«Дякуючи вашій родині, я жива»: як у Голодомор рятували чужих дітей

Оксані Лук’янець – 98 років. На її вік випало чимало випробувань, найстрашніше з яких – Голодомор. Штучний голод забрав її маму і молодшого брата. Її саму від голодної смерті врятувала родина Єгора Кривенка з сусіднього села. Утім, після Другої світової зв’язок з ними обірвався. Увесь цей час жінка не втрачала надії ще раз побачитися і подякувати родині. Вперше за майже 80 років Оксана Лук’янець зустрілася із донькою свого рятівника.

Оксані Лук’янець – 98 років, однак вона і досі пам’ятає жахіття Голодомору.

«Пішла до сусідів, наче зараз бачу: на припічку сидять діти. Голодні, сухі такі – самі кості... Скільки вони там сиділи – померли… Померти з голоду в молодих літах – найстрашніше. Хай воно не вертається», – повторює Оксана Павлівна.

Вона майже не ходить, однак досі робить чимало домашньої роботи – з легкістю може начистити картоплі чи перебрати квасолю. Вона не звикла сидіти без діла – і це допомагає їй жити, розповідає дочка Катерина Тюріна.

«Голодомор вона пронесла через усе життя. Вона згадує про це досить часто. Завжди сушила сухарі, мені це було дивно, бо ми жили досить заможно. У неї це залишилося на все життя», – додає дочка.

Її батько – Павло Андрійович Остапенко – був селянином-середняком. Мав чимало землі і вмів її обробляти. Із господарства – корови, кози, вівці. Родина жила у селі Козлів, що на Київщині.

«Вважався куркулем. А за що куркуль? За те, що косив і молотив?! Він же не крав! А куркуль! Такі роки були», – зітхає жінка.

Мати – Агафія Степанівна – допомагала чоловікові по господарству і виховувала п’ятьох дітей. Але «щасливе» життя для родини Остапенків тривало недовго.

Під час колективізації у родини забрали усе майно, виселили з будинку, а батька відправили у заслання в Архангельську область на п’ять років.

У 1932-му Оксані виповнилося одинадцять років. До п’ятого класу того року вона так і не пішла.

«Врожай був! Тільки все забирали! А ми навіть не суперечили, бо не мали ніяких прав. На світі ніде такого не було, тільки в Україні. Колгосп, куркуль – забрати! Батька – в Росію. Солоху «вирядили», а нас, три куркульські сім’ї, поселили у її хату», – пригадує жінка.

Спочатку українські селяни стали однаково бідними, а потім – і взагалі помирали з голоду.

«Мама говорила, що дідусь із заслання присилав додому продукти. Тобто він там не лише не голодував, бо це було в Росії, а й міг щось передати сюди», – розповідає дочка Катерина Тюріна.

Однак голод ставав дедалі нестерпнішим і матір Оксани розуміла: якщо старші діти зможуть відшукати собі їжу, то молодших треба рятувати. Жінка вирішила розподілити їх по родинах. Шестирічного Івана забрала тітка Анна. А 11-річну Оксану прихистила родина Єгора Кривенка із сусіднього села.

«Мати не в силах була нас прокормити. Я співчуваю їй… Розкуркулили, з хати вигнали вважай на вулицю. Спасибі добрим людям, що взяли мене. Мати мене привела, а вони кажуть: «Залишайся у нас, ми купили корову, будеш пасти. А в село не ходи, бо помреш». Слава Богу, люди добрі мені попалися, не ображали мене. Від голоду врятували і одежу дали. Гріх щось казати. Добрі люди попалися! Єгор Романович Кривенко був механіком у млині, дружина – Марина, двійко діток у них було – Вася і Галина. Вони що самі їли, те й мені давали. Єгор Романович у хаті в сінях викопав яму та заховав зернечко, а тоді діставав потрошку, камінь об камінь, роздавлював – і так підтримував життя. І так я залишилася жива до таких років», – розповідає жінка.

У її родині голод забрав молодшого брата Павла і матір. Про те, що вона загинула дівчині пізніше розповіли сусіди. Оксана Павлівна і досі не знає, де вона похована. Каже, останню їхню зустріч запам’ятала на все життя.

«Я пасла корову в полі, прийшла мама, у неї була кружечка і вона попросила трохи молока. Я дивлюся на неї – і матері жалко, і себе жалко. Думаю, побачать, що мати доїла корову... Мама ковтнула трохи молочка і пішла в село. Там і вмерла. Коли ми прийшли з братом Герасимом до хати, скрізь її шукали: на ліжку – немає, на підлозі – немає, полізли на піч – немає. Скрізь темно було. Так і не знайшли. Тоді відомо як ховали – збирали і всіх в одну яму скидали. Потім ні могили я не знайшла – нічого. Тоді було не до поховань. І я ж ще була малолєтка. Шукала, що можна було в рот кинути», – розповідає жінка.

Справжнім порятунком для дітей у селі Переяславське була залізнична станція – там завжди можна було знайти кілька зерняток, пригадує Оксана Павлівна. Утім, аби вижити, частіше доводилося їсти звичайний бур’ян.

«У рот кидали все, що могли. Зерно на станції грузили, несуть, а там розсиплеться зернечко, і ми те зернечко їли», – каже жінка.

Після Голодомору ще певний час Оксана Павлівна жила у Кривенків. Каже, виховували її як власну доньку і навіть на весілля подарували кожуха.

«Мама влаштувалася на роботу у Яготині. Їй було 17 років. Там вона познайомилася з моїм батьком, вийшла заміж. І так вони прожили все життя. Батько помер у 93 роки. Він був на дев’ять років старшим за неї», – розповідає Катерина, наймолодша з трьох дочок у родині.

Утім, після Другої світової зв’язок із ними обірвався. Увесь цей час жінка не втрачала надії побачитися ще раз і подякувати своїм рятівникам. Радіо Свобода вирішило віднайти нащадків Єгора Кривенка.

Вперше за 80 років Оксана Павлівна наважилася побувати там, де пережила голод – селі Переяславському. Уже давно немає хатини Кривенків, на її місці звели новий будинок, в якому живуть інші мешканці. Однак досі стоїть паровий млин. Щоправда від будівлі залишилися тільки стіни.

– Млин уже зруйнований, стільки років вже пройшло. Дивіться на цей млин, мамо, може, щось пригадаєте. Ви тут були у цьому млині? – запитує Оксану Павлівну донька Катерина.

– Приходила, «смєтки» збирала, – коротко відповідає жінка.

Тим часом у місті Переяслав на неї вже чекала Віра Бабак – третя донька Єгора Романовича, яка народилася вже після великого голоду. Зараз їй – 82 роки.

«Мій батько Єгор Романович все своє життя працював механіком у млині. Ремонтував і заводив ту машину на нижньому поверсі. Без нього ніхто не міг її налаштувати, тільки він. Приходять вночі, стукають у вікно: Єгоре Романовичу, машина стала. Він встає у будь-яку хвилину дня і ночі і йде налаштовувати машину», – розповідає пані Віра.

На запитання Радіо Свобода, чи говорить їй про щось ім’я «Оксана Лук’янець» – Віра Єгорівна переповіла історію порятунку під час голоду. Каже, ніколи не бачила Оксану Павлівну особисто, утім батьки про неї багато розповідали.

«Ніколи не бачила і не уявляла яка вона. Ні фотографії нічого у мене не було. Мій батько узяв її у свою сім’ю, щоб вона не загинула. Він не витримував цього страждання. Мої батьки Єгор Романович і Марина Остапівна прийняли її до себе в хату, дуже любили, жаліли. Мене ще ж не було тоді. Але і старша сестра Галя теж розповідала, що у нас жила Оксана, така хороша жіночка була, так її любили», – каже жінка.

Про те, що родина врятувала життя Оксані, Єгор Романович намагався нікому не розповідати, щоб уникнути переслідувань.

«Тільки в колі сім’ї, бо було страшно говорити. Дізнаються – сталінські репресії: приїдуть вночі, заберуть і вже ніколи не повернешся. Отак було. Голодомор – це була тема табу. Не можна нічого говорити було. Але у голод ніхто у нашій хаті не помер. Ніхто не помер! Це був штучний голод. Це Сталін так зробив. Все у людей позабирали, щоб знищити Україну», – розповідає Віра Єгорівна і додає, батько прожив тяжке і коротке життя.

Увесь це час жінки жили за 70 кілометрів одна від одної, але це їхня перша зустріч.

– Ну що? Це я – пані Віра. А ви пані Оксана?

– Оксана.

– Здрастуйте! – нарешті обіймаються жінки.

– З якого ви року?

– 1937-го. Я пані Віра – дочка Єгора Романовича, у якого ви проживали. Мені про вас говорила мама, батько говорив, старшенька сестра Галя була у мене. Вона влітку цього року померла... Казали, що була Оксана, ми її так любили. Вона у нас як дитина була. І батько, і вся моя сім’я вас дуже любили.

– Не можу згадати, щоб хто мене образив, – каже Оксана Павлівна.

– А ви – дочка?

– Дякуючи вашій родині, я є на світі. Бо не було б мами – не було б нас. Знаєте, вона кожного дня згадує ваших батьків. Вона нікого так не згадує, як ваших батьків, – додає дочка Оксани Павлівни Катерина.

– Царство їм небесне! Вони вас дуже любили і дуже гарними словами відгукувалися про вас.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Нащадки тих, хто постраждав від Голодомору, можуть позиватися до Кремля – прокурор Голомша