Ексклюзив з Європейських ігор. Чемпіонка Бех-Романчук: «Ми – ті, хто символізуємо волю, силу та незламність»

19 золотих нагород вже виборола збірна Україна на ІІІ Європейських іграх, що тривають у Польщі. Серед них і медаль вищого ґатунку в легкоатлетки Марини Бех-Романчук, яка стала найкращою у потрійному стрибку. Щоправда, сама українка своїм виступом на Іграх не була задоволена: адже в стрибках в довжину через заступи легкоатлетці не зарахували результати.

В інтерв'ю для Радіо Свобода чемпіонка Європейських ігор розповіла про інформаційний супротив, важливість української символіки та допомогу під час повномасштабного вторгнення.

– Я була абсолютно незадоволена своїм потрійним стрибком, ще коли перебувала в секторі. Було дуже багато технічних помилок, яких я припустилася. Тому результат не такий, як я очікувала. Завжди хочеться реалізувати свій потенціал і показати максимальні можливості.

– Але у тебе була впевненість, що ти здобудеш нагороду?

– Я думала лише про результат. Розуміла, якщо я покажу свій максимум, то точно буду серед призерів.

– Якщо казати саме про стрибки у довжину, то знову стикаємося із «заступами». Вони тебе немов переслідують. Це технічна помилка чи психологічна?

– У моєму випадку – це комбо (сміється). На усіх стартах різні помилки – іноді технічні, іноді психологічні. Але на Європейських іграх я кілька разів передивлялася вже відео виступів – з точки зору техніки, я робила все ідеально. Тому пов’язую ці заступи тільки з дуже швидкою доріжкою. Бо з класним станом доріжок теж треба вміти працювати.

– Що означає «швидка» доріжка?

– У нас є різні покриття доріжок – «крошка» та «мондо». «Крошка» – це коли доріжка з напиленням і вона буває різною – м’якою, середньою, твердою. Усе залежить від того, скільки там того напилення зробили.

А «мондо» має такий візерунок квадратиками й вона ідеально гладка доріжка. От вона якраз була в Польщі. Вважається, що така доріжка сама по собі дуже швидка. На ній швидше біжиться, кращі відчуття й іноді просто тебе несе. Це дуже часто спостерігається на забігах з бар’єрами, коли спортсмени врізаються у бар’єри. Така ситуація була й у мене.

Я давно не стартувала на стадіоні з таким покриттям, тож от і негативний ефект на Європейських іграх – жодної зарахованої спроби, усі із заступом.

– Але ти ж могла виконати «безпечний» стрибок, тобто показати будь-який результат, аби його зарахували. Чи спортсменам топового рівня, як ти, це не можна робити?

– Не те, щоб не можна. Технічно, звичайно, коли ти на такому рівні, то не повинен робити «бодай якось, аби зарахували». Але я була на змаганнях, де команда мала набрати якомога більше балів. І в цьому плані, дійсно, моя помилка. Потрібно вже було відштовхнутися за метр від планки, стрибнути хоча б з якимось результатом і команда отримала б конкретну кількість балів. Я цього не зробила.

Чомусь я була впевнена, що от-от саме зараз я зроблю усе правильно, у мене вийде адекватний стрибок і буде максимум балів. Але сантиметровий заступ зіграв зі мною дурний жарт. Як результат, нуль балів для команди, злий на мене тренер. Соромно. Але треба змиритися з цим, рухатися далі й вигравати для України нові медалі.

– Ми з тобою познайомилися, коли ти займалася тільки стрибками у довжину. Зараз усе частіше я чую про твої перемоги в потрійному стрибку. Не було бажання зосередитися вже на одному виді?

– Ні. Якщо ти фізично готовий, то можеш і у двох видах виступати на висококласному рівні. На жаль, є нюанси, які постійно трішечки не складаються, що справді, найчастіше це психологічні гойдалки.

От минулого року на чемпіонаті світу в США я була готова на відмінно – і до потрійного стрибка, і до довжини. Але це був нереальний моральний тиск через події в Україні, ми дуже важко добиралися, постійні переїзди з готелів, купа валіз, ти не можеш нормально відпочити, ти не можеш припинити думати про війну вдома.

Ти втрачаєш просто відчуття того – ти живеш чи ти існуєш, що ти робиш, хто ти взагалі. І сезон, в якому я планувала виграти всі турніри, і знала, що я можу, я завершила з єдиною перемогою на чемпіонаті Європи влітку.

Фізично я була готова до двох видів, морально – до жодних змагань, як пізніше з’ясувалося. Зараз я хочу вдосконалюватися і круто проявляти себе у двох цих видах. Це більше стартів, це різноманітніше тренування.

– А тобі вистачає часу, щоб відновлюватися?

– Мені не вистачає часу тренуватися (сміється). Буває, що тобі треба купу всього зробити в обох видах, відпрацювати різні моменти, а тобі не вистачає днів на тиждень, щоб це все вписати. Але я часто кажу: «Чекайте, багатоборці ж якось все встигають, а я не можу два види розібрати». І починаю все прописувати.

– Як тобі такий формат легкої атлетики на Європейських іграх? Командний турнір у Польщі...

– От те, що це командний турнір з легкої атлетики – ми відчули, а що Європейські ігри – ні. Ми ж звикли, що як і на Олімпіаді – всі одна збірна, один одного підтримують, українські прапори, одне селище. А у нас змагання були взагалі в іншому місті, напівпуста арена. Я перемогла, на п’єдесталі не стояла, медаль не отримала, гімн не лунав, прапор не бачила. Дивні відчуття.

– Ти дуже популярна в соцмережах. Як часто тебе запитують твої підписники про події в Україні?

– Мені пишуть, відповідають на сторіс, але дуже важко висвітлювати ці події в інстаграмі через алгоритм самої мережі.

Я – активний користувач, намагаюся постійно щось постити, але як тільки щось виставляю про війну в Україні, то не те щоб тіньовий бан, але пост наче «губиться» – менше переглядів, менше активності, або взагалі – «ви порушуєте правила Meta». Але все одно намагаюся доносити інформацію, вигадуємо різні методи (сміється).

Бо людям важливо про це говорити. Я бачу, що коли алгоритм нічого не забороняє, то люди реагують, пишуть, підтримують. Я вже не зустрічаю у своїй соціальній мережі неадекватних підписників, бо всі, хто були неадекватні, уже забанені. Я навіть не перебирала, коли «чистила». Бо на моїй сторінці мають бути лише ті люди, які дійсно усвідомлюють, що відбувається в Україні. А не «ой, ви всьо врьотє».

– Були випадки, коли треба було пояснювати іноземним колегам, що в Україні війна, чому це відбувається, хто напав?

– Ні! Жодного разу не стикалася з таким. Дівчата в секторі увесь час цікавилися справами, моєю родиною, чим можна допомогти Україні й людям.

От ми зараз тривалий час вже перебуваємо в Німеччині. Від багатьох чула, що європейці втомилися, що є вже якась байдужість, може нам так пощастило, але на даному етапі іноземці, які нас оточують, цікавляться подіями та продовжують допомагати.

– Один з моїх колег, спортивних фотографів, назвав твій та Ярослави Магучіх макіяжі «очима України». Для тебе ці синьо-жовті стрілки – нагадування, що ти з України, додаткова мотивація?

– Це можливість привернути більше уваги до України. Не тільки виступами та результатом, а навіть такою дрібничкою – як стрілки синьо-жовті.

Нам зараз дуже важливо постійно привертати увагу. На нас повинні дивитися, нас треба чути, слухати, про нас мають не забувати та говорити. Хто, якщо не ми? Ми, спортсмени, медійні особистості. У нас є можливість спілкуватися з іноземними ЗМІ. Ми можемо і маємо говорити правду про те, що відбувається в Україні, ми маємо її захищати в інформаційному полі та доносити цю інформацію до інших.

Для мене цей макіяж із синьо-жовтими стрілками, манікюр чи стрічки у зачісці в наших кольорах – це можливість нагадати людям, хто я, звідки й наскільки я люблю свою країну, готова і роблю усе можливе, щоб боротися за неї і йти до самого кінця.

– Коли почалося повномасштабне вторгнення, ти з чоловіком – Михайлом Романчуком (срібний та бронзовий призер Олімпіади в Токіо-2020, плавання)– запрошували людей до себе у Хмельницький. У той момент було відчуття, що з’явилася інша Україна – де всі один за одного, де всі єдині?

– Відверто скажу, я в той момент взагалі нічого не відчувала і ні про що не думала, мені просто було неймовірно страшно. Мені здавалося, що земля з-під ніг тікає. Ти ось у щось вірив, щось планував, а воно все зникає. Ти не усвідомлюєш, що буде через годину – дві, не те щоб планувати щось на кілька днів чи на місяці.

Єдине, що в той момент ми могли робити – допомагати. У нас приватний будинок у Хмельницькому. Це був перевальний пункт для тих, хто їхав з півночі, сходу чи центру на захід. Бо тоді були такі затори, що люди за кілька днів тільки могли доїжджати на захід України. Це важко, особливо для родин з дітьми. Тому ми запрошували побути у нас, відпочити, поїсти, набратися сил і далі їхати, кому треба – Ужгород, Львів. Намагалися допомагати тим людям, які були змушені кардинально змінити своє життя. Радію, що вдалося.

– А зараз як перемикаєшся від подій, що відбуваються в Україні?

– Важко перемикатися і взагалі відволікатися. Це фактично неможливо. Мені багато хто каже, менше дивися новин і виступай спокійно. Та як? Мені здається, що це неможливо жити чимось іншим, коли вдома війна. Я завжди моніторю, цікавлюся, пишу всім. Щоразу відкриваю новини з надією, що там щось про українську перемогу.

І спортсмени навряд чи можуть вимкнутися, бо у всіх там родичі, друзі, усі хвилюються і про домівку. Я думаю, що всі українські спортсмени чекають нашої перемоги, бо вже хочемо не блукати по світу, а готуватися до стартів вдома, виступати з думками про те, що ти зараз подаруєш своєю перемогою позитив рідній країні.

– На фронті зараз чимало спортсменів, є і легкоатлети. Відчувається відповідальність, що зараз ти виступаєш і за себе, і за тих, хто боронить Україну?

– Так. Це додатковий такий моральний тиск. Ти розумієш, що повинен усе робити на максимум. Якщо раніше приїжджав на старти, звичайно, хотілося перемогти, але якщо не вдавалося – ну нехай, наступного разу. Зараз ти не маєш взагалі шансів на помилку та провали. Бо завдяки нашим захисникам і захисницями ми взагалі маємо шанс виступати. Якщо вони борються та боронять і в день, і в ночі, то чому ми можемо давати якусь слабину. Ми також маємо боротися до кінця.

– Спортсмени завжди казали, що виграють, щоб бачити прапор України, чути гімн. Важливість та ціна цієї «​атрибутики перемоги»​ змінилася зараз?

– Мені здається, кожен з нас змінив своє ставлення до розуміння щодо патріотизму, відданості країні, ціни жовтих та синіх кольорів, звучанні гімну, прапору. Зараз ми – ті, хто символізуємо волю, силу та незламність. Це все зараз набуває іншого сенсу. І наше ставлення буде тільки зміцнюватися.

– Що в тебе далі по планах з виступів?

– 2 липня змагання в Стокгольмі, буду стрибати в довжину. У серпні – чемпіонат світу. Відверто – і страшно, і дуже чекаю. Як-то кажуть, і хочеться, і колеться. Хочеться і свій максимум показати, і подивитися, що можеш, і є мандраж, а може не вдасться, і мотивація – тільки перемоги, і страшно, що дуже серйозна відповідальність. Купа емоцій, але за це ми любимо спорт.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Ексклюзив із Європейських ігор. «Нас багато хто підтримує в протесті проти спортсменів РФ та Білорусі» – Бежура