16 серпня Українська служба Радіо Свобода відзначатиме 70-у річницю першого етеру. Тоді, нечисельна редакція у Мюнхені вперше звернулася до української авдиторії по всьому світу, зокрема – і всередині СРСР, який від решти планети відділяла залізна завіса, цензура і «глушилки».
З нагоди ювілею Радіо Свобода друкує спогади співробітників Української служби, які розповідають про своє бачення історії редакції.
Сьогодні до вашої уваги спогади Андрія Гайдамахи – першого керівника Київського бюро Радіо Свобода.
Він народився у Бельгії, але після здобуття Україною незалежності прибув до Києва і досі тут живе. Київське бюро Радіо Свобода очолив у 1992 році.
Чому на Радіо Свобода не брали борців за самостійну Україну?
Я народився в Бельгії, і після навчання та військової служби переїхав до Мюнхена разом із дружиною. Там вже був офіс Радіо Свобода, і українська служба теж. Кількох її працівників я знав.
Наприклад, Григорія Панчука. Він сам із Бельгії, родом він з Франції, але ми навчалися разом в Бельгії якийсь час. У той час він також приїхав до Мюнхена до редакції, і він був найкращим знавцем українського самвидаву.
Матеріали він зокрема отримував через американців – через посольство США в Москві матеріали надходили. І збірки він мав дуже добрі, їх опрацьовував, і став експертом із самвидаву.
Уривок із книги Олени Ремовської «Говорить Радіо Свобода. Історія Української редакції»: У 1965 році стало відомо про початок арештів молодих представників української інтелігенції. Звістки про це Радіо Свобода підхопило одразу. Окрім поточних гірких новин про чергові затримання, суди і заслання, на найближчі два десятиліття радіо стало одним із небагатьох засобів інформації, які передавали самвидав. На початку 1970 року формується окремий відділ, відповідальний за копіювання, зберігання і поширення самвидаву. Його колекція стрімко зростає: вже до кінця 1970 року вона налічувала до півтисячі документів. Із 1971 року «Матеріали самвидаву» (таку назву зрештою дістав бюлетень Радіо Свобода, в якому публікували різні непідцензурні тексти) виходив майже регулярно – щороку від 40 до 50 випусків. |
Для Радіо Свобода самвидав був важливий, бо це було частиною руху за самостійність України. Це був час національно-визвольних рухів у Європі: повстання в Будапешті, Празька весна, а пізніше – в Польщі. В Україні відбувався такий же рух: шестидесятники, самвидав, потім – Гельсінський рух. Зокрема, Гельсінське товариство виступало за права людини і свободи, основні права людини. Але чи включало це поняття і національні права, і право на самостійність держави?
Радіо Свобода намагалося знайти таку відповідь для себе, адже це означало певну інформаційну політику: чи можуть журналісти американської радіостанції відкрито підтримувати ідею незалежности держав від СРСР? Тому раніше на роботу на Радіо Свобода не брали таких, скажімо, гарячих патріотів, які за самостійну Україну. Таких як мене.
Певний час інформаційною політикою керувало ЦРУ (до 1971 року Радіо Свобода фінансувалося Конгресом США через ЦРУ, дослідники того періоду Радіо Свобода стверджують, що багато співробітників намагалися відмежуватися від такого впливу – ред.), але потім це змінювалося відповідно до умов, які були на міжнародній арені. Тож редакційна політика Радіо Свобода так чи інакше мала відповідати зовнішній політиці США.
Радіо Свобода фінансується Конгресом США, інформаційна політика мовника нині є незалежною і ведеться відповідно до Кодексу журналіста. Згідно із законом, американським урядовцям заборонено втручатися в журналістську подачу інформації Радіо Свобода. |
Отож, якщо ми і думали, що права людини є нероздільно пов'язаними із національним правом, і якщо забрати національне право, то й решта прав будуть обскубаними, говорити це відкрито в етерах Радіо Свобода було не можна. Хіба – десь цитувати когось.
Але у час, коли я долучився до Радіо Свобода, до цього ставилися більш ліберально, більш раціонально. У 1984 році звільнилося місце, і мене прийняли на роботу.
Радіо Свобода на межі розпаду СРСР, відкриття бюро у Києві
Коли я прийшов, тоді головними були новини. Були диктори: Юрій Тимченко, Емма Андієвська, дуже відома поетеса, яка також була редакторкою, Ігор Качуровський, класик і поет, якого намовили приїхати з Аргентини, і він приїхав. І тоді одні писали, а інші – озвучували. Наприклад, Тимченко тільки читав. Він ніколи нічого не писав, він гарний голос мав – тенор. Тим паче, що оскільки Радіо Свобода «глушили», а хтось має такий добрий голос, який аж бринить, то такий голос проходить крізь ту стіну – ту глушилку.
Як ми обирали теми? Щоранку в нас було засідання редакції, і ми визначали. Деякі новини треба було перекладати, тож ми використовували знання мов, які були в редакції. Я, до прикладу, знав німецьку і французьку, ну і нідерландську.
У нас були різні рубрики. Григорій Панчук, наприклад, брав права людини, самвидав, права нації. А мені давали релігійні теми, бо я був із цим знайомий: середню освіту, яку я маю, я здобув в Італії, в Римі, в українській папській гімназії для хлопців.
Невдовзі до влади в СРСР прийшов Горбачов. І ми у Мюнхені могли говорити вже доволі вільно із людьми в Україні. Ми тоді зробили інтерв'ю із першим секретарем Подільського райкому міста Києва Іваном Салієм, який дещо «збунтувався».
Ми напряму його набрали завдяки супутниковому телефону через Фінляндію, яка мала зв'язок із СРСР. Це було перше інтерв'ю з ним серед усіх – саме на Радіо Свобода!
І тоді ж у нас почали з'являтися кореспонденти: з Москви приїхав Анатолій Доценко, у Криму у нас працював Володимир Притула (з 2014 року очолює проєкт Радіо Свобода Крим.Реалії – ред.) і молодий Віталік Портников. Він дуже добре знав проблеми національні: українські, балтійські і так далі. Я з ним познайомився в Києві, коли вже була потреба відкривати корпункт.
Це було у 1992 році. Роман Купчинський (директор української редакції (1991–2002) – ред.) приїхав з Америки і домовився на місці з усіма, щоб відкривати бюро у Києві. Але ж потрібний був доброволець, щоб його очолити. І я погодився.
Фактично це була моя перша поїздка в Україну, адже до того я був «нев'їзний» – я був долучений до громадського, активістського життя. За такими у Москві слідкували. І от коли завіса впала, 17 лютого 92-го року, як сьогодні пам'ятаю: в Мюнхені у нас був мінібусик, наповнений апаратурою: магнітофони, плівки, Купчинський і я, і водій з Мюнхена до Відня. А вже там – поїзд Відень-Київ, прямий потяг, без пересадки.
Я думав, що їду на місяць-два. А потім лишався: на три місяці, пів року, потім – ще раз. І ось так залишився в Україні, аж до сьогодні.
Перші пів року ми розбудовувалися. Замовляли обладнання для студій, здається, з Англії. Тоді ми мали вже мовлення на коротких хвилях, але відтоді домовилися про мовлення на середніх хвилях радіо «Довіра». Ми мали отримати певні дозволи від уряду. Тоді прем'єром був Вітольд Фокін. Урядовці дивилися на нас з підозрою. Вони на нас дивилися як на американців, які посягають на їхній суверенітет. Для них ми були чужими. Але дозволи ми все ж здобули.
Тоді до нас почали приходити дуже багато молодих журналістів, які хотіли в нас працювати. І ми їх приймали, маючи кілька вимог: глибоке знання якоїсь теми, літературна мова, і гарна дикція.
«Представники влади почали самі до нас ходити»
Я був людиною, яка прийшла в Україну з вільного світу. Тож у нашій роботі ми не бачили якихось перешкод говорити правду і не боялися критикувати нікого, хто на це заслуговував. Але тоді ж і суспільне життя у цьому напрямку розвивалося: Майдан-1, Революція на граніті, потім – ще Майдан і так далі. Українці завжди прагнули свободи, і свободи слова зокрема.
Але на момент розвалу СРСР ми почувалися на українському медіаринку панівними. Конкуренція з'явилась пізніше. На початку 90-х ми були лідерами. Це відчувалося: нам писали багато листів, і опитування це підтверджували.
Листи від авдиторії нам дуже допомагали. Наприклад, нашому вінницькому кореспондентові Валерію Лазаренку якийсь чоловік написав власні спогади про Голодомор 30-х років. Це по суті було документом, свідчення про історичні події!
Змінилась і наша форма мовлення. Ми почали приділяти увагу живому спілкуванню. В Мюнхені це була така собі лабораторія: там ми свого слухача до пуття не бачили і не відчували. А от у Києві це було зовсім інше відчуття: ми знали свого слухача краще і розуміли, як він реагує.
На зорі роботи нашого бюро Роман Купчинський запровадив у нас новий формат: брати мікрофон, виходити на вулиці і записувати отакі п'ятихвилинні опитування на головну тему дня. Вони і по сьогодні мають популярність у Радіо Свобода, тільки тепер вже й з відео, а тоді ми робили отакі аудіофрагменти і пускали в етер.
Так ми досягали диверсифікації голосів: ось – офіційна позиція влади, а ось – що люди думають. Такий баланс. Звичайно, це не дуже об'єктивно. Об'єктивність – це взагалі поняття філософське. Але так ми могли впевнитися, що іншу сторону теж почують.
До нас почали ходити на етери представники влади. Вони відчували, що це потрібно, бо якщо сказати щось на Радіо Свобода, це обов'язково швидко пошириться. Вони таким чином хотіли донести свою позицію, і Радіо Свобода для них було важливою платформою і через популярність, і через репутацію.
Володимир Горбулін приходив, він був тоді був радником президента Леоніда Кучми. Він хотів говорити в етері російською. Але треба було українською, тож йому було потрібно 2-3 хвилини, щоб переключитися. Але він приходив. Бо йому це було важливо.
- Андрій Гайдамаха очолював Київське бюро Радіо Свобода до 2000 року.
- У 2001 році він став головою Проводу Організації українських націоналістів (бандерівців).
- У 2004 році почав редагувати часопис «Визвольний шлях».
- З 2009 року пішов з посади голови Проводу, але залишився в ОУН.
Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА
Форум