гості? І от в період після 24 лютого я це все відчула на собі. І, чесно, кажучи, от я досі ніби в кіно. У страшному кіно», – каже маріуполька.
Після 5 березня весь будинок перемістився жити у підвал. Там і готували їсти – на саморобному мангалі. Їжі бракувало, тож харчувалися усі разом – із запасів.
У нас снідали тільки діти, ми всі пили чай
«У нас снідали тільки діти, ми всі пили чай. На обід у нас лише юшка. Три черпаки ми давали чоловікам, і два – жінкам. На вечерю в нас була якась каша. Що було, те кидали і варили: був рис – кидали рис, було трошки каші, трошки рису, трошки гречки – це все разом закидали і таким чином готували», – згадує Лілія.
В один із днів пощастило – відкрили дитячий садок неподалік дому, і людям дозволили забрати трохи протермінованої їжі. Зіпсоване м’ясо маринували в оцті і після – готували. Якось зварили суп із голубів, яких спіймали на вулиці.
Уже в квітні їжі не залишилося, тож люди змушені були йти отримувати «російську гуманітарну допомогу». Коли двері відкрили, переказує жінка, голодні люди почали бігти, штовхатися вперед. Гуманітарку їм видавали під звуки гімнів РФ і угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним.
«Що найцікавіше – коробки видавали з буквою Z – «Своих не бросаем», а ми відкрили гуманітарку – там уся наша гуманітарка (українська – ред.). Наше борошно, наші макарони «Хуторок», крупа – все наше», – розказує Лілія.
15 квітня до підвалу, де переховувалася сім’я, вперше завітали російські військові.
«Ми почули, що кричать: «Там є хтось? Кидайте у підвал гранату!». І мій чоловік почав кричати: «Нічого не кидайте, тут діти, пенсіонери!». І в цей момент вони зайшли в підвал зі зброєю, почали перевіряти кімнати. Сказали нам взяти документи і вийти на вулицю», – згадує Лілія.
Вцілів тільки сарай
За деякий час, після припинення інтенсивних обстрілів, Лілія з чоловіком вирішили навідатися до свого будинку – того, який вони будували на березі моря і в який до повномасштабної війни так мріяли якнайшвидше поселитися. Снаряд від «Граду» влучив у фундамент – стіни покрилися глибокими тріщинами, двір засипало уламками.
«Вцілів тільки сарай», – підсумовує жінка.
Життя в окупації
Спочатку сім’я планувала залишитися в Маріуполі – вони сподівалися, що місто швидко відвоюють. Також Лілія з чоловіком не наважувалися покинути літніх батьків. Через стан здоров’я ті не перенесли би десятки годин у черзі на виїзд з окупованого міста.
Під час кожного виходу в місто, згадує жінка, вони проходили перевірки на російських блокпостах, розташованих практично впритул один до одного. Чоловіка перевіряли особливо ретельно та навіть роздягали – через поранення руки військові РФ підозрювали, що він може бути причетним до Збройних сил України.
«Ми вдягали сина у яскраву жовту куртку, щоб – раптом працює десь снайпер – було видно, що це дитина», – розповідає жінка.
Один із блокпостів військові РФ розмістили біля будинку, де жила сім’я Лілії. Там розмістили «Соціальний центр «ДНР». Поряд із ним, згадує жінка, на тролейбусних дротах висів український прапор.
Син мій почав обурюватися: «Мамо, вони їздять по нашому прапору!»
«Якщо чесно, нам було навіть радісно – от я виходжу з під’їзду, дивлюся наліво, і він там висить. Ми цьому так тішилися, – згадує маріуполька. – А одного дня ми переходимо дорогу і бачимо, що прапора немає. Ми дивимось, а прапор валятається на землі, весь заплутаний у цих дротах. Син мій почав обурюватися: «Мамо, вони їздять по нашому прапору!»
Жінка каже: окупанти паплюжили прапор, їздили по ньому машинами і танками. Та зробити сім’я нічого не могла – на той момент їм уже було відомо про те, як зникали люди, в яких знаходили українську символіку. Сім’я ходила навколо прапора три дні. А тоді – чоловік Лілії все ж ризикнув його врятувати.
«Ввечері ми побачили, що прапор знесло на бордюр обабіч дороги – напевно, вітром або хтось непомітно його зсунув. І ми так ходили біля нього, аж раптом бачимо, що немає військових. І чоловік мій взяв кусачки, обрізав дріт, сховав прапор під одяг і втік», – розповідає маріуполька.
Прапор сім’я вирішила надійно сховати в Маріуполі. Самі ж вони в окупації залишалися до середини серпня.
«У мого чоловіка в серпні день народження. І десь за тиждень до нього чоловік почав говорити, що «нам треба виїжджати», «треба виїжджати». А я не знала, як це зробити – ми мали знайти безпечне місце для батьків», – розповідає Лілія.
Згодом вони знайшли відносно цілу квартиру для батьків – в будинку, каже, прилітало «лише двічі», тож він постраждав «не так сильно». У квартирі потрібно було навести лад і позакривати вікна. Ціни на будматеріали в розбитому війною місті коштували недешево – звичайна плівка підросла в ціні майже у 20 разів, так само, як і все інше. Гроші знімали з карток через посередників.
«Щоб зняти кошти, я мала незнайомим людям віддати телефон, банківську картку, вони кудись їхали і знімали гроші, забирали свої 30 відсотків і привозили мені решту. Але, бувало, багатьом нічого не привозили», – згадує Лілія.
З чоловіком і сином жінка покинула Маріуполь 13 серпня. Оскільки сім’я не мала власного транспорту, дорога тривала у кілька етапів: спершу везли знайомі лікарі. Прямувати довелося через територію країни-агресорки. Звідти їх потім вивезли волонтери.
«Ми зупинялися в Мінську, нас там при церкві нагодували. Було дуже зворушливо, коли нам співали наші українські пісні, «Океан Ельзи». Плакали навіть чоловіки», – згадує маріуполька.
Сім’ю супроводжували до кордону з Польщею. На всіх постах Лілія з чоловіком проходили ретельну перевірку – заповнювали анкети, відповідали на запитання, показували вміст телефонів та сумок, які сім’я взяла з собою. Лілія переживала найбільше – вона знала, що везуть вони не лише одяг.
«Ми з собою привезли український прапор»
Збираючи речі в дорогу, Лілія хотіла взяти щось пам’ятне, що нагадувало би їй про дім, про Маріуполь. Та що саме це мало бути – нічого не приходило в голову. Хіба що врятований раніше прапор. Не сказавши нікому, жінка вирішила забрати його з собою.
Я сховала прапор у дитячі колготки
«Уже в останню мить, вранці перед від’їздом, я сховала прапор спочатку в дитячі колготки, у кілька речей – у светр, а потім – у рукав дитячої куртки. І поклала на саме дно сумки. І таким чином я змогла його провезти – нам пощастило, що він був серед дитячих речей, цю сумку оглянули тільки зверху», – розповідає Лілія.
Уже коли сім’я дісталася Німеччини та зупинилася в друзів, Лілія розказала рідним свою таємницю – і розгорнула врятований прапор. Чоловік, каже вона, був шокований.
«Він називав мене всіма словами, якими тільки міг, казав, що я божевільна. Питав: «Ти добре розуміла хоча б, що ти робила?» Кажу: «Так, розуміла», – згадує маріуполька.
Нині сім’я живе на дві країни. Більшість часу мешкають у комунальній квартирі в Німеччині. Там зараз лікується чоловік, після окупації у нього погіршився стан здоров’я: після операції «практично заново вчиться ходити». Син Віталік відвідує психолога.
Він у мене тоді запитував лише одне: «Мамочко, ми не помремо?»
«Спілкуючись з дитиною, всі кажуть, що йому не шість років. Він розповідає, як пережив це все у підвалі, як йому було страшно, як він боявся вмирати. Згадує, як він із нашим племінником удвох читали «Отче наш», склавши свої ручки. Він у мене тоді запитував лише одне: «Мамочко, ми не помремо?». А що я мала казати? «Звісно ж, ми не помремо», – переказує жінка.
За кожної нагоди Лілія з сином приїжджають в Україну – побачитися з рідними, знайомими. Кажуть – не планують залишатися за кордоном, чекають лише, коли чоловік одужає.
«Він так заздрісно ставиться до наших поїздок в Україну, – переказує жінка. – Він щоразу хвилюється, запитує: «Ти ж повернешся?». Я йому кажу, що, звісно, повернуся».
«Моя нова Україна»
Найбільше поїздкам в Україну, каже Лілія, радіє її син Віталік. «Маленький патріот», як його всі називають, за кожної ж нагоди намагається сказати свої улюблені слова: «Слава Україні!»
«У мене дитина ходить всюди з прапором, куди б не зайшов – лікарня, поліція, ще десь – і всюди кричить «Слава Україні!». І з такою гордістю він це каже! І навіть зараз, ми приходимо і він каже: «Слава Богу, я можу сказати свої улюблені слова», – переказує маріуполька.
Лілія згадує, коли сім’я перебувала в окупації, вони з чоловіком постійно просили сина поводитись тихо.
Він всюди кричав: «Заберіть свої ганчірки, познімайте свої ганчірки! У вас такі некрасиві прапори»
«Він всюди кричав: «Заберіть свої ганчірки, познімайте свої ганчірки! У вас такі некрасиві прапори». І, куди б ми не їхали, казали: «Віталіку, будь ласка, мовчи». «А чому я повинен мовчати?» – згадує жінка.
Після переїзду в Україну сім’я планує оселитися у Вінниці – там живуть родичі Лілії. Туди також згодом змогли перебратися і її батьки з Маріуполя.
«Син зараз усім розповідає, що «їде у свою нову Україну». «У мене була моя Україна, але її розбили «рашисти». А тепер я їду у свою нову Україну, у Вінницю». Але він все одно хоче додому», – зі сльозами переказує Лілія.
Син зараз усім розповідає, що «їде у свою нову Україну»
Після звільнення міста, каже жінка, вони планують повертатися в Маріуполь – хочуть брати участь у його відновленні. Лілія розгортає прапор – посірілий від бруду, з маленькими дірками – пригортає його до обличчя, вдихає: «Він пахне домом».
«Спогад у мене залишився один – це прапор у моєму місті. Ось він такий брудний, непопраний, з дірками, але це те, що в мене залишилося від міста. Більше в мене нічого немає».
