В Україні прощаються із «поетом-епохою» Дмитром Павличком, який помер 29 січня на 94-му році життя. Поет-шістдесятник, перекладач, критик, політик, один із організаторів Народного руху України, голова Секретаріату Народного руху, головний редактор українського журналу іноземної літератури «Всесвіт» та народний депутат з 1990-го до 1994-го та з 1998-го до 1999-го.
Радіо Свобода зібрало реакції на подію та спогади про Дмитра Павличка із соціальних мереж. Хтось вважає, що Павличко був дотичним до Української повстанської армії, а хтось згадує, що поет писав про Леніна та як він співпрацював із радянською владою.
Олександр Зінченко, історик, радник «Суспільного», працював в Українському інституті національної пам'яті:
– «Читай. А ні – то я задушу тебе!» – гучним шепотом просичав Дмитро Павличко Леоніду Кравчуку о 17:42 24 серпня 1991 року.
За 18 хвилин Україна проголосила Незалежність.
...відправив його з УПА додому, заповідаючи не вмирати за Батьківщину, а жити
Перед тим він біг з друкарського бюро в руках із щойно надрукованим Актом проголошеної незалежності.
І йому ввижалося, що за ним біжить не лише Іван Заєць, а душі брата, розстріляного гестапівцями, сотника, який відправив його з УПА додому, заповідаючи не вмирати за Батьківщину, а жити і творити для неї. Вчителя Максима Рильського…
Акт був ніби естафетна паличка, яку століттями передавали покоління борців за незалежність.
І ось тепер він – поет – ніби переймав цю естафету на фінішній прямій. Щоб почати щось нове і велике.
Іван Малкович, поет і видавець:
29 січня — у день пам'яті Героїв Крут — відійшов у вічність класик сучасної української літератури, великий Поет і великий Громадянин, співавтор Декларації про Незалежність України — ДМИТРО ПАВЛИЧКО (28.09.1929–29.01.2023).
Неймовірний темперамент і жага до життя круто заносили Поета на шалених віражах ХХ століття, однак любов, як найвірніший компас, непомильно виводила його на сонячні шляхи правди і повертала до себе справжнього. Його пісню «Два кольори» з її прихованими смислами знає чи не кожний українець, а його книжка любовної лірики «Таємниця твого обличчя» — непроминальна сторінка у скарбниці української поезії.
Свого часу справжньою подією став вихід книжки поета «Правда кличе!» (1958) з віршем «Коли помер кривавий Торквемада…» з більш ніж очевидними натяками на смерть тирана Йосипа Сталіна — «що здох тиран — але стоїть тюрма!». 18-тисячний наклад книжки знищили, але вірш став одним із перших знаків звільнення української поезії з лабет радянської цензури. Гадаю, що цей вірш не втратить актуальності й тоді, коли здохне теперішній кремлівський Торквемада…
Українці назавжди вдячні Дмитрові Павличкові і за очолюваний ним «Всесвіт», який публікував українські переклади найголосніших світових літературних новинок швидше за московські видання, і за сміливе відкриття Антонича у 1967-му році, і за український 6-томник Шекспіра, і за пам'ятник Шевченкові у центрі Варшави, відкритий стараннями Павличка, і за його вагому лепту у Акті Проголошення Незалежності...
Хай царствує у Небесах Ваша полум'яна душа, дорогий Майстре… Дякую, що колись давно благословили й мене у поетичний світ…
Володимир Зеленський, президент України:
«Червоне – то любов, а чорне – то журба…». Пішов із життя український поет, громадський і державний діяч, Герой України Дмитро Павличко.
Його пам’ятатимуть як одного з авторів Декларації про державний суверенітет України й організаторів українського національного руху. І звісно, як видатного поета.
Андрій Дрозда, ведучий та автор програми на 24 каналі:
– Сьогодні помер класик української літератури Дмитро Павличко. Він прожив цікаве і довге життя. У некрологах уже згадують Павличка як геніального поета, автора тексту «Двох кольорів» і співавтора Декларації про державний суверенітет України. Усе це правда.
Був успішним номенклатурним письменником
При тому Павличко все ж зумів ужитися з радянською системою, мешкав у центрі Києва і був успішним номенклатурним письменником, якому система загалом довіряла. Скажімо, у 1966 році він та Іван Драч відвідали Нью-Йорк у складі української делегації при ООН. Це були часи так званої «відлиги». До хвилі репресій українських дисидентів залишалося шість років.
Зі спогадів українського поета Нью-Йоркської групи Богдана Бойчука: «По українських колах Нью-Йорка поширювалася чутки і припущення, хто за ким слідкує: Драч за Павличком чи Павличко за Драчем. Найчастіше жереб падав на Павличка, якого вважали... полковником КДБ. Дмитро образився, жартома сказав, що є найменше генералом».
Бойчука навіть викликав на розмову Провідник ОУН Степан Ленкавський, націоналісти були проти зустрічей поетів української діаспори з Павличком і Драчем.
Уже після розпаду «совка» Павличко розповідав, що його рідного старшого брата Петра в Коломиї у 1944 році розстріляли нацисти за участь в ОУН. І нібито сам Дмитро Павличко (з його слів) ще гімназистом на короткий вступив до сотні «Спартана», але через юний вік участі в збройній боротьбі не брав. Згодом він вступив до Львівського університету і пішов шляхом радянського літератора, а це означало неминучі компроміси з системою і совістю.
У його першій збірці «Любов і ненависть» багато текстів на ідеологічно правильні теми. Скажімо, вірш про зустріч із ветераном війни з Москви і братерство з росіянами: «З ним познайомились ми у метро: Поруч сиділи в вагоні. – Віктор, – він каже. Кажу я: – Дмитро. – Тиснемо дружньо долоні. Усмішку бачить він добру й живу – Я не приховую втіхи. – Звідки приїхали ви у Москву? – З-над Черемошу приїхав. – Ви із Карпат? – І слова москвича Душу мою сколихнули. – Там я поранений...– В сірих очах Вогники дивні спахнули. [...] Вийшли на сонце з глибокої мли Плаєм широким Карпати. Де ще зустріну тебе і коли? Чим я віддячуся, брате?!».
У «Любові і ненависті» Павличко зізнається, що «любить ту Україну, яка з Москвою з’єднала Київ на віки», а ненавидить усіх ворогів цього «одвічного» єднання. Навіть карпатській смерічці з однойменного вірша у цій збірці «личило б стояти між ялинок побіля Мавзолею у Москві».
Ти зрікся мови рідної. Тобі твоя земля родити перестане
Дебют юного Павличка система оцінила похвально, але згодом відбувся конфуз. Його збірку «Правда кличе» у 1958 році вилучили і знищили, бо там був вірш з натяком на смерть Сталіна: «Коли помер кривавий Торквемада».
Вже два роки минуло від ХХ з’їзду КПСС, де розвінчали культ вусатого Йосі, але партійні цензори на це не зважали. У тій вилученій збірці Павличка звучить критика «совка», яку автор на той момент вважав дозволеною.
Про проблему русифікації українців Павличко писав: «Ти зрікся мови рідної. Тобі твоя земля родити перестане. [...] Ганьба тебе зустріне на шляху вузькому», а ще там були «стінгазетні» твори типу «Лист прибиральниці до поета» про прірву між партійною номенклатурою і робітничим класом. Сьогодні за таке Павличка би просто висміяли у Твітері коментарями «Його боротьба», а у 1958 році репресивна система вирішила, що ці вірші неприйнятні для публікації. Коротше, не попав поет Павличко у тональність, дозволив собі зайвого.
Після ляща від партійних цензорів Павличко урок засвоїв і на рожон не ліз. Навпаки він послідовно намагався довести режиму свою лояльність. Ось як він описував Волинську трагедію у вірші «Убивці»: «На Волині, у Дермані сталося, Із землі просочилася кров! Вороння ненаситне зліталося До смутних нерозквітлих дібров. Та здавалось мені, що не оврони, А бандерівські хижі кати Прилетіли в покинуті сторони Заховати криваві сліди…». Ще одна цитата з цього ж опусу: «Ми з тобою не брати: Україну зрадив ти, Втік від неї за кордон, Там тебе пригрів тевтон. Ти у Мюнхені живеш, Ти війни нової ждеш, Хочеш круком на війні Очі виклювать мені». Це про Бандеру та інших націоналістів в екзилі.
Віршів на похвалу совковій імперії та російсько-українській дружбі у збірках Павличка, хоч греблю гати, а ті збірки виходили чи не щороку. Ось цитата з вірша «У кабінеті Леніна» (1967 рік) зі збірки «Два кольори»: «Посварити з Москвою нас не старайся. Комунізму не буде без Росії і Грузії, Комунізму не буде без Шекченка і Райніса. Я до Леніна йшов три віки в темнику – Заступали дорогу шульгінів поторочі. Я нині шукаю в українському словнику Слів, що шукали їх ленініські очі». Отож Ленін тут мало не творець України, як це стверджує відомо хто.
Або текст «Лицеміри» з епіграфом про те, що президент США Джонсон нібито подякував українській діаспорі за підтримку війни у В’єтнамі: «Дарма що ви втекли за море, щоб шкуру зберегти свою. Я пізнаю вас, людомири, поклони ваші пізнаю».
Написаний цей «шедевр» за два роки до візиту Павличка до США і прямого спілкування з тією самою діаспорою. А після своїх візитів Павличко написав вірш привітання з Новим 1970 роком українцям США і Канади, де описав їх «розгарячкованими “борнею” Провідників», «заплутаними у своїх рахунках». Там він констатує: «Нічого Новий рік не змінить в душі, де вмерла Батьківщина». Слушна думка.
У тому ж 1970 році Павличко написав полум’яного вірша «Я – комуніст», де ліричний герой бив себе в груди і клявся у вірності ідеалам «ленінських щедрот». А через двадцять років ліричний герой Павличка стане полум’яним націоналістом. Як казав один дуче, лише мертві та ідіоти ніколи не змінюють поглядів.
І ще таке спостереження: у Павличка є цикл «Вірші з Афганістану», написаний на початку 1980-х років. І там нічого немає про те, що ця війна неправильна, несправедлива, злочинна. Тобто українська діаспора «лицеміри», бо нібито підтримала війну у В’єтнамі, а в Афганістані все правильно зробили, бо це священний інтернаціональний обов'язок. Ось як Павличко у 1983 році описує загибель екіпажу радянського гелікоптера біля Кабула: «Три хлопці під одним плащем лежать на криці. Три матері зайшлись плачем, три жалібниці. Одна ридає на Дніпрі, на Волзі – друга, а третя на Курі в журі, як чорна туга. О, матері, втішати вас я не посмію… За Україну, за Кавказ, і за Росію, і за новий Афганістан ті хлопці впали. Червони птиці з їхніх ран повилітали». Матерів втішати герой вірша не сміє, аде між іншим нагадує їм, що сини загинули не через кроводерність кремлівських упирів, а за Brave New World. Три богатирі: українець, росіянин, грузин. Берест, Єгоров і Кантарія. Все за лекалами радянської міфотворчості.
Минуло сім років від того вірша, Павличка вже у «Народному Русі за перебудову». Перестройка закінчилася розвалом і сходженням. Це Павличко розвалив імперію зсередини, якщо ви не знали. Він уже не комуніст, а співавтор Декларації про державний суверенітет України. Батько-співзасновник нації.
У 1999 році він ще й «Народний Рух» розвалить зсередини, ставши одним з тих, хто висловив недовіру Чорноволові. А на схилі віку будуть ще й...вірші, присвячені Юлії Тимошенко і Петрові Порошенкові. Поетика там така виразна, що ці пристрасні сильвети достойно вписуються у ряд інших поетичних портретів від Павличка: Юрія Гагаріна, Ернесто Че Гевари та інших замєчатєотних людєй.
Наприклад, Юлію Тимошенко Павличко порівняв зі зв’язковою сотні УПА: «До зали суду, наче зв'язкова з моєї сотні, піймана у Лючі, заходить Юля. А в судді брова підскакує, мов щиглик на колюччі, і западає тиша гробова. Втім Юля встала: «Слава Україні!».
Петро Порошенко під пером майстра постає незламним полководцем, що веде народ на вирішальну битву: «А я тебе благаю, друже Петре, Не бійсь, веди на путінські мечі!»
Це останній шедевр Павличка, який мав би увійти до всіх хрестоматій, однак укладачі чомусь забувають про цей текст і багато інших згаданих вище. Забудемо й ми, адже Дмитро Павличко має залишитись в нашій пам'яті саме як геніальний лірик, автор глибоких сонетів, а ще пісні «Два кольори» і Декларації про державний суверенітет України.
Оксана Забужко, письменниця:
Спасибі, Дмитре Васильовичу.
За «Сон», на який батьки повели мене в 4 роки - і я все запам'ятала.
За «Всесвіт» 1970-х - найкращий журнал Радянського Союзу, що вберіг сотні тисяч від маланчуківської русифікації, поки гебня не схаменулась і не змінила головреда.
За «Гранослов» і «Таємницю твого обличчя».
За Соломію.
За Незалежність («Читай, а то я тебе задушу!» - це теж Твір, що має ввійти в підручники).
За пам’ятник Шевченку у Варшаві.
За 66-й сонет Шекспіра, що завжди звучатиме мені Вашим голосом…
Господи, скільки ж Ви нам подарували чистого, добірного плоду – не перебрати до ранку подячний список!
«Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах…»
Спочивайте з миром. І нехай Бог простить Вам гріхи Ваші, вольнії і невольнії, і пропустить туди, де нарешті без нагляду і оглядки можна буде писати тексти для янгольських хорів.
Олесь Доній, громадський діяч:
Дмитро Павличко.
Його є за що шанувати, його є за що критикувати.
Його не вирубати ані з української літератури, ані з української історії.
Його Шлях не був прямим, його Шлях був зигзагами, іноді-надто карколомними, та в нього був власний Шлях.
Я ж маю особисту історію взаємостосунків з Дмитром Павличком, тож у мені є за що йому подякувати персонально, і я дякую.
Ми були знайомі з 1990 року, коли на Других Зборах Народного Руху України мене обрали заступником голови Народного Руху, і ми спільно брали участь в засіданнях Проводу.
Коли я потребував підтримки, то він мені її надав. Без мого прохання. Він сам так захотів. На 2012 рік я мав складні стосунки з «лідерами опозиції». Я їх часто критикував, вважав тоді, і дотепер вважаю, що справедливо. Дмитро Павличко написав вірш на мою підтримку, та прочитав його на мітингу, здається на Михайлівській площі. Згодом він сам, знову за власним бажанням зголосився агітувати за мене по його рідній Коломийщині на мажоритарному окрузі. І Павличко їздив по сільських клубах, агітуючи за мене. То була добра кампанія, в агітпоїздках взяли участь багато знакових особистостей, як правило набагато молодші за пана Дмитра. Та він виглядав органічно, і виступав як і завжди натхненно. Перемога була переконлива, розгромна для наших опонентів.
Дана Павличко, онука Павличка та засновниця видавництва «Основи»:
– Дмитро в раю. Таких людей уже не роблять. Наші стосунки ніколи не були простими. Ми сварились. Завжди мирились. Найкращі дні були спокійні, з дітьми. Війна забрала у нас 11 місяців і пережити це найважче.
Олена Шкарпова, колишня медіадиректорка VoxUkraine, екс директорка благодійного фонду «Таблеточки» та екс продакт-менеджерка електронної системи публічних закупівель Prozorro:
– Я зустріла Дмитра Павличка в Казахстані на одній конференції. Після заходу була вечеря, ми сиділи поруч і розговорилися. Він жваво цікавився моєю роботою і життям, не знаю нащо воно йому було взагалі. Говорили про політику і все підряд, але звісно ж, недовго, десь півгодини чи трохи більше.
Я спитала, як його звати і чим займається. Каже: Дмитро Павличко. Бачить, що мені це нічого не говорить, а тоді каже: В мене ще онучка має видавництво «Основи», знаєте таке, Дана Павличко. От я її дід.
Про Дану Павличко я чула, авжеж! Кажу, ну у вас крута онучка, відоме видавництво зробила. Він: Ще пак, я нею пишаюсь.
Велика постать, яка розповіла мені про себе через свою дитину. А я і не знала, що той сивочолий чоловік був поетом та шалено відомою людино в Україні. Я дізналася про це сьогодні, коли побачила новини і його фотографію. Мені навіть досі важко повірити, що це був саме він і мені все це не наснилося в якомусь дивному сні-дежавю.
Едуард Андрющенко, історик, редактор was.media, автор книжки «Архіви КГБ. Невигадані історії»:
– Довідка КГБ на Дмитра Павличка, 1976. Серед іншого компромату – публікація у «Всесвіті» Маркеса та «Хрещеного батька» П'юзо.
Дмитро Лиховій, головний редактор «Новинарня»
– Дмитро Павличко прославив червоно-чорні кольори, коли це ще не було мейнстрімом.
Поет пішов у віці 93 роки сьогодні. А пісня, написана у 1949-му, стала народною дуже давно і житиме, поки будуть живі наша мова й традиція.
Не за все в біографії Павличка можна хвалити. Але за пісню – респект. І ще за багато рядків та корисних справ для України і незалежності. Зокрема за український журнал «Всесвіт» ще радянських часів.
Віталій Портников, журналіст та колумніст
– Дмитре Васильовичу, ви мене ніколи не обманювали і я вас не буду. Минуть роки – і про вашу політичну роль згадуватимуть хіба що в університетських аудиторіях на історичних факультетах. І у наші часи, коли про поезію згадують не так часто, навіть найкращі ваші вірші вивчатимуть, ане читатимуть – тим більше, що в сузір'ї ваших сучасників так багато знаменитих імен.
Але українці співатимуть ваші пісні вічно. Вічно, Дмитре Васильовичу. Поки є Україна – ви будете з нами.
Олександр Клименко, фотограф
– Помер автор поезії «Два кольори», пісні яка стала народною; і один з батьків нашої Незалежності – Дмитро Павличко. На фото: 4 вересня 1991 року, день підняття нашого жовтоблакитного прапора над Верховною Радою України. (ВР ніяк не могла визначитись, вирішили підняти два прапори – УСРС і жовтоблакитний разом. Так і зробили. Народ під ВР сильно обурився цим видовищем. Тоді Дмитро Васильович відкрив вікно на другому поверсі будівлі ВР і заспокоював людей на площі перед ВР. Прапори спустили і підняли тільки наш). Пішов епохальний чоловік.
Матеріал виправлено 2 лютого. В початковій версії тексту редакцією була використана цитата з твітер-акаунту eX_dovzhenko, яка помилково була приписана редактору, співзасновнику медіапроєкту «Довгий пес» Отару Довженку.
