Напередодні Дня Незалежності Радіо Донбас.Реалії вирішило запитати у митців із заходу і сходу України про те, що об’єднує українців, що таке для них незалежність, і як можна порозумітися людям різних поглядів і з різних регіонів. Сьогодні на ці запитання відповідає Володимир Якимець, художній керівник вокальної формації «Піккардійська Терція».
– Яким вам запам’ятався День Незалежності 91-го року? Як це відбулося? Чи пам’ятаєте той день?
– Цікаве запитання. Чесно кажучи, не зовсім. Можливо, через те, що ще не було повного усвідомлення того, що це День Незалежності, ніби до того все і йшло, ніби в нас тут синьо-жовті прапори висіли, на Західній Україні, пам’ятник Леніну знімали, свідомість трішки в людей помінялася в головах. Але так, щоб я чекав саме цей день… не знаю. Емоції були тоді, коли були результати референдуму. Було видно, що Україна фактично хоче бути незалежною – ось тоді були великі емоції. В плані такої навіть великої народної перемоги.
– Як змінилося відчуття цієї незалежності від 1991 до 2020 року, як це відчувалося раніше, і як тепер? Раніше, можливо, не треба було боротися за неї, а зараз багато хто каже, що тепер ми виборюємо цю незалежність.
– От розумієте, є такий варіант «гойдалки». Ніби є певні процеси, які починаються, за які ти переживаєш, радієш, які ти хочеш, аби закінчилися добрим результатом, а потім проходить 4 чи 5 років (залежно від термінів президентів і парламентів) і воно починається зовсім в іншу сторону гойдатися.
Із таким сусідом треба пристосуватися жити
Мені здається, що ця нестабільність вибраного курсу, яким би він не був, – оце і заважало всі 29 років незалежності України. І у всякому разі цей курс пройшли всі: і східноєвропейські країни, і країни Балтики – ті, які мали національний моноліт, чого бракує українській нації. Вони пішли своїм шляхом, хтось швидше, хтось повільніше, але у кожного були свої здобутки і потрясіння. Але подивіться на рівень життя у цих країнах.
В нас сусід такий, що він не дасть так просто не те, щоб виборювати незалежність, а й називатися незалежними. Із таким сусідом треба пристосуватися жити, і останні 6 років ми тільки починаємо усвідомлювати, наскільки це важко, коли ти починаєш робити якісь конкретні заходи для того, щоб стати дійсно незалежним. Це самовиборювання незалежності.
Багато хто говорив, що нам це далося без крові, що ми цього не цінуємо. Напевно, все-таки, якщо б протягом цих 29 років у нас були б нормальні, професійні, національно відповідальні політики, державні структури і спецслужби, ми б просто цей шлях пройшли, все-таки, без крові. Тому що ніхто не хоче воювати і багато хто з загиблих, які пішли боронити свій край, також не хотіли вмирати. Я впевнений в цьому. Якби в нас протягом 29 років охоронялася так незалежність, як вона має бути в кожній незалежній країні, то, я думаю, що це не призвело б до таких дій, які почалися в 2013-му і тривають досі.
– Ви сказали, що українцям не вистачає монолітності, саме як нації. На вашу думку, чи може стати таким об’єднуючим фактором музика, митці, які їздять по всій країні зі своїм мистецтвом? Чи може це об’єднати?
От тих 6 років, скільки ми мали заборону на всякі шовіністичні передачі і російську музику, то це свій результат дало
– Один із. Але це не є основний фактор. Може бути, звичайно. Не знаю, чи я з віком стаю таким песимістом, який називається – реальним оптимістом, але знаєте, от тих 6 років, скільки ми мали заборону на всякі шовіністичні передачі і російську музику, то це свій результат дало. Але водночас я бачу, що ще немає такого природнього кордону для цієї культурної агресії, і що, як тільки ці перепони впадуть, у вигляді заборон, усе стане так, як було раніше.
На відміну від російської експансії, чогось подібного зі сторони Заходу немає
Зверніть увагу, як в нас було протягом всіх років. По-перше, скільки грошей вивезли російські виконавці звідси. В нас, в принципі, не розвивався наш, суто український, шоу-бізнес, тому що в нас медіа, які мали б відповідати та займатися висвітленням і розвитком національних інформаційних, культурних та музичних проєктів, в тій чи іншій мірі належали росіянам. Через таку політику у нас більше просувалося чуже, російське, а не своє. Про це говорилося багато правильних слів, але результату так і не було.
При такій жорсткій культурній агресії з боку Росії українські музиканти можуть видати хоч 128 альбомів за 6 років
Зверніть увагу, наприклад, ніхто ж не буде говорити стосовно Галичини чи Західної України загалом, що тут все заполонили поляки, мадяри чи чехи, що тут мало українського, а переважає культура і мова західних сусідів. На відміну від російської експансії по всій Україні, чогось подібного зі сторони Заходу немає навіть у Західній Україні. Хоча часто музичний продукт тих же ж поляків – набагато якісніший і цікавіший, ніж у росіян. Тому що поляки, по-перше, дуже грамотно вибудували свою національну музичну індустрію, яку підтримує увесь народ. По друге, у Польщі не те, щоб заборонено, але правилом поганого тону вважається використання будь-якої фонограми, там до цього ставляться з презирством. А росіяни навчили нас цьому дуже швидко… І українські виконавці, на жаль, до фанери дуже швидко привчилися. Я з тим так давно борюся…
При такій жорсткій культурній агресії з боку Росії українські музиканти можуть видати хоч 128 альбомів за 6 років – те, що залежне від нас, але багато хто не хоче усвідомити, що уже є покоління, для якого українська культура – не своя. І це вже проблема не музикантів, а державної політики.
– Стосовно цього культурного наступу на сході та півдні. Ви як виконавець відчували, що вас там чекають? Або, навпаки, що є якісь перепони. Наприклад, не запрошують організатори. Чи варто було концертувати на тих теренах?
Коли ми приїжджали у Харків, Дніпро, Одесу, Запоріжжя, Донецьк, Луганськ, то знали, що до нас приходять люди, які знайомі з нашою творчістю
– Будь-які музичні концерти вимагають певного фінансування, мінімального, для того, щоб він відбувся. Це оренда залу, світла, звуку, реклама. Ми не розраховуємо на постійні аншлаги. Акапельна музика – це не є попса, яка буде збирати величезні «палаци спорту». Але в той же ж момент, коли ми приїжджали, скажімо, у Харків, Дніпро, Одесу, Запоріжжя, Донецьк, Луганськ, то знали, що до нас приходять люди, які знайомі з нашою творчістю. І ми завжди цінували і цінуємо такого слухача. До речі, такі поціновувачі завжди приводили з собою тих, хто про нас ніколи не чув і, можливо, ніколи б не потрапив на наш концерт. Тому у спілкуванні із залом у нас не виникає проблем.
Хоча у нашому концертному житті, звісно ж, бувають і неприємні моменти. Це був 94-й чи 95-й рік. Ми повелися на такі «солодкі речі» від організатора, який у Донецьку мав зробити у театрі нам сольний концерт. Врешті-решт, ми приїхали за день до концерту і зрозуміли, що щось не так: звук, світло та оренда залу – не проплачені. А люди квитки купили. І ми розуміли, що люди не винні. Тож прийняли рішення, що хоча б в холі, але півгодини заспіваємо для тих людей, які прийшли і таким чином попросимо вибачення навіть не за нас, а за організаторів. На такому вчишся і отримуєш певний досвід.
– Тобто ви заспівали для тих людей?
– Так. Звичайно, не в залі, не зі звуком, а в холі, при вході. Але як могли, так і зробили, хоч щось.
– Як публіка це сприйняла?
В 2014-му до Донецька приїжджали з Маріуполя, куди ми тоді не доїхали, бо місто на той час захопили
– Ну, якщо без обману і кривлення душею чесно виходиш, кажеш про ситуацію і робиш те, що можеш зробити максимум на даний момент, то люди зрозуміють.
Звичайно, слухачам, наскільки я знаю, відшкодовували кошти за квитки. Але маємо те, що маємо. І таке буває в житті. А взагалі, стосовно перепон, то ні в Харкові, ні в Донецьку, ні в Луганську їх не було. Але дуже добре пам’ятаю слова одного з глядачів старшого віку. Після концерту в Луганську, 2013 року, ще до тих подій. Він казав, що дуже багато проводять «шарових» концертів далеко не найкращих виконавців. І така фраза: «Я думаю, все робиться для того, щоб ми тут не почали думати». Напевне, якась доля правди в тому є.
У нас так вийшло, що 2012-13 рік ми були в Донецьку, Луганську по 3 рази. І приходили люди, а в 2014-му до Донецька приїжджали з Маріуполя, куди ми тоді не доїхали, бо місто на той час захопили «сепаратисти». Також я пам’ятаю, що на цей концерт приїхали люди з довколишніх міст та містечок, приїхали у вишитих сорочках. Тоді вже з’являлися перші блокпости. А в Маріуполі на той момент уже була введена комендантська година і, незважаючи на це, люди все-таки приїхали до Донецька на наш виступ. Я вважаю, що для них це великий подвиг.
– Для вас як для артиста, що це означає, коли люди на сході, на півдні приїжджають, навіть за наявності таких перепон? Чи це важливо для розуміння, що ваша творчість важлива?
Люди у вишиванках в Донецьку, саме на цьому концерті… І вони витягають великий жовто-блакитний прапор… В будинку – Україна, а поза будинком – невідомо що відбувається
– Я ж кажу, що вони – герої. Я не знаю, чи я би на таке пішов, ну справді. Я в такій ситуації не був. Нічого не можу сказати, але, знаєте, коли от ти виходиш... Зал… Люди у вишиванках в Донецьку, саме зараз, саме на цьому концерті… І вони витягають великий жовто-блакитний прапор… В будинку – Україна, а поза будинком – невідомо що відбувається.
І коли ми в 2016 році приїхали з концертом в Маріуполь, до нас люди приходили з тими квитками з 2014 року, коли ми мали бути там. Ми їх заздалегідь попередили, що ці квитки будуть дійсні в 2016 році. Я страшенно тішуся, що в нас є такі прихильники. Їм треба дякувати і за те, що вони не тільки приїхали, щоб послухати наш спів, а за тим, щоб отримати частинку справжньої України, яку на той момент у них забрали. Це для нас є дуже важливо. Якщо ми, як колектив, для когось є уособленням щирої України, я вважаю, що ми не дарма 28 років вже на сцені.
– На вашу думку, що українців може більше об’єднати в стані війни, коли є така сувора пропаганда, окуповані території, на яких страшні речі творяться, але люди все одно продовжують слухати українське. Діти до цього часу, які вже 6 років живуть в окупації, проводять літературні музичні вечори і співають та читають вірші українською, які самі й пишуть. А на іншій частині України точаться розмови про те, що не можна тим дітям вступати в українські виші за пільгами. Чи якимось чином можна примирити населення, яке залишилося в окупації, з рештою України, щоб зняти ці бар’єри та кордони? І щоб не було такого, що от «там» – вороги, а тут – «хороші».
– Ну, по-перше, примиряти патріотично налаштованих людей на Донбасі з українцями тут, в Україні – не потрібно. Тому що, якщо вони є справжніми українцями, то у нас ніяких перепон немає.
Я не проти будь-яких пільг людям, які там перебувають і не змогли виїхати на підконтрольну владі України територію в силу різних обставин. Хотіли, але не змогли. Ці люди і так перетерпіли дуже багато, тому, якщо вони хочуть жити і рухатися далі разом з Україною, не бачу жодних перешкод не підтримати їх у цьому.
З другої сторони, я хотів би бути впевненим у настроях тих людей, яких повертають з окупованих територій. Читаєш списки на звільнення і розумієш, що справжніх українців не випускають, а приїжджають далеко не патріотично налаштовані люди, а тим більше, кримінальний елемент, що був невідомо яким чином включений у ці списки. Зверніть увагу, у нас майже жодного кримського татарина не звільнено з полону. Цього я не можу зрозуміти.
Я буду підтримувати будь-якого українця, для якого Україна щиро у серці
Ми останнім часом зробили стільки поступок, що відступати далі просто нікуди. Це трагедія, коли наш військовий протягом чотирьох днів помирав на лінії розмежування і його не дозволяли врятувати… По той бік фронту – бойовики без сорому, честі і без будь-яких ознак людяності. А такий ворог – у багато разів небезпечніший. Тому я буду підтримувати будь-якого українця, для якого Україна щиро у серці. Але закликав би державу посилити внутрішню оборону країни, зокрема, задля захисту тих громадян, які повертаються на свою землю.
– Ви казали про те, що можливо якимось чином «достукатися» до тих людей, які не вірять або в повернення України, або вже увірували в Росію і те, що вони росіяни. Чи це можливо? І чи готові ви вести такий культурний діалог, навертати людей назад в Україну? І чи є в цьому сенс?
– Я згодний поїхати. Так, як і раніше. Буду мати за честь. І якщо це комусь допоможе, когось підтримає, то я тільки за. Але ми своєю творчістю, концертами ніколи не нав’язували нікому своїх думок, переконань чи політичних вподобань, і не тягнули «кудись». Бо в кожного має бути свобода вибору. Ця свобода має відбуватися так: якщо ти за Росію – то ти в Росії. Якщо ти за Україну – то ти в Україні. Якщо не хочеш тут жити, то це питання твоє, але не будуй тут, в Україні, свою Росію. Їдь туди піднімати Росію, може, це в тебе краще вийде.
Багато хто говорить, що швидко можна повернути людей до України. На жаль, я в це не вірю. Багато поколінь вже прожило при тому, що вважали себе вищими за інших, бо вважали, що вони більше працюють і годують цю Україну. І вони свято в це вірили. Зараз нове покоління виросло, що не знає ні України, ні Росії, лише це непорозуміння під назвою «ЛНР», «ДНР».
Щоб виховати покоління хоча б більш-менш в якійсь повазі або любові до України, треба мати не те, щоб вплив, але хоча б доступ до тих людей. Чи вдасться це швидко зробити – залежить не тільки від України, а й від Росії і від всього світу. Тому що ми прекрасно бачимо, що останнім часом завдяки різним обставинам світ говорить, що тут сильно не стріляють, а «пострілюють», а COVID-19 забрав у них всю увагу від інших питань. Це так само дуже велика проблеми, але це відсилає нас на 3-й, 4-й, а то й на 5-й план. Треба чітко усвідомити, що перемога України – це, в першу чергу, справа самих українців, і не треба оглядатися на світ. Якщо ти борониш свою країну і стоїш за правду, то світ сам тебе підтримає. Але для цього треба докласти дуже багато зусиль. А в нас, на жаль, 20% українців боронять свій край, а решта 80% живуть так, наче війни останні 6 років й не було. В людей зараз страшенно коротка пам’ять.
Що дивуватися, якщо через пів року в нас вже ніби немає коронавірусу, ніби вже ніхто не хворіє, а більшість вважає, що все це фейк. То що говорити про війну, яку більшість українців не відчувають і не хочуть про неї думати.
– Давайте трішки помріємо. Ідеальна Україна для вас? Якою вона має бути? Якою ви її хотіли б бачити?
Коли почалася російська агресія, оця фраза «Схід і Захід – разом», вона була про те, що не треба воювати між собою
– В першу чергу, я хотів би її бачити монолітною. Щоб були якісь спільні ідеї, цінності, спільна мета і певне братерство. Хотілося б цього братерства. Коли під час Революції гідності і потім, коли почалася російська агресія, оця фраза «Схід і Захід – разом», вона була про те, що не треба воювати між собою. Це говорилося, що ми разом щось будуємо, разом стаємо на захист, разом слухаємо музику, разом співаємо. Цього б дуже хотілося. Але, знову ж таки, на це мав бути час і бажання людей. Але я маю жаль, коли бачу, як після спалаху національного піднесення люди дуже швидко повертаються до меркантильщини. І цю меркантильщину люди ставлять вище, ніж думки про майбутнє.
Навпаки, здавалося б, треба думати про внуків, синів, дочок, як вони будуть жити. А в них думка, як, не дай Бог, не втратити зони комфорту. І це от «я», а не «ми», на жаль, поки в національному плані переважає. Треба намагатися створювати отаке братерство. Я би хотів, щоб нас об’єднували музика, поезія, культура, історія, традиції, правда і телевізор – щоб об’єднував, а не роз’єднував.
А ще б дуже хотів, щоб люди починали думати самі. Якщо ти повноцінний громадянин, а не, умовно, якась «тваринка з інстинктами з телевізора», то треба починати думати. І тоді ти будеш жити повноцінним життям і матимеш можливість на щось впливати. Це, напевно, головний висновок з того всього, що я говорив.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите)
