Об'їхали понад 10 областей України, знайшли і записали розповіді понад сотні свідків Голодомору 1932–1933 років. Розшукали нові місця масового захоронення жертв... Вкотре пересвідчилися: голод був штучним, спланованим і організованим сталінським режимом, і направленим на винищення українців. Національний музей Голодомору-геноциду в рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки» здійснив експедицію і записав розповіді тих, кому пощастило вижити і хто досі пам'ятає, як це було, коли «забрали все і залишили помирати».

Команда із 30 учасників проєкту «Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки» протягом місяця розшукувала по різних областях України свідків, які пережили Голодомор 1932-33 років. Знайшли понад сотню людей. Їм давно за 90-то, але вони пам'ятають те, що неможливо забути.

Під час експедиції:

• записали 120 розповідей про Голодомор з уст людей, які все бачили на власні очі і самі дивом вижили;
• проїхала майже 10 000 кілометрів;
• відвідали 92 населених пункти;
• побували і в містах-мільйонниках, і в районних центрах, і в маленьких селах;

• знайшли свідків у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській, Кіровоградській, Миколаївській, Полтавській, Харківській, Вінницькій та Хмельницькій областях;
• найстарший свідок Голодомору, з яким вдалося поспілкуватися дослідникам – Ганна Тодосівна Губіцька з міста Деражня Хмельницької області, якій 101 рік.
• віднайшли нове 51 місце масового поховання жертв Голодомору;
• поспілкувалася із десятками місцевих краєзнавців;
• десять історій перекладено на англійську мову та опубліковано на ресурсі Euromaidan Press

Проєкт «Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки» Національного Музею Голодомору-геноциду реалізований за підтримки Українського культурного фонду. Медійні партнери проєкту – Центр прав людини ZMINA, де опубліковані десять історій свідків Голодомору.

Колективізація, розкуркулення і Голодомор

«Чужі у шкірянках понаїжджали, усіх в колгосп позаганяли», «тройки із червоноармійцями вулицями ходили і все забрали», «де, який господар був, то всіх понищили», «маєш коня і трохи землі, то вже куркуль», «де, хто що мав, все забрали», «бунтували, то їх приїхали і забрали на Соловки» «так багато померло, що не рахували», «на собі мертвих на цвинтар носили», «п’ятеро дітей померло у сусідів», «зерно лежало пріло, а люди з голоду мерли»...

Ці фрази зустрічаються у всіх свідченнях очевидців-свідків Голодомору, організованого владою більшовиків в Україні у 1932–33 роках. Вони є доказами злочинного умислу комуністичної верхівки СРСР і самого Сталіна, які здійснюючи колективізацію і розкуркулення, створили умови, при яких можна було організувати штучний голод для остаточного зниження українського селянина-господаря, вважають дослідники.

«Часто матеріали усної історії, зібрані в експедиціях, можуть розповісти більше, ніж архівні документи. Наприклад, працівникам Музею вдалося записати свідчення про Голодомор від людей, що проживали на етнічних українських територіях у складі Росії – на Курщині і Воронежчині. В умовах відсутності доступу до російських архівів, ці свідчення є важливим підтвердженням того, що Голодомор-геноцид був спрямований не тільки проти українців в Україні, а й проти українців, які мешкали на інших територіях», – вважає генеральна директорка Національного музею Голодомору-геноциду Олеся Стасюк.

«Люди пухлі ходили. Ото на вулиці валяються. Мама ходила на степ. Миші там зерно у нірках позаривали. І люди ото ті колосочки збирали і приносили додому. Та щось, якоїсь надерем каші. Я про сусідку пам'ятаю, що вона із немовлям упала в сінях... Хотіла вийти на двір і вже не змогла... Упала в сінях з дитиною на руках і померла. Лежить мертва, а дитина грудь ссе», – розповіла дослідникам Тамара Конощук із села Велика Лепетиха, що на Херсонщині.

«Весь хліб вивезли в Росію... Все вивезли. Сусідка Олександра Губар поховала трьох своїх дорослих синів – Миколу, Петра й Павла. У неї залишився тільки найменший син Іван, якому тоді було вісім років. Допомогти поховати синів вона просила свою знайому Югину Войцехівську. Трун тоді ніхто не робив, тож жінки клали тіла дітей на драбину, обмотували їх, самі викопували ями та засипали їх. В нас вулиця була така на краю села, велика довга вулиця, і там дуже багато дітей було. І ці діти – ну, вмирають раз по раз, раз по раз, і вмирають...» – згадує Василина Яровенко, (у дівоцтві Кащук), яка народилася 5 квітня 1923 року в подільському селі Кур'янці з Вінниччини.

Про враження від спілкування із свідками Голодомору і про результати експедиції Радіо Свобода розпитало Михайла Костіва, координатор проєкту «Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки»:

– Які моменти із розповідей свідків можна виділити як спільні для них усіх?

– Основне, що об’єднує всі історії, – це згадки про харчування сурогатами і відчайдушне бажання вижити. Інший спільний момент – це страх того, що Голодомор може повторитися.

– Чи проглядають у розказаних особистих історіях деталі, які характеризують наміри сталінської влади щодо українського селянства?

– Багато свідків прямо кажуть про те, що Голодомор був спланованим і мав на меті знищення українців. Одна з ключових деталей, яка також на це вказує, – подвірні обшуки і конфіскації продовольства.

Ось як, наприклад, 96-річна Олександра Леонтьєва із Миколаєва, яка пережила Голодомор у селі Лук’янівка (тоді – Леніно) Баштанського району Миколаївської області.

«Жінки питали тоді: що ж вони від нас хочуть? Видно хочуть, щоб ми тут повмирали усі, хочуть, щоб українці повмирали», – свідчить Олександра Леонтьєва.

Жінка стверджує, що від голоду у них померло пів села. Ховали людей за селом, де було старе кладовище. У селі не було підводи, яка збирала б померлих, тому покійників живі носили на цвинтар самі на своїх плечах.

– Що найбільше вразило дослідників у розповідях свідків?

– Мене як учасника експедиції вразили історії дитячих страждань, які у 1932–1933 роках стали буденністю.

Як от у розповіді Ганни Слободян із села Зяньківці Деражнянського району Хмельницької області.

Інтерв’юерку Юлію Коцур дуже вразило, що жінка-свідок із Луганщини – Часник Раїса Іванівна, 1924 року народження – уперше свої спогади про Голодомор розповіла тільки нашій команді у 2021 році.

Це пов'язано зі страхом, що її можуть репресувати за розповіді про Голодомор. Також ця жінка працювала педагогом і боялася, що розмови про 1930-і роки можуть негативно вплинути на її кар'єру.

Історію Голодомору вона жодного разу не розповідала навіть своїм дітям.

– Чи є якісь моменти, які ви вважаєте відкриттями своєї експедиції?

– Перш за все, відкриттями є нова інформація про місця масового поховання жертв Голодомору – таких ми знайшли понад 50.

Місця масового поховання жертв Голодомору-геноциду

Часто ці місця недоглянуті, а інколи на місці могил масового захоронення жертв штучного голоду, у прямому розумінні на людських кістках, спеціально будували споруди.

Наприклад, в одному з сіл на Миколаївщині на місці поховання у 1970-х роках була зведена школа.

Також дуже цінними були свідчення тих, хто у 1932–1933 роках жив у Росії.

Ми записали історії двох жінок, які народилися на Воронежчині. Одна з них, етнічна українка Брусь Ганна Михайлівна, розповідала про Голодомор на цих територіях.

Інша жінка, Надолінська Оксана Василівна – етнічна росіянка – розповіла про масовий наплив українців у 1932–1933 роках у російські села в пошуках їжі. Натомість у селі, де народилася Оксана Василівна, голод не призвів до масової смертності. Її дідусь врятував трьох дітей з України, і вона росла з ними разом.

– Як ставляться до Голодомору та пам'яті про нього родини свідків, їхні діти, онуки і правнуки?

– Здебільшого діти та внуки з повагою та певним трепетом ставляться до того, що пережили їхні батьки чи бабуся/дідусь. У сім'ях, де є ще чи були свідки Голодомору, пам’ять про геноцид має особистісний вимір, що впливає на ставлення та сприйняття української історії.

В цілому можемо сказати, що пам'ять про Голодомор об'єднує українців.

Це вже друга експедиція, здійснена дослідниками Музею Голодомору за останні роки. Загалом записано 240 свідчень.

Почитати, послухати і подивитися більше відеорозповідей свідків Голодомору можна тут