Чверть Донбасу померло від Голодомору, а втрати грецького населення Приазов’я досягли 30% – історик Марочко

Надія Ухаліна

«Чорні дошки» на Донбасі була запроваджені у 1931-му – ще раніше за інші регіони України. Хоча регіон був переважно промисловим, навіть тут втрати від штучного голоду вчені оцінюють на рівні від 11 до 27% від всього населення. Про те, як 1932–33 роки пройшли у Донецькому регіоні, Радіо Свобода розпитало доктора історичних наук, провідного наукового співробітника Інституту історії України НАН України, керівника Центру досліджень геноциду українського народу Василя Марочка.

– Чим Голодомор на Донбасі відрізнявся від ситуації в інших областях?

– Геноцид українського народу відбувався у всіх семи тодішніх областях УСРР. Що стосується Донбасу, тут зазвичай населення працювало на будівництві металургійних комбінатів, фабрик, заводів і в такий спосіб мало хоч якесь карткове забезпечення.

Карткова система, яку було запроваджено у 1929 році й скасовано у грудні 1934 року, поширювалася на чотири категорії робітників.

Наприклад, перша і друга – індустріальна, це люди, які працювали на діючих комбінатах або ж брали участь у будівництві велетнів першої п’ятирічки – на одну особу тут виділяли 800 грамів хліба на день, а на членів сім’ї – 400 грамів. Але у 1932–33 роках ці норми також були зменшені.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Загиблих від Голодомору 1932-33 років у Бахмуті назвуть поіменно

У Донбас не входить сьогоднішня Луганщина, бо ті селяни, що були на Луганщині, говорили: «Ми йдемо у Донбас, ми йдемо за річку Донець на заробітки». Зазвичай, це сільські люди, так звані «відходники», які мали дозвіл сільської ради. Це давало якийсь порятунок.

Але на Донеччині навіть раніше, ніж в інших регіонах, було запроваджено режим «чорних дощок» – у 1931 році. Тобто райвиконком оголошував села, які не виконували хлібозаготівельний план, занесеними на чорні дошки. Це означало припинення будь-якого продовольчого постачання, повернення хліба, розданого на трудодні, скорочення кредитів – повна ізоляція.

Села перетворювалися на резервації. І це упродовж півроку-року, допоки не буде рішення про скасування цього режиму.

Звичайно, у таких селах смертність сягала 50%. У міста привозили дітей від року до чотирьох, так званих дітей-підкиднів, лишали їх біля установ соціального виховання, сподіваючись, що хтось їх підбере і вони лишаться живими.

Порівняно з Полтавщиною чи Дніпропетровщиною, за кількістю втрат Донеччина, звичайно, відрізняється. Лише тому, що населення міст мало можливість виживати.

Якщо брати національні райони Донеччини – грецькі, біля Бердянська, Маріуполь – цей регіон мав великі втрати серед греків. Щонайменше 30% грецького населення вимерло. Це, звичайно, великі втрати для цієї етноменшини.

– Яка приблизна кількість жертв Голодомору на Донбасі?

– Наші колеги, українські демографи, застосовуючи свої класичні методики, вважають, що втрати на Донеччині становили в межах 11–12% від усього населення. За моїми підрахунками, які я щойно завершив, зіставляючи порайонну кількість на січень 1933 року із наявним населенням на червень 1936 року, для Донеччини (бо була Донецька область, до складу якої входила і частина сьогоднішньої Луганської) втрати становили 25–27%. Тобто чверть населення було втрачено.

Переважна більшість жертв Голодомору – померлі, але у своїй енциклопедії я пишу про те, що жертвами є не лише ті, хто помер, а й ті, хто зазнав психічних, фізичних та інших ушкоджень.

Власне, так і записано у законі 2006 року «Про визнання Голодомору геноцидом». Бо від малярії, що уразила понад 2 мільйони людей у 1933 році, помирали щонайменше 20% від контингенту хворих. Малярія з’явилася якраз на ґрунті розкладання трупів, поширення інфекції, також фіксували епідемію туберкульозу, яка уразила 10% дітей – а це вже перетнуто епідемічний поріг. Туберкульоз – соціальна хвороба внаслідок недоїдання, відсутності калорій та необхідних для організму поживних речовин.

Люди, які були «пухлими» або з ознакою безбілкового набряку, якщо впродовж 2 тижнів не було надано стаціонарно-медичної допомоги – смертність серед цієї категорії сягала 25%, вони були приречені.

А якщо це тривало впродовж місяця-півтора, то фактично повернути організм у його початкову стадію було неможливо. І з’являлися хронічні хвороби. Велика кількість жінок були бездітними, тому що нездатні були завагітніти упродовж кількох років. Це варто теж враховувати.

Ще особливістю Донеччини є те, що там було багато сіл старообрядців. Це особлива соціально-побутова релігійна група, яка наприкінці 17-го – початку 18-го століття виокремилася, бо не визнавала канонів російської церкви.

Ці села фактично вимерли, ті, що не підкорялися органам радянської влади. Коли я писав про це у свої брошурах «Голодомор на Донбасі», «Геноцид українців», то мене здивувала позиція Росії: міськрайонний суд Москви визнав у 2011 році мої книжки екстремістськими і забороненими для поширення на території Російської Федерації – ще задовго до війни.

Мотивація доволі дивна: я пишу, висвітлюю правду про етнічних росіян, про особливу соціальну групу старообрядців, «исконно русское население», а мене засуджують за те, що я пишу правду.

Вони так захищають вождя Сталіна, радянську історичну минувшину, що ладні порушити свої принципи «русского мира». У 2015 році в окупованому Криму рішення суду було продубльовано, і мої книжки справді заборонені. Ця заборона однозначно поширюється сьогодні на школи, які функціонують на окупованій території.

– Хто були ті люди, що правили волю «центрального органу», відбираючи продукти, зерно?

– Це був час, коли люмпенізована свідомість значної частини населення переважала інтелект, моральні цінності, коли так звана класова мораль замінила християнську мораль. І ось цей суцільний психоз дуже легко можна виховати у будь-якому суспільстві. Хліб вилучали уповноважені, призначені від ЦК партії, загони міліції, хлібозаготівельні бригади тощо. Участь брали етнічні українці чи етнічні євреї, чи росіяни.

Дехто з моїх колег-істориків хоче на цьому вибудувати участь українців у творенні голоду. Дискусії тривають довго між істориками різних країн. У такий спосіб можна вважати, що євреї винні у геноциді євреїв, тому що в гетто з середовища євреїв були спеціальні люди, які стежили за порядком. Але, звичайно, це не історичний підхід, і треба оцінювати об’єктивно ситуацію, яка склалася. Й етнічне в ідеології більшовизму ніякої ролі не відігравало. Там вирішувала відданість вождю, ідеологічним принципам, теорії і практиці класової боротьби.

Але не варто забувати, що безкарність давала право так званим активістам із комітетів незаможних селян, із сільських рад, із партійних осередків на селі чинити злочини. Вони зафіксовані в документах, і ми їх не приховуємо. Так, етнічні українці брали участь у конфіскації майна, але у складі політичних органів або хлібозаготівельних комісій, які були призначені вищими органами влади. Тому ми маємо розуміти це не як свавілля сусіда над сусідом, а як участь держави у системному і послідовному творенні Голодомору. Бо хлібозаготівля – це й є дія державних органів з наміром позбавити хліба, продовольства велику кількість населення, а не хлібозаготівля, коли «дбалий ховрашок» заготовляє на зиму хліб. Мова йде про легітимізацію державної політики на формування і творення штучно організованого голоду. Тому цей аргумент не діє, не є складовим в юридичній та політичній оцінці Голодомору.

Сталін недаремно писав Кагановичу у 1932 році, що «тисячі українських колгоспників їздять територією Радянського Союзу і поширюють усілякі брехні про те, що з ними відбувається, скиглять і проливають сльози, треба цю «мразь» (дослівно) арештувати і повернути в села». На Донеччині внутрішня міграція дозволяла у такий спосіб або зберегти життя, або відкласти дату смерті. Якщо у селян було побутове золото, вони могли принести і обміняти його на крупу, хліб. Через систему «торгівлі з іноземцями» («торгзін») з січня 1932 року у межах СРСР було заготовлено 21 тонну золота. Скільки потрібно було принести цих «золотих сліз» – сімейні реліквії, монети царського карбування… У 1933 році було заготовлено 45 тонн побутового золота – це був ефект голоду.

Якщо взяти Дніпропетровщину – теж промислова область, – понад 30% втрат населення, столична тоді Харківщина – із 90 районів 72 мали втрати від 22% до 68%, це надзвичайно високий рівень. Здавалося б, північна Чернігівщина, дехто вважає, що від голоду рятували ліси, болото непрохідне, район не зовсім зерновий, тому і хлібозаготівлі були меншими. Нічого подібного, там майже такий самий відсоток, як і на Донеччині.

Це пересічні дані, тому що були райони, у яких 52–68% втрат, а були райони, в яких 8%. У тих районах, що були ближчі до промислових центрів, – був менший відсоток, але це не означає, що арифметичні підрахунки і порівняння відповідали завжди історичній дійсності. Бо за ці роки могло бути, наприклад, переселення.

На кінець 1933 року з Росії переселили до України 26 тисяч господарств колгоспників, що становить приблизно 130 тисяч осіб. Воно ніяк не могло вплинути на нівелювання втрат.

Прикро, що ті пам’ятники, що ми побудували на Донеччині, пам’ятні знаки місць масових поховань сьогодні сплюндровані, що наші брошури спалювали у 2014 році.

– Чи були випадки, коли люди не виконували вказівок згори щодо відбирання хліба? У разі викриття тих вчинків що з ними сталося?

– Український інститут національної пам’яті започаткував роботу з фіксації праведників. Тобто тих людей, які у 1932–33 роках у якийсь спосіб посприяли виживанню односельців. Серед них були голови колгоспів, які відмовлялись виконувати план, бо знали, що та кількість зерна, яка доведена до кожного двору, означає смерть цієї родини. Тому що порушувався повністю баланс господарства – не вистачало на насіння, не вистачало на утримання худоби і не вистачало б на харчування дітей і дорослих.

У 1932 році ГПУ провело операцію виявлення «куркульских гнізд» дослівно. Це означало, що в село прийшли підрозділи ГПУ і почали розглядати справи по саботажу. Проти цих голів колгоспів і на Донеччині, і на Луганщині діяли оперативні загони з ГПУ, міліції, інколи навіть долучали й армійські підрозділи, бо вони брали участь восени у зборі цукрових буряків. Приблизно 340 голів колгоспів було заарештовано за те, що не виконали план, який неможливо було виконати. Не дивно, адже у 1932 році 3 мільйони гектарів не досіяли. А ті, що засіяли, – було сміття, а не насіння. Потрібно було ввозити зерно, зменшувати плани хлібозаготівель. Але Сталін із Кагановичем лише радилися, чи зняти 40 мільйонів пудів із України, чи ні.

Коли організм людини було доведено до виснаження, вона думала лише про те, щоб вижити – рефлексія на самозбереження. Це і стало причиною людоїдства, трупоїдства і вживання усілякого непотребу, яке було масовим для всіх районів України. А це руйнація психіки, бо поїдання мамою своїх дітей – це просто жах. І документи засвідчують близько 2,5 тисяч справ канібалок, бо найбільше жінки вдавалися до цього.

– Чи був рух опору колективізації на Донбасі? Як проявлявся?

– Якщо порівняти активність селян в опорі колективізації, починаючи з 1929 року, я б сказав, що на першому місці – Поділля, особливо Вінниччина. Довелося навіть спрямовувати війська, було навіть, що між повстанцями і ГПУ кілька днів тривали бої. Із півтори тисячі повстань в СРСР понад 900 припадає на Україну.

У квітні 1932 року Сталін писав до Косіора: «Невже це правда, що в деяких районах України немає радянської влади?» Селяни, особливо жінки, громили сільські ради, забирали борошно, хліб, щойно у них реквізований, вони нападали на склади колгоспів, повертали конфісковану худобу.

На Донбасі це відбувалося з меншою інтенсивністю. Велика кількість робітничого населення.

Мене дивує інше: чому ідеологічний ярлик Донбасу, яким хизувався Ленін, союзу робітників і селян, не спрацював у 1932–33 роках? Робітники були теж поставлені на межу виживання. Шахтар не думав про це, він зранку опускався в шахту, піднімався, вживав напої, забував про скажену роботу, і так постійно. Я переконаний: якби на Донбасі відбувся справжній союз робітників і селян – голоду б не було. І його не було б на всій території.

– Що відбувалося із землями Донбасу після Голодомору? Ким заселяли території?

– Донецька губернія з’явилася на початку 20-х років, і фактично вся Україна працювала на відродження металургійної промисловості. Вона вважалася пріоритетною, вона мала бути авангардною, підняти промисловість – і всі житимуть при комунізмі. Ця настанова коштувала життів як на Донбасі, так і по всій Україні.

Та частина населення, що вимерла, була поповнена за рахунок спецнаборів, коли вже запрацювали промислові підприємства і треба було збільшувати кількість робітників. Головним регіоном, звідки йшло поповнення робочої сили, була Росія, а також північні області України, близько 16 тисяч жителів було мобілізовано з Чернігівщини. Відбувалася русифікація за рахунок переселення вже ментально сформованих людей.

– Чи є можливість того, що Росія колись визнає Голодомор геноцидом?

– До 2008 року, коли я мав можливість перебувати в Росії і зустрічатися з моїми колегами російськими, вже тоді вони скептично ставилися до теми Голодомору. Хоча використовували цей термін, не дуже переконливо говорили про наявність масового голоду в центральних областях Росії.

Уся статистика фіксує, що епіцентром «загальносоюзного голоду» була Україна. І це визнали й російські демографи й історики, які не надто поділяють думку, що це був саме геноцид. Але факт лишається фактом.

У 2017 році вони вирішили закрити цю тему для себе, отже, й для російських істориків, зараз вона там не досліджується і не вивчається. «Голодомор – не исторический факт» – усе, для них це закрита тема, на жаль.

Читайте ще:

Зона голоду на заході закінчувалася на кордоні УСРР: подільські хроніки

Невідомі фото Голодомору інженера Вінербергера​

Нащадки тих, хто постраждав від Голодомору, можуть позиватися до Кремля – прокурор Голомша