За даними СБУ, їх принаймні 227 – в'язнів Кремля, яких утримують на окупованій частині Донбасу. Зазвичай зв'язок із ними – ще гірший, ніж з тими, кого тримають безпосередньо у самій Росії. Про багатьох роками не надходить жодних вісток. Родичі сподіваються на періодичні візити до тюрем ОРДЛО представника ОБСЄ Тоні Фріша та Червоного Хреста і намагаються побачити своїх рідних на відео пропагандистських каналів Росії.
Викладачі й перевізники, студенти та пенсіонери, лікарі, військові, волонтери: серед утримуваних у тюрмах ОРДЛО є як ті, хто постраждав через свої проукраїнські дії чи участь у боях проти російьких гібридних сил, так і прості цивільні заручники, за затриманнями яких стоїть помста, шантаж чи відбирання бізнесу.
Проект Радіо Свобода «Радіо Донбас.Реалії» спільно з Центром громадянських свобод у серії #Незабуті відкриває історії полонених та заручників, яких тримають у неволі на окупованій території Донеччини та Луганщини – у підвалах, СІЗО, колоніях та «концтаборі» на території арт-фонду «Ізоляція».
Темний коридор з приглушеним світлом і стіни з облущеною зеленою фарбою. Чоловіків у кайданках з руками за спиною по одному виводять у кімнату з написом російською «Комната приема по личным вопросам». Пару хвилин розмови, знову кайданки і знову темний коридор. Приблизно раз на пів року у донецьке СІЗО №5 приїжджає координатор ОБСЄ в гуманітарній підгрупі Тристоронньої контактної групи Тоні Фріш. У супроводі камер російських пропагандистів він зустрічається з українськими військовополоненими. Для родичів бранців ці сюжети російського телебачення – єдина можливість побачити своїх рідних.
Так, кожного відео російських каналів очікує дружина 35-річного Богдана Пантюшенка Вікторія.
28-річна дівчина не бачила чоловіка майже п’ять років – відтоді, як він потрапив у полон російських гібридних сил 18 січня 2015 року. Солдат Пантюшенко із позивним «Броня» був мобілізований у 1-шу окрему танкову бригаду у 2014-му. Під час запеклих боїв в районі Донецького аеропорту підконтрольні Росії бойовики підбили танк, в якому перебував Пантюшенко, а його екіпаж взяли у полон. Згодом ту операцію з підриву Путилівського мосту поблизу селища Спартак назвуть «однією з найяскравіших в обороні летовища», але «Броня» про це не дізнається – його вже кинуть за ґрати: спочатку, місцеві «козачки», а потім так звана «поліція» «ДНР».
Зараз, після підвалів колишнього СБУ у Донецьку та Макіївської колонії, Богдана Пантюшенка незаконно утримують у донецькому СІЗО №5. Разом з іще сімома українськими військовополоненими він чекає на повернення додому у першій камері блоку №13. За даними СБУ, станом на серпень 2019 року на окупованій території Донбасу російські гібридні сили проти волі утримували 227 осіб.
Ми записали монолог Вікторії Пантюшенко. Він – про те, як з часом зникають емоції, але залишається надія.
«Змирився з тим, що від мене нічого не залежить»
«В одному з листів чоловік написав мені: «Я готовий до будь-якого розвитку подій. Точніше – не готовий, а змирився з тим, що від мене нічого не залежить». І в цих реченнях, власне, весь Богдан. Він, як-то кажуть, людина зі стержнем – з тих, кого не зламати, хай би що не сталося.
Думаю, він так довго за ґратами саме через свою незламність
Мене часто запитують: «Чому саме твій чоловік так довго в полоні?». Дивне ж питання, правда? Але я думаю, що він так довго за ґратами саме через свою незламність. Коли Богдана брали у полон, він був з козацьким чубом, а на всіх інтерв’ю-допитах тримався й тримається напрочуд мужньо. Від нього ви не почуєте жалощів – наприклад, на одному з останніх записів російського ТБ Богдан запитав лише, чи можна вирішити питання із листуванням – вже півтора року його листи до мене не доходять, хоч я знаю, що він пише. І пише чимало.
У грудні 2017-го чоловік був у списках на обмін. Пам’ятаю, як раділа і рахувала дні
У грудні 2017-го мій чоловік був у списках на обмін. Пам’ятаю, як раділа цій новині, як рахувала дні і як буквально за 72 години до прибуття літака мене, а також родичів хлопців з 3-го полку спецназу, Сергія Глондара і Олександра Корінькова, покликав президент (п’ятий президент України Петро Порошенко – ред.), щоб особисто повідомити, що Богдана і спецназівців викреслили зі списку. Він казав, що та сторона відмовилася їх віддавати, говорив про те, що визволення всіх військових – його особиста відповідальність, що він докладе зусиль, що зробить все, аби хлопці повернулися. З тих пір минуло майже два роки: Пантюшенко, Глондар і Коріньков досі в полоні.
Через цю ситуацію саме з грудня 2017-го я перестала надто натхненно реагувати на повідомлення про можливе звільнення чоловіка. Уже немає цього, знаєте, коли малюєш в уяві, що скажеш при зустрічі, що він відповість і по секундах розписуєш, як все буде. Разом із цим я не втрачаю надію – знаю, що Богдан повернеться і я міцно його обійму, як тільки побачу.
Зірвані обміни
Оскільки офіційного листування немає вже півтора року, новини про чоловіка я дізнаюся переважно з російського телебачення і з новин бойовиків. Радію навіть маленькій згадці, адже знаю: якщо військовополоненого показують так звані медіа – значить, він живий, він цінний, його обміняють.
До речі, зима 2017 року – не єдиний приклад, коли мене попередили про обмін, який так і не відбувся. Так, у 2016-му нам повідомили, що хлопців начебто готують до повернення додому. Та сторона навіть знімала численні відео, показувала їх всіх. Потім виявилося, що бранців готували не на обмін, а на переведення з Макіївської колонії до СІЗО №5 у Донецьку.
Про умови утримання чоловіка знаю небагато: їх раз на день виводять на прогулянку і годують, як інших ув’язнених (у СІЗО №5 також утримують засуджених до окупації і під час бойових дій, є окремі камери для жінок з дітьми і для неповнолітніх – ред.). В камері разом із Богданом сидять ще семеро українських військових – всі вони періодично з’являються у списках на обмін. Чоловік писав, що багато читає, розпитував про мої новини, про те, що відбувається вдома. А от про себе писав мало, бо ж знає, що листи бранців ретельно перечитують до відправлення.
Разом із цим я знаю, що чоловік піддавався тортурам. Про це розповідав Іван Ляса – військовий, якого звільнили у грудні 2017-го. Іван казав, що бойовики били їх з Богданом особливо сильно, коли дізнавалися, що вони обоє танкісти.
Чотири роки і дев’ять місяців я чекаю на його звільнення з полону
Ми з чоловіком разом уже 10 років, хоч і побралися всього за рік до того, як він пішов на війну. Чотири роки і дев’ять місяців я чекаю на його звільнення з полону. Чого навчилася за цей час? Мабуть, головне – це те, що навчила своє оточення не жаліти мене. Сама ж беру приклад з Богдана – тримаю себе в руках, коли дивлюся відео, де все ще мій чоловік, але вже зовсім інша, набагато-набагато сильніша людина».
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите.
