70 років тому, 16 серпня 1954 року, з Мюнхена вийшла в етер перша передача Української служби Радіо Свобода, на той час радіостанція мала назву Радіо Визволення. Тоді редакція в Мюнхені вперше звернулась до української авдиторії по всьому світу, і зокрема – всередині СРСР, який від решти планети відділяла залізна завіса, цензура і «глушилки». З нагоди 70-річного ювілею Радіо Свобода друкує спогади про історію редакції.

Українська поетеса, перекладачка, критик, кандидат філологічних наук Олена О’Лір (Олена Бросаліна) розповіла про радіожурналіста Ігоря Качуровського, який працював в українській редакції в 1970–80 роках в Мюнхені. Олена О’Лір – дослідниця літературної спадщини Качуровського, відповідальна редакторка книги «150 вікон у світ. З бесід, трансльованих по Радіо Свобода».

Ігор Качуровський народився в Ніжині на Чернігівщині, дитинство його минуло в легендарних Крутах. У 1930-х роках, під загрозою репресій, вирушив разом із батьками в добровільне вигнання: спершу до російського Курська, наприкінці Другої світової війни, після короткого повернення до Крут, – до Австрії, далі до Аргентини, а звідти – уже вдвох із дружиною – до Німеччини, де й став одним з голосів Радіо Свобода.

У своїх авторських передачах прищеплював слухачам справжню, несфальшовану ієрархію вартостей, зокрема літературних і мистецьких. Серед його слухачів – і відомі дисиденти, не лише українські, як-от Микола Руденко, а й російські – скажімо, Олександр Солженіцин. До речі, Руденко писав Качуровському: «Крізь завивання тисячі чортів, які когось смажили на сковороді (бо ще й шкварчало), чув я Вашу бесіду…» (Ігор Качуровський процитував його листа в котрійсь своїй радіопередачі).

Перше знайомство з Ігорем Качуровським

Моє знайомство з Ігорем Качуровським – спершу віртуальне – відбулося на початку 1995 року, коли я, студентка 2-го курсу філфаку Київського університету імені Тараса Шевченка, погостювавши в рідному маминому селі на Полтавщині, у бабусі та дідуся, чекала на полтавському вокзалі потягу на Київ. І, щоб згаяти час, придбала у вокзальному кіоску місцевий літературний журнал «Криниця» (на жаль, він уже не видається), а там натрапила на добірку поезій і перекладів Качуровського в супроводі статті Петра Ротача, його друга ще з повоєнних австрійських часів. Це було справжнє одкровення! Ще ніколи в житті поезія мене так не вражала.

Аристократичні образи, ідеально відшліфовані строфи, щось зовсім не схоже на творчість поетів старшого покоління зі шпальт українських часописів, але й щось цілковито протилежне постмодерній деструкції, яка тоді входила в моду. Ані тіні сентиментальщини чи заангажованости будь-якого штибу, ані натяку на те, що, як я довідалася згодом, зветься автоексгібіціонізмом.

Потім я близько року розшукувала і перечитувала всі видання та публікації Качуровського, які лише можна було дістати в Києві. У Бібліотеці української діаспори переписувала від руки з першовидань його поезії, збирала публікації у пресі, упивалась його математично вивіреними й водночас захопливими віршознавчими працями: триптихом «Метрика» – «Фоніка» – «Строфіка» київського видання.

Виникло бажання особисто сконтактувати з цим дивовижним чоловіком, висловити йому всі ті високі емоції, що їх пробудили в мені його писання. Здобувши адресу в редакції полтавської «Криниці», написала листа. Не дочекавшись відповіді – другого. Він відгукнувся на обидва, але ще раніше, ніж примандрували з Мюнхена його листи-відповіді, я зустрілася з ним самим: він прилетів до Києва і завітав до університету, на мій філфак…

Дуже непросто було подолати хвилювання – від масштабів його особистости забивало подих. А він поставився до мене надзвичайно ґречно, і мої комплекси почали поволі відступати. Зав’язалось інтенсивне листування, я почала писати дисертацію, присвячену естетиці та поетиці Качуровського і Михайла Ореста, зрештою Ігор Васильович та його дружина Лідія Борисівна запросили мене до Мюнхена, а потім ще і ще — і то були фантастичні тижні, наповнені розмовами про літературу й не тільки, виправами до музеїв та на концерти, прогулянками в Англійському парку і грибним полюванням – Качуровський був завзятий грибник.

Відданість Ігоря Качуровського стильовим принципам київських неокласиків визначила й мій власний поетичний почерк, а також вказала шлях у перекладацтві. Він – мій літературний учитель. Зрештою, саме він по-справжньому відкрив мені і творчість поетів зеровської школи, і поезію молодшого неокласика – Михайла Ореста. Однак менторство було йому цілковито чуже. Лише на прощання після котрогось мого візиту до Мюнхена він сказав: «Тримайся нашого клясицизму!». Але це був не імператив, а просто добре напутнє побажання. Та ще якось надіслав мені листівку зі світлиною Миколи Зерова, написавши на звороті: «Це наш учитель, твій і мій».

Захистивши дисертацію, я переключилася на підготовку до друку і редагування праць Ігоря Качуровського, які він палко бажав бачити опублікованими і приступними українським читачам. Співпрацювала зокрема з видавничим домом «Києво-Могилянська академія», видавництвами «Астролябія» (де працюю і зараз), «Коло», «Кий» та іншими. Зокрема Могилянка видала і збірку радіоскриптів Ігоря Качуровського – він послуговувався цим терміном, говорячи про тексти своїх авторських передач, – «150 вікон у світ: З бесід, трансльованих по Радіо Свобода» (2008), до якої ввійшли текстові версії радіопередач, присвячених світовій літературі та мистецтву, а також українському перекладацтву.

Це лише невелика частина доробку Качуровського-радіожурналіста: 150 радіоскриптів з понад двох тисяч, які він написав і начитав в етері за два десятиліття своєї праці на Радіо Свобода.

Початок праці на Радіо Свобода

Із різноманітних біографічних публікацій, присвячених Ігорю Качуровському, я знала, що його запросили на Радіо Свобода у 1969 році, коли він ще жив у Буенос-Айресі й щойно одружився з Лідією Крюковою, донькою українських художників Бориса Крюкова та Ольги Гурської.

І в листах Ігор Качуровський писав мені, що саме відтоді для нього нарешті почалося людське життя. Ще б пак: нерозрадна самотність лишилася позаду, почалося щасливе родинне життя, а водночас після двох десятиліть рабської праці чорнороба на портовій залізниці в «асфальтово-розпеченому» Буенос-Айресі він нарешті дістав змогу заробляти на життя пером – і голосом.

До речі, як свідчать оцифровані записи деяких його радіобесід, які мені пощастило почути, його «дикторський» голос — високий тенор, м’який і водночас зібраний, з природними інтонаціями і чіткою, але не пересадно чіткою, артикуляцією (з роками голос дещо змінився, зокрема сповільнився темп мови).

А через рік після завершення земного шляху Ігоря Качуровського, влітку 2014 року, коли я приїхала до Мюнхена на запрошення пані Лідії розбирати його архів, мені трапив у руки аркуш його машинопису без назви і з правками від руки, де цей епізод його життя – початок праці на Радіо Свобода – відтворено з багатьма невідомими мені раніше подробицями. Згодом я включила цей текст до тому мемуарної прози Качуровського «Спомини і постаті», виданого до його 100-річчя.

Десь наприкінці 1967 р. мій добрий знайомий проф. Богдан Галайчук повернувся до Буенос-Айресу, де ми тоді проживали, з відвідин Европи і похвалився, що він рекомендував мене українській редакції Радіо Свобода. Трохи згодом з подібних відвідин повернувся ще один мій знайомий, проф. Юр. Шульмінський із такою самою вісткою. Більше того – він сказав, що має й листа до мене, але той лист їде в багажі – кораблем, а покищо дав мені адресу, куди я маю звернутися. Це була нью-йоркська редакція, куди я й вислав належного листа.

Дуже скоро надійшла й відповідь, що мала глузливо-знущальний характер: ніхто, мовляв, Вас не запрошував і нікому Ви тут не потрібні. Підписав за редакцію Богдан Рубчак (поет, один із творців Нью-Йоркської групи – ред).

Аж через півроку прибув корабельний багаж Шульмінського. Там була й записка до мене з коротким запрошенням. Підписано: Микола Герус (керівник нью-йоркського бюро Радіо Свобода – ред.). Цієї людини я особисто не знав, але знав, що це син мого приятеля Олександра Д. і брат Валі, яка належала до нашого молодечого товариства…

13 квітня 1969 р. я вирушив літаком до Европи.

Мюнхен був мокрий, холодний і весь розкопаний – будували підземку. Але в редакції мене прийняли тепло. Пригадую, що першою моєю пробою був радіоскрипт про Фрідріха Боденштедта.

По трьох тижнях пробної праці я вже повертався до Буенос-Айресу, щоб забрати дружину й бібліотеку.

Але забрав тільки перше: в німецькому консульстві нам спочатку заявили, що, мовляв, Німеччина взагалі не впускає до себе аргентинців, потім – що нам відмовлено, нарешті – коли ми вже мали на руках офіційній дозвіл – що це тільки на три місяці, а потім нас завернуть до Аргентини.

Всі три твердження були брехнею – але бібліотека тоді залишилася на «хуторі» біля Буенос-Айресу, а пізніше частинно й загинула.

«Хутір» – це дача Качуровських у місцевості Льонґчампс.

Програми Ігоря Качуровського

Основна роль Ігоря Качуровського на Радіо Свобода – літературно-мистецький оглядач. Він готував – до ювілейних чи пам’ятних дат, як це ведеться на будь-якому радіо, – творчі портрети представників світової літератури та мистецтва, українських письменників і перекладачів, приділяючи особливу увагу творчості жертв репресій та діаспорян, готував також огляди нових видань, «материкових» та діаспорних, відгуки на різноманітні поетичні і прозові переклади, видані в Україні чи в діаспорі, а також на переклади творів української літератури мовами світу, репліки на виступи колег-письменників у пресі, на гострі проблеми літературного життя тощо.

Крім того, як згадує Качуровський у мемуарному нарисі «Про нашу еміґраційну безжурнальність» (з книги «Спомини і постаті»), протягом дванадцятьох років (1970-ті та початок 1980-х), він робив річні огляди українських підрадянських журналів: львівського «Жовтня», київських «Дніпра», «Вітчизни» та «Всесвіту», а також і харківського «Прапора», причому зізнався, що «зосереджувався головно на поезії, і в першу чергу – на творчості літературної молоді, натомість твори деяких відомих прозаїків перегортав – не читаючи».

Серед машинописів радіоскриптів Качуровського, з якими я познайомилася вже після його відходу, упорядковуючи в Мюнхені його архів, вирізняється цілий цикл передач, присвячених київським неокласикам, а також Михайлові Оресту, – його літературним учителям. Ще один цикл мав назву «Фальсифікація української літератури в радянських джерелах», у ньому Качуровський розповідав про вилучені з історії літератури (а відповідно і з довідників та антологій) імена, про цензуру, сфальшовані дати смерти репресованих письменників тощо. Окремий цикл передач ішов під рубрикою «Українці в діаспорі».

Щодо перекладацтва, то немає нічого дивного, що йому присвячено стільки радіобесід Качуровського, адже й сам він був блискучим перекладачем, послідовником перекладацьких принципів зеровської школи. Тож у полі його постійної уваги перебували і персоналії перекладачів, як «материкової» України, так і діаспори, і нові перекладні видання: він з незмінним пієтетом ставився до тих майстрів поетичного перекладу, які продовжували, як і він сам, традиції київських неокласиків, – це Василь Мисик, Борис Тен, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Леонід Первомайський, Віктор Коптілов.

І не проминав нагоди закинути своїм совєтським колегам ігнорування перекладів реабілітованого 1958 року Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари (який дочекався реабілітації лише 1989-го – до свого сторіччя), перекладачів української еміграції – Михайла Ореста, Святослава Гординського, Євгена Маланюка, Бориса Олександрова, Яра Славутича. Хоча, певна річ, винні в цьому були не колеги, а відповідні органи, які укладали списки заборонених імен. Качуровський натомість плекав немислимо зухвалу, як на ті часи, ідею: поєднати перекладацькі здобутки Розстріляного відродження, української совєтської літератури та літератури української діаспори! Бо мистецький результат від такого об’єднання був би втричі кращий.

Так, роблячи огляд антології Дмитра Павличка «Світовий сонет» (1983), він нагадує своїм слухачам, що задум такої антології ще пів століття тому плекали київські неокласики – але розгортання сталінської «культурної революції» стало на заваді його втіленню. Вдруге подібний задум актуалізувався в 70-х роках – тоді над ним працювали, не рахуючи Павличка, Григорій Кочур і Дмитро Паламарчук, сонети перекладали також Борис Тен і Микола Лукаш. Проте замість колективної антології з’явилась антологія індивідуальна. Через те й назва «Світовий сонет», за словами Качуровського, – перебільшення:

От якби зібрати всі сонети, перекладені київськими неоклясиками, поетами-еміґрантами та сучасними радянськими перекладачами, та вибрати найліпше — це справді була б антологія світового сонета.

Серед історичних тем, які висвітлював Качуровський в етері Радіо Свобода, – тема Голодомору 1932–1933 років. Якось в архіві Українського вільного університету (УВУ) в Мюнхені, професором якого він був багато років, я натрапила на цілий стос бобін у картонних коробках із записами його радіобесід – на корінцях було зазначено лаконічно: «Качуровський. Голод», а частіше просто «Кач. Голод» – і дата передачі.

Нагадаю, що як поет Ігор Качуровський присвятив трагедії українського села, знекровленого Голодомором та розкуркуленням, свою пронизливу поему «Село в безодні».

В окремому циклі передач, які належать до жанру радіофейлетону, Качуровський перевтілювався в мудро-іронічного старого пасічника Панаса Карповича – персонажа, який реагував на зашквари совєтської пропаганди зі знанням життя і здоровим народним гумором.

Якщо зібрати деталі його «біографії», розкидані по різних радіоскриптах, то вийде таке досьє: з розкуркулених, колишній пасічник радгоспу «Червона бджола», колись навіть писав вірші й належав до літературної організації «Плуг», а ще – що дуже нагадує еміграційні сторінки життя самого Качуровського — переховувався від репатріації, жив в Аргентині, один час працював в океанському порту вантажником…

Цілком можливо, що й сам образ пасічника Качуровський обрав завдяки тому, що бджільництво в його роду було в пошані: у мемуарах він згадує, що в його прадіда з материного боку, поміщика Василя Павловича Топольського, була невелика пасіка, яка складалася з дуплянок (рамкових вуликів тоді ще не існувало), та й батько, Василь Антонович Качуровський, тримав бджіл, завів пасіку і в Аргентині, на «хуторі» в Льонґчампсі (медоносами були евкаліпти та двометрові будяки) — про це Ігор Качуровський писав землячці з Ічні, поетесі Любові Карпенко.

Як правило, матеріал для цих радіофейлетонів Качуровському «постачало» київське радіо («не те, що для України, а те, що для закордону»), а також свіжа преса з України. А одного разу він навіть пройшовся по совєтському кримінальному кодексу («Панас Карпович і радянська криміналістика», жовтень 1980 р.):

Позичив я собі уголовно-кримінальний кодекс. Бачу, так гарно його статті впорядковано, так делікатно. Спочатку м’якесенько: а карається, мовляв, цей злочин штрафом у сумі сто карбованців, а в особливо тяжких випадках ув’язненням строком до п’ятнадцяти років або смертною карою.

І куди не глянь: за все — смертна кара. Виховна профілактика, чи як його… Понад тридцять смертельних статей нарахував я та й кинув. Ану ж, думаю, дочитаюся до статті, де стоїть «за перелік злочинів, котрі караються на Україні карою смерті, карати винуватців — смертною карою!».

Правопис і стиль Радіо Свобода – як з ними працював Качуровський

Радіо Свобода було для Качуровського майже ідеальним медійним майданчиком для популяризації його неосяжних знань і тих цінностей, зокрема естетичних, яким він був відданий. У його передачах, присвячених світовій літературі, знаходилося місце і для його власних майстерних поетичних перекладів з різних мов, а у фейлетонах Панаса Карповича – і для пародій (у цьому жанрі він теж був винятковий майстер). Але настанова радійного керівництва на популярність, демократичність і приступність текстів, які лунали в етері, адже передачі «Свободи» мали бути розрахованими на сприйняття широких мас по той бік «залізної завіси», – настанова цілком зрозуміла і виправдана, – спричинила й деякі вимоги, змиритися з якими Качуровському було нелегко.

По-перше, правопис. Ігор Качуровський, як і чи не всі еміграційні письменники того часу, свято беріг вірність академічному правопису 1928 року («харківському» правопису, «скрипниківці», окремі норми якої лише в останні роки «легалізувалися» в сучасному українському правописі, та й то як варіативні). І первісно співробітники Української редакції Радіо Свобода в Мюнхені користувалися саме «скрипниківкою».

Але, за словами Качуровського, якось уночі шеф редакції, Микола Герус (Данченко), потай вилучив усі словники Голоскевича, які доти були на кожному робочому столі, і замінив їх радянськими. Це сталося безпосередньо перед приїздом Ігоря Качуровського до Мюнхена (тобто десь на початку 1969 року), і коли він прийшов до редакції, всі перебували під враженням від Герусового вчинку.

Отже, керівництво воліло зросійщений «радянський правопис» (правопис Булаховського), просто тому, що цим правописом користувалась основна цільова авдиторія Радіо Свобода. Тож машинописи скриптів Качуровського рясніють редакторськими правками — коли машинально видрукуване написання «за Голоскевичем» ретельно виправлялося на «радянське». Через те, редагуючи «150 вікон у світ», я, на прохання автора, повернула ці радіобесіди в лоно «скрипниківки» (про це я писала в передмові до книги).

По-друге, стилістика. Як пригадував Качуровський, на вимогу керівництва мова передач мала бути простою, розрахованою на сприйняття «колгоспного бригадира», зокрема небажані були довгі складні речення. І ця вимога фактично знищила його власний блискучий стиль, яким він послуговувався у своїй художній прозі: глибоко психологічній, інтелектуальній, далекій від будь-якого примітиву і спрощення. А чим складніша думка – тим складніше й речення, так вважав Ігор Качуровський. І нарікав у листах до мене, що після двох десятиліть «скриптописання» уже не здатен писати художньої прози, і через те задум його третього роману (після «Шляху невідомого» та «Дому над кручею») лишився нереалізований.

Спадщина в Україні

Вийшовши на пенсію, Качуровський далі почувався частиною Радіо Свобода, під час своїх візитів до України в 1990-х, після проголошення Незалежности, відвідував київське бюро, спілкувався з колегами-журналістами. І вже сам ставав героєм їхніх радіопередач: міродайний поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, жива легенда Радіо Свобода.

Під час інтерв’ю, записаного 1998 року у студії «Свободи» в Києві, Ігоря Качуровського запитали:

– Чи існує такий термін – «людина світу» – і чи почуваєте Ви себе людиною світу, чи Ви все ж таки українець? Чи німець? Чи аргентинець?

І він відповів:

– Насамперед я почуваю себе все-таки українцем, а на другому місці — аргентинцем. Людиною світу я почуваю себе, коли я десь блукаю по музеях, старих замках, палацах – я належу тоді, ніби стаю часткою старої Европи, — старої Европи, тільки боронь Боже не новітньої!

Фрагмент цього інтерв’ю (відео) увійшов до сюжету, який зробили тоді про Качуровського на телебаченні. А запис цього сюжету передала мені Валентина Павленко, співробітниця Радіо Свобода. З-поміж колег по радіо – на моїй пам’яті – саме з нею Ігор Качуровський спілкувався найбільше, був керівником її магістерської дисертації про творчість Івана Багряного, захищеної в УВУ. Ще працюючи заступницею директора київського Будинку вчителя, вона двічі влаштовувала там творчі вечори Качуровського (1992 і 1994 року), робила ще багато чого для популяризації його творчости, шукала можливості для видання його книг в Україні.

Зрештою, саме у Валентини Павленко він зупинявся під час своїх приїздів до Києва. І саме вона разом з іншими журналістками Української служби Радіо Свобода – Наталкою Чуріковою (її донькою), Ніною Гринько та Надією Степулою, не лише радіожурналісткою, а й поетесою – видала 1999 року власним коштом книжку Качуровського «Село і Осінні пізньоцвіти», на сторінках якої, з передмовою Івана Дзюби, вперше в Україні була опублікована поема «Село», якій автор згодом дав назву «Село в безодні», та вірші 1990-х років (про це йде мова у статті Валентини Павленко «Тема Голодомору в творчості Ігоря Качуровського»). Тож цей видавничий проєкт відбувся завдяки журналістській солідарності. А крім того, Надія Степула видала антологію «Італія в українській поезії», яку упорядкував Качуровський (Львів, 1999).

З мюнхенської редакції Ігор Качуровський – знову ж таки, на моїй пам’яті — згадував двох шефів: Миколу Геруса, якому був вдячний за те, що той узяв його на працю, та Анатолія Камінського, який очолював українську службу Радіо Свобода у Мюнхені в 1983–1989 роках.

Саме радіо стало для Ігоря Качуровського чудовим інструментом просвітницької роботи, – його колосальна ерудиція, його літературний талант отримали трибуну, з якої його чула величезна авдиторія. Саме як радіожурналіст він став відомий в Україні задовго до того, як Незалежність відкрила і його творам, і творам інших діаспорних авторів шлях до українських читачів.

І хоча, як відомо, на еміграції він стояв осторонь політики, – але хіба його 20-річна праця на Радіо Свобода – це не боротьба? За справжні, а не нав’язані совєтською ідеологією, вартості, за відкриття і поширення правди про знищених, репресованих діячів української культури? І його радіобесіди, начитані його м’яким інтелігентним голосом, відіграли роль вибухівки, яка – від передачі до передачі – неухильно і методично підривала державу тотальної брехні.

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА