«Покоління війни»: Ігор Гордійчук про нову генерацію ЗСУ, мотивацію ліцеїстів-богунівців та сучасних героїв

Своїх вихованців Герой України Ігор Гордійчук називає «поколінням війни». Під його керівництвом у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна зростає нова генерація Збройних сил України.

Ліцеїстів-богунівців набирають із 13 років і кількість охочих, які прагнуть стати на захист України, збільшилася з початком великої війни, – про це начальник ліцею, легендарний «Сумрак», розповів у інтерв’ю Радіо Свобода напередодні Дня Незалежності України.

• Як Київський військовий ліцей імені Богуна в умовах війни виховує нову військову еліту?
• З якою мотивацією навчаються юнаки та дівчата?
• Хто має бути героями для молоді?
• Та як за роки незалежності змінилася українська армія?

– 32-гу річницю Незалежності Україна відзначила в умовах повномасштабного вторгнення, з частиною окупованих територій і виборюючи свою свободу та суверенітет на фронтах. Військовий ліцей імені Івана Богуна, який ви очолюєте, виховує молодь, яка свідомо обрала військову службу і стане на захист України. То яка вона, оця нова генерація Збройних сил України, нова військова еліта?

– Я вже маю честь майже 6 років очолювати ліцей і, незважаючи на другий рік повномасштабної, якщо ми в минулому ще трошки переживали, то в цьому році ми все надолужили.

І майже 90% наших випускників долучились, 86,5% в Збройні Сили і ще там близько 10% в інші силові, де наші побратими: Служба безпеки України, Національна гвардія, Управління державної охорони, прикордонники.

Тобто наш внесок гідний, але найбільш важливе для нас те, що більше 7,5 тисяч наших випускників роблять найважчу роботу на передовій зараз, на передньому краї. Так, ціна, на жаль, висока. Більшість вони офіцерами там, бо наше завдання готувати майбутніх офіцерів Збройних сил України.

48..., майже 50 людей полягли за ці роки, з урахуванням гібридної війни і зараз після широкомасштабного вторгнення Росії.

Так, ціна висока, але я всім пояснюю, що альтернативи немає. Якщо опустити руки, капітулювати, то буде набагато важче, бо вже ж було таке в нашій історії.

– А які оці молоді люди? Як ви їх можете охарактеризувати?

– Вони молодці, бо вони набагато більш вмотивовані. Якщо ми були і вважали, що ми офіцери мирного часу, а зараз ми загартували ще на Євромайдані, під час Революції Гідності, потім гібридна війна, зараз другий рік широкомасштабна, то це вже не можна про них сказати, що вони мирного часу.

Хай вони не на передовій ще, бо їхня передова ще попереду, їм ще тільки поки 13-15 років, найстаршому – 17 років.

Але вони свідомі, вони знають, що війна, вони знають, що таке укриття, тривоги, що таке вибухи, осколки, гранати, міни. Те, що ми знали тільки з книжок по телевізору, вони знають життя.

– Якраз ці молоді люди, які у вас навчаються, вони фактично і зростали, і сформувалися в умовах війни російсько-української.

– Якщо у нас було «сліпих кошенят» так 80 на 20, 80 – ну тато, мама сказав, то тут не так. Тут зараз вже вони свідомо «ми будемо захищати Україну», кажу, «так ризик, все це», «ми розуміємо».

– От, власне, про мотивацію. З вашого досвіду, з якою мотивацією ці діти фактично, юнаки і дівчата приходять до вас?

– Це покоління війни ми називаємо, це діти війни. Серед тих, хто в ліцеї, вже немає «ватноголових».

Якщо раніше, десь до широкомасштабного вторгнення, чи навіть коли гібридна ще війна була, ще подекуди траплялися, то зараз це всі 100% – як я кажу, це «англомовні бандерівці, майстри спорту з золотою медаллю».

Тобто це всі свідомі, мотивовані.

Для нас головне, щоб було не менше двох допусків: це медкомісія за станом здоров'я, обов’язкова справа.

Є багато дуже гідних, достойних дітей, але ми не можемо, тому що здоров'я не дозволяє, тому що у нас фізична підготовка, бойова, вогнева, тактична.

І другий допуск обов'язково – це психологічне тестування.

Тобто діти війни, психологічно навіть, на жаль, поодинокі, але є випадки навіть схильності до суїцидальності.

Тож, оці два допуски мають бути, ненька-Україна зобов'язує.

– Тобто з початком повномасштабної війни все ж таки мотивація зросла?

– Стало набагато більше бажаючих, мотивація вища, патріотичний рівень гідний.

Я жодного показника не бачу, що стало гірше, жодного.

Причиною низького рівня загальної базової підготовки була пандемія. Коли два роки пандемії, а в нас математика вже третій рік обов'язкова в ЗНО.

Бо армія не тільки має бути, як наша зараз, вольова, мужня, смілива, вона має мати ще відповідний інтелектуальний рівень, бо зараз технології є головними.

Перші війни були війни людей, війни коней, війни моторів, війни крил, а зараз війни технологій.

Треба розум, математика...

А коли два роки дистанційне навчання бо пандемія, то треба все надолужувати, треба працювати. І тут недостатньо однієї мотивації, тут ще має бути підготовка, щоб навчатись по–сучасному.

– Діти військовослужбовців приходять до вас?

– Більше половини – це діти з переднього краю, чиї батьки, або були, або зараз на фронті, захищають Україну. 80% – це діти загиблих, діти сироти, переселенці, позбавлені батьківського, і діти військових, учасників бойових дій.

– У них інша мотивація?

– Більшість, із сімейних династій військових. Бачите, тут і романтизм, і фанатизм. Зрозуміло, але їм треба ще... Їх треба готувати.

Він в атаку не піде, ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра, і через рік не піде. І не треба, я кажу, бо він має спочатку набути повноліття, 18+, пройти всі бази навчално-тренувальні.

Ми повинні зробити фундамент, основний фундамент, і дати йому широкі можливості.

Вибір, основні – Львів, Одеса, Харків, Житомир. Більше 200 спеціальностей ми їм пропонуємо, дуже багато. Зараз роботи в Збройних силах… можна найраніше, як у нас, з 13 років, і можна хоч в 48 років, прийти «я хочу захищати», вибирай собі.

– Як взагалі у вас зараз ситуація зі вступом до ліцею? Чи відрізняється кількість вступників, в порівнянні з двома роками назад?

– Ми вирівнялися в цьому році і трошки навіть зробили крок.

У минулому році трошки було гірше, ніж попередні роки, бо був перший рік війни і багато виїхало.

• По дівчатах взагалі рекорд

  
  Маріуполь, Бердянськ, у нас було багато звідти, з Херсона, де вороги багато дітей покрали. А тут, де центральна і західна Україна, то виїхали батьки за кордон.

Майже всі повернулися, принаймні наші.

Всі, слава Богу, живі, здорові, всі на місці, всі повернулися. В цьому році набирали, то було краще набагато, ніж в минулому і позаминулому. По дівчатах взагалі рекорд. Ми вже не знаємо, що з ними робити..

– Якраз хотіла вас розпитати про ліцеїсток. Ви ж їх недавно почали набирати, в 2019 році.

– Так, так, вже три роки. Це 4–ий.

– І минулого року ви казали, що до 10% дівчат – ліцеїсток. А зараз яка ситуація?

– Ну, поки так само, бо поки немає відгуків. Ми посилаємося на відгуки з військ і поки не можу сказати, бо багато командирів не хочуть ризикувати і не беруть дівчат. Просто деякі командувачі присилають: крім дівчат, дівчат не беруть.

– А в чому проблема?

– Психологічна... Психологічна неготовність дівчат робити найважче, йти в бойові частини. Хоча зараз посад… у нас, наприклад, в ліцеї близько 15% дівчат, жінок–офіцерів, у нас і вихователі, і командири взводів, і психологи, і персонал забезпечення, і юристи, роботи дуже багато.

Кажу: дівчата, вам не треба в штурмову роту йти, за винятком, якщо ви самі бажаєте, то я заперечувати не буду, але ви повинні дуже підготуватися.

– А є такі, хто хоче в штурмову роту?

– Поки тільки 1–2%, якщо взяти 100%, 1–2% – дівчата, які, як я сказав, «англомовні бандерівки, майстри спорту з золотою медаллю».

Якщо взяти, наприклад, 10 дівчат, то буде одна.

– Але, якщо загалом оцінювати, то дівчат десь 10% від усієї кількості.

– Поки у нас 10%, у нас просто фізичної немає можливості більше набирати. І ми посилаємося також на відгуки до тих пір, поки вони не будуть виконувати роботу, як по системі НАТО, де вони, я кажу, там і льотчики, і танкісти, і пілоти.

Тобто, дівчата не тільки роблять питання логістики, забезпечення, фінансів, вони роблять всю роботу.

– Якщо якраз говорити про освітні програми, тренування і фізпідготовку, чи є різниця у підходах до навчання хлопців і дівчат?

– Мінімальна різниця. У дівчат трохи менше нормативи специфічні. На 80–90% однаково, що для хлопців, що для дівчат.

Загальноосвітні дисципліни – повністю однаково, лише у нормативах по фізичній підготовці є незначні відмінності.

– Тобто рівність у навчанні?

– Так, гендерна рівність в тому і полягає. Бо перший рік, коли ми набрали дівчат, то була нерівність, був просто окремий взвод дівчат і вони були, я скажу так, дещо у привілейованому статусі.

А потім ми побачили, що це неефективно, ми розділили їх по 5 дівчат в кожну роту. Зараз ми по 2–3 дівчат розподіляємо в кожен взвод. Тобто тоді стає справжня гендерна рівність.

Єдине, що вони проживають окремо. А навчаються вони, і готуються до занять, і на навчаннях, на тренуваннях – дівчата все роблять разом із хлопцями, у своїх взводах.

– Початок цієї повномасштабної війни, він якось вплинув на вашу навчальну програму? Можливо, щось додали з навчальних предметів, з дисциплін? На чомусь робите більший акцент? Який зараз взагалі підхід до навчання?

– Так, ми додатково, спочатку факультативно, а потім вже в норматив внесли, захист України по безпеці і безпека військової справи, безпека повсякденного життя. І особливо по наданню першої медичної допомоги, по фізичній підготовці, по системі оповіщення.

Наш внесок в перемогу – це сумлінне виконання своїх посадових обов'язків.

Хто тут в тилу, якщо ми будемо сумлінно виконувати свої посадові обов'язки, результатом мають бути всі 100% живі, здорові, «англомовні бандерівці, майстри спорту з золотою медаллю», підготовлені.

– От якраз англомовні. Ми зрозуміли в умовах повномасштабної війни, що дуже важливо знати англійську мову, тому що і багато наших військових зараз їздять на навчання за кордон. Як у вас з цим? Чи наголошуєте на важливості вивчення англійської, чи якось мотивуєте?

– З фанатизмом, так. Раніше не було, позаводили зараз і загальний ліцейний фан–клуб, і в кожній роті, в кожному підрозділі. Конкуруємо, один фан–клуб лідер. Бо тут головне задання наше – прищепити любов, щоб у них і віра була непохитна, що в майбутньому вони вже 100% будуть і в НАТО, і в Європі.

Якщо наше покоління 50 на 50, 50 буде, пасіонарна частина буде. А наші вихованці, яких ми маємо честь виховувати, вони 100% всі будуть. І в НАТО будуть, і в Євросоюзі, і в Європі. Тому тут без варіантів.

– Ви вже почали говорити про зарубіжний досвід. Хочу вас запитати про західні освітні програми. Чи використовуєте, можливо, їхні практики, їхні навчальні предмети у безпосередньому навчальному процесі ліцею? Можливо запозичуєте щось від наших партнерів, зокрема, від НАТО?

– Ми дивимося яка в них методика. Я кажу, коли перший раз потрапив за кордон, за рахунок технологій, методики, методичні прийоми такі, що завжди стимулюють, тобі завжди цікаво.

Я не бачив жодного, що треба було когось заставляти, як в радянській армії, як у перехідний період в українській, там практично нікого не треба заставляти, інколи навіть треба стримувати.

Там побудований навчальний процес дуже цікавий, методика дуже цікава, сучасна, технології рулять і завжди, в більшості, це ігрова форма така, повчання, де ти сам, тут мені цікаво, а як тут, а як тут.

Там дуже багато зроблено саме на варіативній складовій. У нас зараз маємо співвідношення, скажемо, норматив-варіатив.

А радянська система була на 100% нормативна, тільки норматив, і там КГБ, Ленін, партія, Сталін, Путін і всі таке...

У НАТО ж все навпаки. Вони 10-20 дають нормативів, от така ідея, ідеологія загальна. А вже потім, скажемо, щоб виконати норматив –варіацій стільки багато, що ти завжди дійдеш до перемоги, завжди до результату. Просто, хтось це робить таким методом, хтось таким, хтось ще іншим. І за рахунок цього вони розвиваються не тільки по вертикалі, як командир взводу, командир роти, а ростуть, розвиваються і по горизонталі.

Вони зразу зацікавлені, щоб вчити мову, вони зацікавлені, щоб займатися спортом, вони зацікавлені, щоб якась мала академія наук, розумієте, десь там трудове навчання, безпілотники робити... Ну, дуже цікаво!

– Ваші випускники, як правило, після навчання куди далі йдуть? Ви даєте основу...

– Фундамент, основу, спеціальну середню освіту, яка дозволяє поза конкурсом вступити у вищі військові. Ми рекомендуємо то, що найбільше треба зараз Збройним силам, що треба найбільше для перемоги. Це Національна академія сухопутних військ, бо ми поки ще сухопутні війська, наш ліцей.

Десь протягом цього тижня має завершитися прийом–передача (станом на 25 серпня передача завершилася - ред.) і ми будемо в складі Національного університету оборони України. Це дещо збільшить наші можливості, але вони і зараз дозволяють нам виконувати на 100% завдання.

Національна академія сухопутних військ – це все, що працює в інтересах сухопутних військ. Механізовані, танкові, артилерія, ракетні війська, інженерні. Військова академія міста Одеса – це ДШВ, сили спецоперацій, розвідка, ракетно-артилерійське озброєння, також там і HIMARS навчають.

– Вибір в них є достатньо широкий, куди вступити…

– Більше 200 спеціальностей, починаючи від фундаменту основи загальновійськової, механізованої, танкової, завершуючи хакер, кібербезпека, космонавтика, більше 200 спеціальностей, де ми рекомендуємо, де ми даємо направлення.

– Щороку у вас близько трьох сотень випускників.

– Так, майже всі дійшли, 299, майже всі дійшли, показники добрі.

– Давайте ще поговоримо про тих ваших випускників, які сьогодні служать в лавах Збройних сил України, скільки цих людей, чи маєте ви такі дані, чи можемо ми про них говорити?

– Так, більше 7500 на передньому краї. Всього ми близько 20 тисяч за ці 32 роки випустили. В Збройних силах чи служило чи служить десь 90%, вони повернулися в Збройні сили і вони продовжують захист Неньки-України.

– 90% від загальної кількості, а 7500 на передньому?

– Ті, хто зараз відгукнувся, де є в нас підтвердження, що вони на передньому країні. У нас сім Героїв України, ну, слава Богу, чотири живі, три загинули, на жаль, заслуги ліцею в Збройних силах...з кожним днем вони збільшуються.

І ціна, на жаль, висока. 48, де є підтвердження, майже 50, де полягло. Майже всі офіцери, вони закінчили вище військове навчання. Багато молодих хлопців, які тільки–тільки. Але кажу, альтернативи поки немає.

– Ви сказали, що сім Героїв України.

– Чотири живі, три загинули.

– А хто ці люди? Можете їх назвати?

– Так, звичайно, Бова, морпіх от нещодавно, з тих, що загинули Андрій Кизило, перша рота носить ім'я, Кукурба Олександр. Ми добилися зараз, щоб в нас була одна рота геройська, Андрій Кизило, мій вихованець, Національна академія сухопутних військ, я в АТО з ним з перших днів був.

Минулого року ми переконали керівництво і ще два – Корнійчук Богдан, був спортсмен, його ім'я носить 2-га рота. І четверта рота – Кукурба. У нас тільки льотчиків героїв – три випускники.

– Вашим ліцеїстам, напевно, не треба прищеплювати почуття обов'язку захищати батьківщину. Але як ви бачите ситуацію з українською молоддю загалом?

– Якщо раніше було тільки два військових ліцеї, то зараз в нас, ми – сухопутні війська, в моряків в Одесі є, який тимчасово з окуповано Севастополя передислокований. Крім того, зараз дозволено децентралізацію, самоврядування, дозволяємо у всіх регіонах.

І ми готові, саме наша ліцеїстська спільнота, ми готові тут лідерські позиції показати, що «давайте змагатися, конкурувати». Здорова аура, здорова конкуренція.

Це таке державницьке завдання з молоддю працювати, тут треба дивитися навіть, як і ворог працює. Ворог це робить, скажемо, насильницьки, де він принижує дитину, людину, де гнобить, скажемо.

А нам треба навпаки, за рахунок, де їм би подобалося. Дати їм, де варіативна частина буде більша, ніж нормативна. Де за кордоном, де дають тобі так: а що тобі подобається? Мені вогнева, мені тактична, мені інженерна. Я десантником мрію бути, я моряком мрію, розумієте?

– Ось якраз про виховання молоді хотіла вас розпитати. Яким воно має бути в час великої війни? Чи треба змінити підходи до виховання молодих людей сьогодні?

– Тут вже саме життя заставляє. Вони ж дивляться на дорослих, дивляться на командира, на вихователя, на вчителя. Не може так, що командир, вчитель залишився ще з совковим, радянським підходом, а діти вже сучасні.

Діти, розумієте, вони ж не дуже читають, вони лайки збирають, «відосики пиляють». Ви повинні побудувати так заняття, щоби зразу завоювати серце і душу.

– Якраз, що має робити держава, щоб формувати таких свідомих українських громадян, на Вашу думку?

– Лідерів, маяків вибирати, тут і міжнародний досвід, вони не всі такий мають, бо така війна, як зараз, широкомасштабна, така кровопролитна, тут це тільки ми, на жаль, тільки Україна, дорогою ціною.

Але, слава Богу, що значна частина ветеранів, патріотів, починаючи з революції на граніті, потім Помаранчева революція, Майдан, Революція Гідності, хто ідейно був ще до війни, розумієте, вони потім і в гібридній війні були першими, і зараз першими.

Ось такі ідейники повинні зайняти керівну ланку: директор школи, завуч по загальному, завуч по дисципліні, і вчителі–вихователі.

– Якраз тут дуже важливо, тому що на молодих людей впливають люди–приклади на яких вони хочуть рівнятися. В умовах війни, хто нині має бути героями для сучасної молоді? На які рольові моделі вони мають рівнятися?

– Хто має найбільшу заслугу в обороні Неньки–України, це не тільки військові. Так, основа військові, Збройної сили, інші наші побратими, силові структури, Національна поліція, ДСНС, дуже потужний має бути волонтерський рух.

Я б три основні назвав складових. Тут має бути стійкість першого ешелону, хлопці, дівчата, на передовій, стійкість має бути, на них треба рівнятися. Вони головні, вони герої.

Друге, тут має бути єднання всього українського, волелюбного, працелюбного, мужнього народу, і вони ж будуть, суспільна думка буде їх самих мотивувати, стимулювати, розумієте, що таке сумлінне виконання, де вони самі будуть, самовиховання, самодисципліна, саморозвиток.

А не ж як Московія чекати«заградотряд», в мене немає в штаті «смотрящих», в мене розраховано, що кожен буде сам сумлінно. Особистий приклад, кажу, це основний метод виховання і навчання.

– Але чи достатньо відомі ці герої? Чи достатньо про них знає, зокрема, молодь? Тому що Україна має своїх героїв, от навіть ви, легендарний «Сумрак», з 2014–го року вашим військовим талантом захоплювалися тисячі людей. Повномасштабна війна, це вже нові герої, багато з них посмертно, Да Вінчі, Верхогляд, є живі герої, захисники Маріуполя, Денис Прокопенко, Сергій Волинський. Чи достатньо про них знають, що нам потрібно зробити?

– Тут нема чарівної палички, найважче це змінити свідомість. Так, війна, широкомасштабна, вона швидше змінила. Якщо тоді гібридна була, співвідношення 5–10% які знали, що війна йде. То зараз навпаки, 90% знає і тільки 5–10% дехто не знає.

Визначальною є стратегія, ідея: «Україна понад усе», і всі повинні працювати на цю стратегію, і тоді ворог буде знати, як би він не підійшов, є нові, сучасні герої, і в першу чергу, тут треба ті, хто віддав своє життя.

Тому що ми повинні їх і вшанувати, і увіковічнити. І ми маємо ще зобов'язання перед українським народом до перемоги, коли виросте нове покоління, скажем, «от ви є, будь ласка, продовжуйте».

Так, ми може недостатньо зробили, але ми набагато більше зробили, ніж ті, хто передав нам спадщину. Якщо ми ще за формою мали Україну незалежну, але ми не мали її за змістом, бо Україна має отут, в першу чергу, ментальність, і серце. І тоді, коли вона буде від всіх чиновників, від найвищих до найнижчих, і від найнижчих до найвищих, тоді все буде Україна.

– Хотіла Вас за героїв ще запитати. Ви кажете, що це сучасні люди, військові, які наближають нашу перемогу. Це має бути узагальнений образ героя, чи конкретні імена?

– І так, і так, це і узагальнений, має бути хлопець–дівчина узагальнений, і тут, якщо в нас є конкретні приклади…

– А хто для вас? кого ви можете назвати, чи можемо когось виділити от по прізвищах назвати?

– Я в першу чергу увіковічнив би і вшанував би тих, хто віддав своє життя. Ті, хто вижив, ну, так, їм треба дати зелене світло, як ви сказали, Денис Прокопенко… Треба їм, щоб вони по школах, треба з молоддю працювати.

– Ну, а Валерій Залужний, взагалі, здається, приклад для всіх, усієї молоді.

– Задача Залужного, те, що він зробив в Збройних Силах, що ми всі від головнокомандувача, від нього до солдата, до воїна, і від наймолодшого мого ліцеїста, 13 років ліцеїста, до найстаршого, ми всі йому віримо!

Головнокомандувач, так, важко, так, зрозуміло, кров, піт, втрати. Ну немає іншої альтернативи. Нам треба так і зробити, щоб народ об'єднати, розумієте. Коли і народ буде, то ворог, режим путінський, він побачить, що тут залізобетонно, тут вже Україну ніяк.

Ми віримо в Залужного, що він не тільки Збройні сили, що він ще й консолідує наш народ, суспільство, бо ворог буде розхитувати, він розуміє, що Збройні сили не здолати військовим шляхом, він буде намагатися тільки політичним, економічним.

– Давайте ще трохи поговоримо про українську армію. За 32 роки незалежності вона змінилася, модернізувалася, виросла. Як ви оцінюєте ці зміни?

– Хотілося б, щоб краще. Бачите, якби ми працювали на відмінно, чи хоча б добре, то війни б не було.

В тому й задача Збройних сил, щоб війни не було. Армія для того. Бо дехто думає, що армії треба, щоб була війна... Це так думають вороги наші, рашисти. А, є армія, треба задача агресивна, імперіалістична, і все.

Ми працювали недостатньо, коливались, не повинно було такого бути.

Якби ми зразу вибрали шлях євроатлантичний зразу тоді, в 91–му році, то ми б ішли в ногу з поляками, з друзями нашими, з Литвою, Латвією, а так ми блукали, блукали.

І Путін цього і не приховував. Тобто він завжди хотів окупувати Україну. Його головною мрією – це Радянський Союз відновити. Ну і вплив… бути глобальним лідером, світовим лідером.

– Тобто Україна запізно зрозуміла?

– Так, запізно, запізно, запізно...

Ми багато що робили. Але часом витрачали час, зусилля, енергію, кошти в нікуди. Або навіть підігравали ворогу.

Бо зараз нам, наприклад, ті ж самі українці з окупованого Криму, ті ж самі українці в Луганську, Донецьку – я десь читав інформацію – близько 50 тисяч проти нас воює.

Через саме це недопрацювання.

Тому я не можу дати якихось високих оцінок попередньому, чи військовому, чи політичному...

– Яких ще змін потребує зараз українська армія?

– Тут потрібно продовжувати стратегію, продовжувати цю дорогу. Тут треба і ресурсне забезпечення. Коли армія мотивована по всіх напрямках, починаючи із матеріальних, фінансових, то, якщо буде гідне ставлення, то це буде середній плюс клас, це повинно бути щоб ніколи і не тільки Збройні Сили і інші силові структури, в них ніколи не було сумнівів, що вони правильно йдуть, то тоді буде і перемога.

Тут питання не стоїть про мир. Мир можна хоч сьогодні підписати, але завтра буде нова війна. Якщо буде перемога і зроблені будуть висновки, які першопричини війни і чому, щоб не було рецидиву, не повторилось, і гідно відноситься, бо треба, щоб не годувати чужу армію, як в Криму, в Донецьку, в Луганську, то треба свою годувати, підтримувати. І тоді все буде Україна.

І тоді 90% будуть мирними своїми життями, і тільки 10% будуть або в діючій, або в резерві, або в інших силових структурах. Це, що обов'язково, що треба продовжувати. Ну і я все–таки надіюся, що буде дорога в НАТО недовгою, не такою тернистою, тому що вже набили шишаків, гіркий досвід, кров’ю заплатили.

І самому НАТО є чому у багатьох випадках навчитися

Бо війни, про які вони мають уявлення, це інший досвід. Вони мали домінування по всіх складових...

А ми, не маючи цього: меншою кількістю, з набагато меншою кількістю озброєння, боєприпасів, усього, усіх фінансів і ресурсів – ми ще й наступаємо.

Знайдіть хоча б одну армію, яка маючи менший ресурс всього, і людей менше, і техніки, всього менше, вона ще й перемагає. Це тільки одна, тільки українська армія, більше ні одна.

– На завершення я хочу з вами поговорити про майбутнє України, яким воно може бути. Сьогодні війна продовжується і ми не маємо розуміння, коли вона завершиться. А нам в тих умовах потрібно призвичаїтись і ефективно протистояти ворогу. В цьому ключі є досвід Ізраїлю, який фактично в війні десятки років. Як ви вважаєте, чи має Україна в майбутньому стати такою ж мілітаризованою державою, щоб ефективно протистояти ворогам? Чи ми вже на цьому шляху?

– Ми частково вже на цьому шляху, більше половини пройдено.

Багато чого можна взяти з тієї моделі, як робить Ізраїль.

Завдання дещо більше в нас стоїть...

Бо якщо взяти по стратегії, то ми повинні війну потихеньку перенести на територію ворога.

Для цього треба тут і міжнародна комплексна підтримка, і найголовніше, треба забрати в них гроші. Щоб в них не було ресурсу на війну. А тільки на внутрішні чвари, на розкол, і війну. Тут чуть більше, як в Ізраїля.

Нам треба з них досвід взяти, як вони швидко, хай-тек в них дуже високі технології, дуже близько приватні їхні компанії з приватними американськими технологіями. І якщо нашу з вами мотивацію, волю до перемоги, мужність, професіоналізм посилити цими хай–тек високотехнологічними ізраїльськими, то це ми повинні від них перейняти.

– А що ви думаєте про те, що уся молодь в Україні, як в Ізраїлі, має проходити військову підготовку? Чи потрібно нам це, чи є в нас для цього можливості?

– Для того, щоб всі мали базову фундаментальну підготовку, то правильно. Базову, там основу, фундамент, як безпека, як захищатися, то всі пройти. Але вже потім йдуть рівні спеціалізації.

Треба саме не допустити помилок, не робити, як Московія, примусово. Не гнати їх під батіг, на каторгу, зробити службу привабливою, фан-клуб, зробити це в ігровій формі. Більшості це цікаво.

Дітям це цікаво, у нас конкурси, і вибір, і резерв отакий, кожен день, я не встигаю відбиватися, бажаючих дуже багато. Нам треба зробити це цікавим і зробити такі додаткові бонуси, що їм буде цікаво і корисно.