29 вересня 1941 року почалася одна із найбільших катастроф людства. За два дні на околиці Києва нацисти розстріляли близько 34 тисяч євреїв. Загалом у Бабиному яру вбили близько 100 тисяч людей. А вже згодом радянська влада брутально знищувала це місце і стирала пам’ять про його єврейських жертв. Але 29-річний працівник Київської обсерваторії Амік Діамант не хотів з цим миритися. У 25-і роковини розстрілів він разом із друзями організував у Бабиному Яру перший несанкціонований мітинг пам'яті. Після нього когось звільнили, комусь оголосили суворі догани, хтось став «неблагонадійним». На основі унікальних фотографій та спогадів Діаманта Радіо Свобода розповідає про цю історичну подію.
(Вперше цей текст був опублікований 29 вересня 2019 року)
«Над Бабьим Яром памятников нет»
Радянська влада намагалася стерти Бабин Яр не тільки з пам’яті, але й з карти Києва: після війни там влаштували сміттєзвалище. Пізніше урочище, де розстрілювали людей, почали заповнювати рідкими відходами цегельного заводу. Але навесні 1961 року дамбу, яку спорудили із землі, прорвало. І чотириметрова хвиля бруду ринула вниз на Куренівку – житловий район Києва. За різними даними, загинули від 145 до 1,5 тисячі киян. Люди називали це помстою Бабиного Яру.
Того літа 1961 року в Київ у відпустку до батьків приїхав Еммануїл (Амік) Діамант. Випадково потрапив на виступ поета Євгенія Євтушенка у Жовтневому палаці, де вперше почув, що «Над Бабьим Яром памятников нет». Поема йому не сподобалася і навіть обурила: «Там були соплі! Мене це злило. Але Євтушенко допоміг мені зрозуміти, що за все, що відбувається зі мною й навколо мене – відповідальний тільки я! І за Бабин Яр теж».
Після цього Діамант разом із друзями та майбутньою дружиною вирушив до урочища. Те, що він побачив, його приголомшило: «Це було переоране місиво людських кісток і ґрунту. Сліди машин, які розрівнювали, розбирали, перевозили, знищували Бабин Яр».
Це все Діамант відзняв на плівку.
Документувати знищення Бабиного Яру ‒ єдине, що він міг тоді робити, каже Діамант.
Зараз його фотографії залишаються єдиними відомими світлинами тогочасного Бабиного Яру.
Підготовка
1966 рік. Наближалися 25-і роковини розстрілів у Бабиному Яру. Урочище повністю засипали, а повз нього проклали шосе. Занедбане староєврейське та караїмське кладовища ‒ київська влада знищила. Там запланували радіотелевізійний комплекс. Ще одну ділянку відвели для будівництва спортивного корпусу з басейном. Через державний антисемітизм про встановлення пам’ятника єврейським жертвам не могло бути і мови. Діамант разом із трьома друзями вирішили, що більше мовчати не можна – потрібно діяти. Каже, що головним їхнім мотивом була ображена національна гідність.
Напередодні роковин Амік купив велике біле полотно і чорну фарбу. Прийшов додому і почав робити плакат. Текст написав російською й єврейською. Хоча ідишу і івриту він тоді майже не знав.
Такою була підготовка до першого в історії мітингу пам’яті єврейських жертв Бабиного Яру, який готували Діамант і троє його друзів. Дозволу влади у них не було. Але вони його і не просили.
Людей на акцію запрошували прямо на вулицях ‒ у чергах, тролейбусах. Більшість сахалися: «Якщо це державне свято, то мені там нічого робити, а якщо не державне, то тим більше нічого», ‒ казав дехто. Але були й ті, хто уважно слухав.
Мітинг призначили на 24 вересня ‒ у роковини початку розстрілів за єврейським календарем.
Фарба на плакаті висохла. Діамант скрутив полотно, поклав його до студентської валізки і повіз на місце акції. Разом із другом Гариком Журабовичем вони прикріпили плакат на вцілілий стіні зруйнованого єврейського цвинтаря і швидко зникли.
До початку акції залишалися дві години. Діамант та його друзі ще не знали, чи вдасться їхній задум, чи прийде на акцію бодай хтось і які будуть наслідки.
Перший мітинг
17:00. Біля плакату почали з’являтися перші люди. Приходили дрібними групками. Більшість не знали одне одного, але плакат чітко визначив суть акції ‒ мовчазний мітинг в пам’ять про невинно вбитих євреїв у Бабиному Яру.
«Ми нічого говорити не збиралися, ніхто не готував жодних промов. Ніяких вимог до радянської влади у нас теж не було. Ми хотіли тільки показати, що це наша могила і ми не погоджуємося, що б з нею так поводилися!» ‒ розповідає Діамант.
Несподівано під’їхали дві машини. З них швидко вийшли люди із кінокамерами. КДБ ‒ подумали всі.
Під прицілом кінокамер люди швидко розбіглися. Залишилася стояти лише невеличка група, в яку протиснувся невідомий чоловік:
‒ Ти це зробив?
‒ Не я, ‒ відповів Амік.
‒ Боїшся?
‒ Боюся.
Амік Діамант згадує цей діалог з посмішкою. Незнайомцем виявився київський письменник, класик військової прози Віктор Некрасов. Він передав Діаманту папірець зі своїм номером й адресою: «Потрібно поговорити».
Людьми з кінокамерами насправді виявилися знімальні групи із київської «Укркінохроніки» та московського «Наукфільму». Тоді київському оператору Едуарду Тімліну таємно вдалося зберегти 80 метрів плівки (приблизно 1,5 хвилини) з відзнятим мітингом. Плівка пролежала у нього вдома під ліжком до 1991 року.
Акція закінчилася. «У мене були тоді прекрасні відчуття. Нам вдалося!», – згадує Діамант. А влада цей мітинг не помітила зовсім. На відміну від наступного.
Другий мітинг
День по тому Діамант вже був у помешканні Некрасова на Хрещатику. Письменник вже тривалий час закликав у своїх публікаціях встановити пам'ятник жертвам Бабиного Яру. А зараз наполягав на ще одному мітингу пам'яті – тепер у роковини розстрілу вже за звичайним календарем ‒ 29 вересня.
«Приходьте, буде Некрасов», ‒ повторна агітація на вулицях ставала ефективнішою. Люди охочіше слухали, а сам Некрасов сидів на телефоні й запрошував знайомих: навіть з Москви. Передав записку й одному із активних представників української інтелігенції, літературознавцю Івану Дзюбі.
Мітинг готувався.
29 вересня 1966 року о 17-й годині до Бабиного Яру потягнулися люди. Сотні людей. Разом з друзями Діамант вирішив фотографувати подію.
Знімав Гарик Журабович. Плівку добивав не до кінця ‒ її швидко ховали по кишенях друзі. Так було більше шансів зберегти матеріал, якби фотографа затримали.
Журабович знімав таємно з-під плаща, тож багато фотографій виявилися невдалими. Але збереглися лише його зйомки, які у 1971 році Діамант вивіз до Ізраїлю.
На плівках Журабовича видно сотні людей, які вперше за 25 років прийшла вшанувати єврейських жертв Бабиного Яру. «Я вперше бачив абсолютно стихійний мітинг некерований радянською владою», ‒ пізніше згадуватиме учасник акції, російський письменник Володимир Войнович.
За мітингом спостерігала міліція та працівники КДБ у штатському, але не втручалися. У натовпі учасники акції помічали сексотів.
За деякий час з’явився Некрасов, а разом із ним – літературознавець Іван Дзюба. Втомлений від мовчання натовп вимагав слова. Почалася центральна подія мітингу ‒ виступ Івана Дзюби.
«Мовчання багато говорить лише там, де все, що можна сказати, вже сказане, ‒ почав Дзюба. ‒ Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано – тоді мовчання стає спільником неправди й несвободи».
Заклики Дзюби до боротьби із антисемітизмом та до об’єднання українців і євреїв за збереження національної культури через відсутність гучномовців мало хто чув. Але сама поява літераторів та їхня солідарність була для людей важливою.
Через півтори години Амік разом із дружиною та маленькою дочкою покинув мітинг. Дехто залишився. Але, як згадує Діамант, головне вдалося: люди не побоялися прийти, й Бабин Яр почав повертатися у суспільну пам'ять.
«Не шукайте задуму, логічності. Вийшло, як вийшло: стихійно, неорганізовано. Але Бабин Яр був стовпом на нашому шляху до Ізраїлю. Ми вчилися з наброду бути нацією. Ми вчилися поважати свої могили. А за цим пішла повага до власної національної гідності».
Після 1966 року
Влада одразу назвала мітинг «ганебним зборищем єврейських й українських націоналістів». Активних учасників заходу звільняли, оголошували суворі догани, «проробляли» в різних інстанціях, вилучали плівки. Аміку Діаманту та його друзям поталанило ‒ тоді для органів вони були ніким. Це вже пізніше Амік потрапив на олівець в КДБ. У березні 1971 року радянські спецслужби «попросили» його за 10 днів покинути СРСР. Діаманта вислали до Ізраїлю.
Із 1966 року пам’ятні заходи у Бабиному Ярі відбуваються щороку. Через 10 років радянська влада встановила там пам’ятник. Проте він нічим не нагадував про євреїв, вбитих в урочищі. Бабин Яр залишався могилою виключно «радянських громадян». Вважати євреїв більшими жертвами за інші радянські народи – було неприпустимо. Справді, нацисти розстрілювали у Яру й українських націоналістів, радянських військових, комуністів, ромів, підпільників, душевнохворих.
На місці замитого Бабиного яру в 1980 році створили парк. Урочище повністю зникло з карти Києва. За період української незалежності в Яру з’явилося близько 25 розрізнених пам’ятників. Спільного простору пам’яті створити не вдалося.
У вересні 2019 року журі міжнародного архітектурного конкурсу обрало найкращий проєкт майбутнього Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (BYHMC).
