80 років тому, в другій половині липня 1941 року, німецька нацистська верхівка, здобувши перші перемоги над СРСР, заходилася облаштовувати окуповані східні території. Як показав подальший розвиток подій, це був поділ шкіри ще не вбитого ведмедя. Але тоді їм помилково здавалося, що перемога у війни проти СРСР у них майже в кишені.
Хоч би як, але в центрі уваги очільників Німеччини опинилася територія України. Причому, всупереч сподіванням деяких українських політичних кіл, нацисти не лише не дали згоди на створення української держави, але й розшматували територію України на частини.
Про те, як і чому це сталося, «Історична свобода» спілкувалася із істориком Яною Примаченко.
– Гітлер наприкінці 1940 року ухвалив рішення про війну проти СРСР, а на початку 1941-го доручив своєму колезі по партії Альфреду Розенбергу розробити план управління східними територіями, які планували окупувати. Розенберг запропонував модель, відповідно до якої Німеччина у своїй східній політиці мала спиратися на двох союзників: на півночі це Фінляндія, а на півдні – Україна. Фінська держава на той час вже існувала, а українську державу він запропонував створити. Як потім казав сам Розенберг, Гітлер попервах, десь у квітні 1941 року, погодився на втілення цієї концепції. А що ж такого сталося в липні, що все це переграли, і зовсім іншу втілили модель окупаційної політики?
– Ви абсолютно правильно сказали, що у квітні 1941 року Розенберг представив на розгляд Гітлера меморандум. Але це була не єдина думка, яка була присутня серед вищого керівництва нацистської партії. Була ідея і класичної колонізації, яку відстоював Герман Герінг.
20-25% жителів України планували асимілювати, тобто онімечити, а територія України підлягала німецькій колонізації
Наприкінці 1940 року паралельно із планом «Барбаросса» розроблявся план економічної експлуатації новонабутих територій. Це так звана «Зелена папка» Герінга, відповідно до якої розроблявся «Генеральний план «Ост». Тут вже йшлося про класичну колонізацію: Україна мала перетворитися на сировинний придаток, а населення мало бути виселене і частково ліквідоване. Передбачалося дві хвилі переселення слов’янського населення.
Десь 20-25% жителів України планували асимілювати, тобто онімечити, а територія України підлягала німецькій колонізації. І в перспективі мало все закінчитися тим, що на території України буде проживати 30 мільйонів німецьких колоністів і 15-16 мільйонів слов’янського населення, яке буде виконувати обслуговуючу роль.
– Розенберг свої плани розробляв за дорученням Гітлера. А Герінг це робив із власної ініціативи, чи теж якесь доручення мав?
– Це були так звані директиви щодо керівництва економікою в окупованих східних областях. І ці директиви розроблялися ще до нападу на СРСР, одночасно із розробкою плану «Барбаросса». Сумніваюся, що це робилося з власної ініціативи.
Серед нацистського керівництва існували певні протиборчі тенденції. А Гітлер у цьому плані був якраз прихильником системи балансів, щоб мати важелі впливу. І коли створювали окупаційний апарат на східних окупованих територіях, і зокрема на території України, то по факту вийшло так, що Розенберг, який очолив Міністерство східних окупованих територій, відповідав за адміністрацію, Герінг – за економічну експлуатацію, а Гіммлер – за питання безпеки. Фактично було три центри управління, які конкурували між собою і відповідали за різні напрямки.
Набагато легше експлуатувати територію, маючи колоніальну адміністрацію, ніж національний уряд, з яким треба рахуватися
Думаю, що ось ця концепція колонізації, жорстока і безапеляційна, перемогла в силу збігу низки факторів. По-перше, вона відповідала духу нацистської партії, їхній расовій теорії, відповідно до якої слов’яни були «унтерменшами» – недолюдьми. По-друге, саме ця концепція дозволяла у стислі терміни висмоктати з економіки України по максимуму. План Розенберга – це така м’яка і повільна колонізація. Натомість набагато легше експлуатувати певну територію, маючи колоніальну адміністрацію, ніж якийсь національний уряд, з яким так чи інакше треба рахуватися. І, по-третє, це бліцкриг. Все ж таки перший місяць війни був дуже успішний для німців. Це теж зіграло певну роль, мовляв, навіщо церемонитися, якщо ми такою переможною ходою йдемо.
Думаю, що Гітлеру ідеї Герінга були ближчі, ніж ідеї Розенберга. Але він підтримував різні напрямки й течії в нацистській партійній верхівці, створював конкуренцію. Йому було так легше керувати.
– Це при тому, що Розенберг був головним ідеологом нацистської партії, а Герінг, «фахівець широкого профілю», вважався прагматичним діячем, який не переймається ідеологією. На той момент Герінг командував військово-повітряними силами, а ще був ніби як віцепрем’єром із питань економіки. Тобто такої посади він не посідав, це порівняння, але займався певним колом економічних питань.
– По суті так.
– Власне, це його була ініціатива призначити райхскомісаром України Еріха Коха, гауляйтера Східної Пруссії. Якщо казати сучасною термінологією, то Кох мав реноме міцного господарника, який підняв аграрну галузь у Східній Пруссії. А на Україну дивилися як на країну аграрну.
– Єдине, що його ефективність в Україні полягала не в тому, щоб підняти сільське господарство, а щоб налагодити систему експлуатації сільського господарства і зробити її якомога ефективнішою.
Відразу зрозуміли, що колгоспи, створені СРСР, дуже зручні для експлуатації селян. Колгоспи перетворили на громгоспи. Україна розглядалася як житниця. Це була основна зона експлуатації
Тут треба зазначити, що Гітлер завжди тримав руку на пульсі і не давав все на відкуп своїм партійним товаришам. 17 липня 1941 року вийшов наказ Гітлера про цивільне управління на східних окупованих територіях, створюють Міністерство окупованих східних територій, яке очолює Розенберг. Але Гітлер залишив за собою право призначати райхскомісарів і навіть генеральних комісарів – не тільки верхню, а й середню ланку. Тобто Гітлер тут тримає справу на контролі. Фактично, з його боку було пряме управління.
Треба зазначити, що в плані експлуатації, особливо сільського господарства, яке було ключовою метою в Україні, німці були досить ефективні. По-перше, вони відразу зрозуміли, що колгоспи, створені СРСР, дуже ефективні і зручні для експлуатації селян. І вони колгоспи не розпустили, хоч це не відповідало ідеології нацистської партії, а колгоспи перетворили на громгоспи – громадянські господарства.
Станом на 1942 рік Україна забезпечувала 80% потреби вермахту у м’ясі і 74% – в жирах. Україна розглядалася як житниця, з якої треба брати якомога більше сільськогосподарської продукції для забезпечення вермахту і населення Німеччини. Тобто це була основна зона експлуатації.
– Про Коха казали, в тому числі і його номінальний керівник Розенберг, що він себе в Україні таким собі царьком почував, робив що хотів.
– Абсолютно так.
– А наскільки він ефективно визискував українську територію?
В райхскомісаріаті «Україна» окупаційний режим був надзвичайно жорстокий і доволі ефективний
– Треба сказати, що в райхскомісаріаті «Україна» окупаційний режим був надзвичайно жорстокий і доволі ефективний. Хоча не все їм, звісно, вдалося.
Основний фокус був на сільському господарстві. Щодо міст, то, відповідно до плану нацистської колонізації, була ідея депопуляції міст і перетворення території України на велику аграрну зону. Але дуже швидко зрозуміли, що все-таки певна промисловість їм тут потрібна. Насамперед промисловість, яка переробляє сільськогосподарську продукцію. Крім того, важка промисловість і видобувна – різної сировини Німеччина багато потребувала. Але тут ефективність була досить малою. Відновити виробництво їм не вдалося повною мірою. Адже СРСР використав тактику випаленої землі: багато чого вивезли, а те, що не могли вивезти, знищували. Відтак німці десь 3% промисловості радянської, яка залишалася в Україні, змогли відродити і запустити. Німцям дещо з рудою і вугіллям пощастило. Через їхній стрімкий наступ не встигли вивезти вже видобуте – і німці отримали це як трофеї. Але сам видобуток налагодити повною мірою їм не вдалося.
– Повертаючись до теми розчленування України. На сході – прифронтова зона, де військові керували своїм тилом, посередині – райхскомісаріат «Україна», а на заході частина відійшла до Румунії, а частина до Генерал-губернаторства, це окупована частина Польщі. Власне, дистрикт «Галичина» став частиною Генерал-губернаторства. От на цих утвореннях наскільки життя відрізнялося, де було простіше і легше жити чи, навпаки, де найгірше?
– У райхскомісаріаті було найгірше. По-перше, експлуатація була абсолютно жахлива, по-друге, з цих територій із початку 1942 року починають масово вивозити остарбайтерів, вербувати і силою забирати на примусові робити в Німеччину. Звідси основний контингент людей забирали.
Що стосується військової зони, то там ситуація постійно змінювалася. Заготівлею продуктів харчування тут займалося спеціальне відділення, яке було при штабі сухопутних військ. Але це територія, де постійно рухався фронт, і казати, що тут було легше жити, не випадає. Тут ризики були досить великі.
Якщо вже так оцінювати, то найлегша ситуація була в дистрикті «Галичина», який приєднали до Генеральної губернії. Річ у тім, що Генеральна губернія вважалася територією Рейху. І тут була ситуація трохи краща, але не для єврейського населення.
Питання безпеки, яким опікувався на окупованих територіях Гіммлер, було налагоджене досить потужно. Тому в Галичині досить швидко німці виявляли підпілля оунівське, заарештовували і страчували. Те саме бачимо у військовій зоні та в райхскомісаріаті «Україна». Німецька система безпеки була досить ефективна. З радянським підпіллям досить ефективно боролися. Тому люди, які перебували в різних зонах окупації, так чи інакше стояли перед питанням виживання.
– Ви кажете про ефективність системи безпеки. Але вже в 1942 році постав дуже потужний партизанський рух.
Міфологізація історії партизанів та їхньої ефективності створювалася вже постфактум у 1960–1970-х роках
– Його масштаби були перебільшені. Міфологізація історії партизанів та їхньої ефективності створювалася вже постфактум у 1960–1970-х роках, коли партизанські командири Ковпак і Федоров писали спогади. Ці спогади багато разів редагувалися. Це було потрібно для того, щоб підтримувати міф «Великої вітчизняної війни», що радянський народ, всі як один, плече до плеча стали на захист батьківщини від німецько-фашистської навали. Партизани все-таки не були аж настільки ефективними.
Тут треба зазначити, що відплатні акції були надзвичайно жорстокі. Чого тільки варта Корюківка на Чернігівщині, коли населений пункт із населенням майже у 7 тисяч осіб знищили в рамках каральної операції нацистів, як реакція на партизанські дії.
– Але це вже був 1943 рік.
– Так.
– А як українські політичні кола реагували на те, що німці не лише не виправдали сподівань на створення української держави, а взагалі розчленували українські землі і розкидали їх по різних юрисдикціях?
30 червня 1941 року був проголошений Акт відновлення Української Держави. Проте Гітлер наказав заарештувати Бандеру і Стецька
– Якщо говорити про українське політичне життя, то лише ОУН в ті роки змогла вціліти завдяки тому, що була на нелегальному становищі. Для них це було велике розчарування.
Знаємо, що 30 червня 1941 року був проголошений Акт відновлення Української Держави. Проте Гітлер наказав заарештувати Степана Бандеру і Ярослава Стецька, які були причетні до цього. Вони відмовилися відкликати цей Акт і потрапили до нацистського концтабору. Відтак сподівання на те, що Німеччина допоможе відновити українську державу, повністю розвіялися. Бандерівці перейшли на антинімецькі позиції, а мельниківці до певної міри продовжували співпрацювати з Німеччиною, де це можливо.
– На що сподіваючись?
В частини антибільшовицького політикуму – як українського, так і російського – залишалися певні сподівання на Німеччину
– Сподіваючись на те, що ситуація зміниться. Зрештою, був же Розенберг із його планами. У нацистській верхівці постійно тривали якісь дебати, йшла боротьба. Тому були певні сподівання, що все ж таки Гітлер перегляне свою позицію, піде назустріч планам Розенберга і погодиться створити якесь державне утворення. Такі сподівання були. Зрештою, потім почали створювати певні військові формування – РОА. Тому в частини антибільшовицького політикуму – як українського, так і російського – залишалися певні сподівання на Німеччину. Напевне, Гітлер досить вміло загравав із цими сподіваннями.
– Даруйте, мені здається, що нацистська політика в Україні – це відверта зневага до цих сподівань. Це досить пряма вказівка, що з вами ми не будемо мати справу як з партнерами, що ми будемо наказувати, а ви будете виконувати.
– Так. Гітлер не визнав ОУН на інституційному рівні як партнера, з яким можна домовлятися.
Що стосується мирного населення, то, зрозуміло, у когось були якісь сподівання на німців. Бо було старше покоління, яке ще пам’ятало німців зразка 1918 року, які звільнили Україну від більшовиків. Тому були якісь такі сподівання, що прийде західна культура, яка щось дасть, але ці сподівання досить швидко розсіялися, і стало зрозуміло, що прийшло ще більше зло, ніж Сталін.
– Ми Розенберга згадували неодноразово. Часто в історичній літературі йому приписують амплуа українофіла. Нещодавно читав його щоденник, який видали. Там ціла детективна історія з цим щоденником: він зник, потім його знайшли. В мене від щоденника Розенберга не склалося враження, що він – українофіл. А яке у вас враження про цього діяча?
– На мою думку, він однозначно не був українофілом. Якщо говорити про нацистів, то там були різні течії. Думаю, що Розенберг, а він балтійський німець, трохи краще знав Східну Європу, краще розумів якісь нюанси і пропонував такий більш прагматично-поміркований план. Але це однозначно не було продиктовано якимось сентиментом до українців.
До речі, його ідея створення української держави передбачала інкорпорацію туди і російських етнічних земель, щоб створити певні противаги. Інтегрувати в українську квазідержаву частину росіян, щоб неможливо було створити реальну потугу на противагу німцям. Тобто поділяй і володарюй – він такими принципами керувався. Він, як теоретик, розробив план на 10 років. А такі практики, як Герінг і Кох, одразу й по-максимуму витискали з окупованих територій. І це якраз те, що було на тому етапі потрібно Гітлеру.
