80 років тому, в червні 1941 року, розпочалася нацистсько-радянська війна, яка стала для України найважливішою частиною Другої світової війни. Для України Друга світова почалася ще у вересні 1939-го, і навіть ще у березні 1939-го, коли угорці нищили незалежність Карпатської України, та все ж нацистсько-радянська війна 1941–1945 років, яку в СРСР та зараз у Росії називають «Великою вітчизняною», була для України найстрашнішою, бо прокотилася усією її територією і коштувала усім народам України величезних втрат. У Радянському Союзі, як і зараз у Росії, з цієї війни був зроблений своєрідний фетиш, коли багато розповідали про «подвиг народу», але багато тем, пов’язаних з цією війною, просто замовчувалося, бо не вкладалися ці теми у створений канон.

Багато про що, пов’язане з цією війною, не можна було прочитати ані в художніх творах, ані в поважних мемуарах, а тільки почути з розповідей своїх родичів, які цю війну пережили, і бачили її зовсім не такою, якою її конструювала радянська пропаганда, та не боялися розповісти. Та родичі вмирали, і з ними вмирала і справжня пам’ять про ту війну. Багато вже чого ніколи не можна буде реконструювати так, як це було насправді. Тож кожне слово правди, яке було почуте та збереглося в пам’яті від наших предків, дуже і дуже важливе.

Моє покоління, дитинство якого випало на 1970-і роки, знало про ту війну з розповідей своїх дідусів та бабусь, їхніх родичів та друзів. Мене завжди цікавили ці розповіді, бо я розумів, що з цими людьми відійде колись і їхня епоха, і якщо ми не збережемо пам’ять про неї, вона зникне назавжди. У своїй пам’яті я дещо зберіг, почутого від дідусів та бабусь і з материнського, і з батьківського боку.

З батьківського боку мої предки були вихідцями з Березані, тоді села, а зараз міста Київської області, розташованого за 60 кілометрів на схід від української столиці, на лівому березі Дніпра. З материнського боку мої родичі зі Стародубщини, а саме з міста Новозибкова, що за Гетьманщини було частиною Стародубського полку, потім Чернігівської губернії, а на початку Другої світової війни – Орловської області Росії, з 1944 року і дотепер – Брянської. Тож згадки моїх предків саме з цих місць – Стародубщини та Березані. І от деякі з них:

Радянські війська відступали з України дуже швидко. Німці намагалися оточити Червону армію, заманити її у «котли». Щось подібне трохи не трапилося в Березані. Бої точилися у самому селі, і червоноармійці отримали наказ запалити селянські хати, створивши таким чином «димову завісу» для свого відступу.

Ніхто не слухав благань жінок, старих та дітей, які в одну мить мали загубити й житло, і все, що мали для життя. Наша хата, в якій залишилася одна стара прабабуся, була під залізним дахом, а ще починався дощ, і червоноармієць ніяк не міг її підпалити, тож, зробивши кілька спроб, кинув цю справу. І хату й прабабусю це врятувало, а хата наша проіснувала ще пів століття, і я в ній жив.

А сусідські хати під солом’яними стріхами палали, мов смолоскипи. У нас був сусід, старий дід, як і ми, з колишніх козаків Переяславського полку. У них у роду був старий звичай, ховати своїх мерців не на кладовищі, а на кінці свого великого городу, аби завжди можна було прийти, вклонитися предкам. І от молодий червоноармієць повинен був підпалити дідову хату. Під дощем та ніяк не займалася, а дід все благав червоноармійця, аби той пожалів його родину, що залишається без житла. Та червоноармієць не міг порушити наказ.

Я навіть не знаю, ким він був. Може теж українець. Мав десь матір та батька. Та змушений був виконувати наказ. І от, підпалюючи хату, яка погано займалася під дощем, він поставив свою гвинтівку під дерево, і дід його з неї пристрілив. Так розповідали люди. Хата дідова була врятована ціною життя молодого солдата. Після війни хтось на того діда доніс у відповідні органи, тіло червоноармійця шукали та не знайшли, тож діда відпустили на волю через нестачу доказів.

І вже коли він помер своєю смертю, через кілька років почали зносити його хату, і тіло того солдата розшукали закопаним десь під хатою. Так вони й жили з мерцем під долівкою все своє воєнне та післявоєнне життя. Отже, діда це врятувало від суду та Сибіру, а можливо й розстрілу.

Про що ця розповідь? Тільки про те, яка страшна війна, і що прокляті будуть ті, хто війну розпалив, як ту, світову, так і війну сучасну. Бо кожна війна, завжди, це смерть безвинних людей. І хтось має нести за це кару.

(Далі буде)

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода