Як говорити з дітьми про війну? Одні батьки обирають реалістичне пояснення подій відповідно до віку дитини. Інші роблять це за допомогою гри і фантазії, як спробував дитячий письменник, батько трьох дітей, викладач і громадський діяч зі Львова Олег Жовтанецький, відомий під псевдонімом Жак Жаб’є.

В Італії наприкінці минулого року побачила світ його четверта казкова історія і водночас перша двомовна книжка «Бій у вусі» (La battaglia nell’orecchio), текст якої італійською переклала Надія Гетц.

Невесела, але обнадійлива казка для сімейного читання вийшла з-під пера автора ще в Україні за місяць до великого вторгнення росіян. З початком повномасштабної навали агресора 46-річний письменник Жаб’є прибув з родиною на тимчасове перебування до Італії. У місті Формії (регіон Лаціо) за сприяння місцевої мігрантської асоціації та видавництва deComporre Edizioni йому вдалося не лише надрукувати книжку, а й отримати дозвіл на її презентацію у місцевих школах. Алегорична розповідь про війну з промовистими ілюстраціями письменника розрахована для дошкільнят і читачів молодшого шкільного віку.

За словами Жака Жаб’є, його твір може особливо розійтися в країнах, де діти, на щастя, не знають, що таке війна. Адже історією головного і єдиного героя казки – Поважного чоловіка із шумом у вусі – він пояснює, що війна – це зло, незалежно, хто її затіяв. Приводом для написання тексту став банальний випадок із семирічною дочкою автора. Про це й значно більше на тему війна і діти письменник Жаб’є поділився своїми міркуваннями для Радіо Свобода.

– Тож, чому саме вухо?

– Ми всі на початку минулого року жили передчуттям події Х. Творчі люди, певно, відчувають більше, і це мені боліло. Якось моя дочка пожалілася на біль у вусі. На щастя, її больовий симптом швидко пройшов, але тоді мені спала думка написати цю коротку історію.

Твір я зробив за місяць до великої війни, і це є алегорія війни. Війна заходить через вухо, спочатку – як чутки, згодом – як страх та біль, звуки війни такі виразні, що можуть заглушити знайомі нам звуки дитячого сміху, гамір міста, щебетання птахів, та рано чи пізно війні приходить кінець, і тоді небо розвиднюється – і все довкола, як після страшного буревію, повертається до свого природного стану, а війна лише відлунює у вусі. Це приватна історія однієї окремої людини.

– Казкова історія для дітей, де серед дійових осіб, однак, немає дітей. Є лише один герой – Поважний чоловік поважного віку. Про відчуття жахів війни ви розповідаєте малим читачам через переживання дорослої людини?

– Дійсно, я не вводив дитячих образів, і, може, для дитячої книжки це дивно. Я вважаю, що діти і війна – несумісні, діти не повинні переживати умов і страхіть війни. На жаль, ми не вибираємо наше життя, та неприємні обставини, які вриваються у наше життя змушують нас реагувати на них. Сюжет книжки – це моя реакція, це поважний чоловік, котрого обставини змушують стрибати, наприклад…

«Він почав стрибати на місці, чим неабияк налякав продавців риби, бо вони ще ніколи не бачили, щоб цей поважний чоловік, а був він поважним, стрибав… Та бій у вусі так зріс, що либонь його стали чути уже навіть ззовні…» (уривок казки)

Тобто у мирному житті він був поважним чоловіком, а воєнна реальність цю поважність стирає, колись мирні обставини змінюються до невпізнання. У художника Казимира Малевича є картина на тему Голодомору 1932–33 років в Україні – «Людина, що біжить»: безликий чоловік, який біжить між мечем і хрестом.

І мій головний герой схожий на цього чоловіка Малевича. Та водночас книжка є дитячою, бо через візуальні алегоричні образи я намагаюся показати дитині увесь цей страх війни і що не лише діти, а й поважні дорослі можуть втрачати звичний поважний стан.

– Якщо відтворити сюжет казки через алегоричність образів, виходить такий ланцюжок: шум-втеча-розпач-грім-сонце-надія. Нерідко діти та й дорослі, які пережили обстріли в Україні, боляче реагують на різкий звук мотоциклів на вулицях італійських міст, що призводить часом і до панічних атак. Тобто звук-бій війни є ніби завуальованим протагоністом у вашій історії, про що говорить і назва твору?

– Я з 2015 року їздив на схід до Краматорська, Лисичанська, Северодонецька, був на фестивалі «Кальміус» та брав участь в рамках інших літературних проєктів. Багато спілкувалися з дітьми, які жили у тих місцях, уже чули і розрізняли неприродні звуки війни, які, на жаль, поширилися на цілу країну. Алегоричні образи, перелічені вами, справді точні. Також спочатку є здивування, чоловік не розуміє, як це взагалі можливо?! Та хіба ми могли повірити, що країна-член Ради безпеки ООН, яка вважалася партнером багатьох світових організацій і форумів, може так брутально напасти на сусідів та ще й називати нас «братами». Неможливо було повірити, що в сучасному світі хтось наважиться загарбувати цілу країну та вбивати людей.

«Спочатку його дуже здивувало чути замість гамору міста, вигуків продавців риби і овочів, бо чоловік власне йшов у порт, замість щебетання пташок, замість шуму моря, замість дружніх вітань, чути бій у вусі» (уривок казки)

Потім це здивування переходить у страх і відчай, у те, що несе війна. Однак книжка має оптимістично обнадійливу ноту і завершується на заспокійливій думці. Ілюстрації доповнюють алегоричні образи, адже коли ми говоримо що війна закінчиться – ми віримо, що Україна переможе, світ демократії переможе, бо ж війна ця не стільки за території, як у Європі тут часто помилково думають, це ж битва світоглядів. У контексті дитячої книжки ми сходимо до простих образів добра і зла. Я хотів показати, що головний герой не може бути уособленням зла, це звичайний чоловік, який чимось займається у своєму житті, а злом є війна.

– Водночас у розповіді відсутнє слово «війна». Не йдеться також про бодай прихований образ її винуватця, про відважні ЗСУ, які боряться з лиходіями. Дитячі психологи часто радять делікатно, але пояснювати реальність відверто, якою б жорстокою вона не була. У вас, очевидно, інший підхід?

– Так співпало, що ми спілкуємося, коли у світі відзначають День пам’яті жертв Голокосту (27 січня). Бачимо, як багато уваги приділють цій темі. Одна з провідних книжок, яку діти обговорюють нині у школі, це «Щоденник Анни Франк» (записи єврейської дівчинки періоду нацистської окупації Нідерландів 1942–1944).

Але мені більше імпонує відома кінострічка режисера Роберто Беніньї «Життя прекрасне» (1997) про переслідування євреїв в Італії 1939 року. За сюжетом фільму єврей Ґвідо, щоб врятувати сина, пояснює малечі: все, що відбувається довкола – гра, і дотримуючись її правил, можна буде отримати в нагороду танк.

Я поділяю приблизно такий підхід у спілкуванні з дітьми, не кажу, що він єдиний і правильний. На зразок героїв трагікомедії Беніньї, я намагаюся вберегти і огорнути дітей від натуралістичного сприйняття війни. Взагалі жоден літературний текст, думаю, не здатний у повній мірі відобразити реальність війни, бо вона є жорстокішою.

Не слід змагатися з реальністю. Війни були в минулому, і, на жаль, вони є і тепер, ми від них не позбавилися. Тому з точки зору нашого часу, на ближню перспективу я намагаюся вберегти дітей від болю і важких емоцій, а на тривалішу перспективу я стараюся дати послання, як церква проповідує, що війна – це ненормально, незалежно від того, хто є злим генієм: Гітлер, Сталін чи Путін. Війна – це зло, незалежно, яке воно має ім’я.

– Дуже промовистими вийшли ілюстрації в книжці, ніби сюжетна лінія розвивається і у відтінках: від монохромних зображень до кольорових.

– Через воєнні події не вийшло продовжити співпрацю з художницею, яка почала робити художнє оформлення книжки. Тому я сам узявся за цю справу, і це мій перший досвід ілюстратора.

Звісно, візуальні образи я бачив уже, пишучи текст. І справді, гама кольорів теж промовиста: від пастельних барв буденного життя, до темних відтінків війни і яскравих кольорів перемоги.

Ілюстраціями я хотів доповнити алегоричні образи, щоб книжка дарувала дитині і палітру відчуттів. Використовуючи власний батьківський і педагогічний досвід, я намагався допомогти дітям відчути емоційну палітру війни.

– Цьому, певно, сприяє і відсутність діалогів у тексті, що, проте, не сповільнює динаміки розповіді?

– Текст був написаний на одному диханні, думаю діалоги були просто зайвими. Хоч і писалося перед початком великого вторгнення, зрештою досвід головного героя мали мільйони українців, які вирушили за кордон з міркувань безпеки, рятуючи дітей. Ми приїздимо і боїмося будь-якого зайвого звуку, а місцеві жителі цього так не бачать, не чують і дивуються, що ж відбувається. Це також досвід відсутності діалогу: ми не можемо спілкуватися з місцевими, бо ми на різних стадіях сприйняття того, що відбувається. На щастя, місцеві люди, не знають, що таке війна, і вони не завжди спроможні почути і зрозуміти наш досвід.

– Як сприймають цю війну діти-іноземці чи щось знають про неї? Адже для дитини з Кремінної, чи з Яремче, чи з італійської Формії сприйняття будуть зовсім різними.

– З мого досвіду італійці давно налаштовані на емпатію, бо вже давно приймають мігрантів з різних країн, зокрема й українських трудових мігрантів четвертої хвилі. Нова хвиля української міграції-втікачів від війни не змінила ставлення громадян країни до іноземців. Я б сказав, до нас особливо прихильне ставлення, можливо тому, що цю біду саме на території Європи вони відчувають ближчою, на відміну від гарячих конфліктів на Близькому Сході.

Інша річ з якими гаслами-посланнями вони приходять до українських громад. Ми непокоїмося, коли частина італійців, не розуміючи причин війни, говорить про конфлікт, який мовляв можна вирішити через простий переговорний процес, віддавши українські території Росії.

Що про це знають місцеві діти, я не готовий сказати, бо передбачені видавництвом презентації книжки у школах ще мають початися, тоді матиму повнішу картину. Моїх дітей в італійській школі дуже добре прийняли. На загал італійці дуже привітні, вони допомагають, наприклад, влаштувати дітей на безплатні гуртки, долучають їх до різних заходів. Мені один добрий чоловік сказав: «Поки у вас війна, почувайтеся тут як вдома». Це зворушує.

– Яке місце посяде ваша казка у низці інших дитячих книжок про війну?

– Ця розповідь має розійтися в країнах, де діти не знають, що таке війна. І дай Бог, щоб вони ніколи не знали, що то за лихо. Делікатність теми і книжки, можливо, і відкриває двері до італійських шкіл. Справді, тут дуже складно знайти вихід до місцевої і саме дитячої публіки.

– В іншому випадку (якби був серед героїв і винуватець війни), ви б не змогли подарувати книжку папі Римському…

– Так, я думав про це. Було непросто. Через знайомих римо-католицьких священників, які нам тут у Формії допомагають, ми передали примірник видання і для понтифіка з моїм листом. Сподіваюся отримати відповідь. Керівниця асоціації Insieme Immigranti in Italia Марія Ґроссі позитивно відгукнулася, вона редагувала текст, і через неї ми почали шукати вихід на видавництво, яке б погодилося надрукувати книжку «Бій у вусі» La battaglia nell’orecchio.

– Вже під час великої війни ви написали нову казку «Кухонна шафа» про руйнування громом (війною) родинного затишку.

Йдеться і про зруйновану квартиру у Бородянці на Київщині, де після обстрілу окупантами на стіні вціліла шафа із глиняним півником

– У першій розповіді «Бій у вусі» грім виступає як оновлення, свіжість, полегшення, тобто завершення воєнних дій. Часто, до речі, війни закінчуються раптово, як і починаються. Я вірю, що і ця війна, розв’язана російським режимом, раптово закінчиться, і це полегшення прийде, як після грози.

– На завершення я би просила вас відповісти на запитання 10-річної римської школярки, яка прочитавши «Бій у вусі», сказала: все ясно, але чому трохи нереалістичний фінал, бо війна триває і грім чи сонце не приносять перемоги, її ж українці ще виборюють?

– Це найскладніше запитання нашої розмови. Звісно, війна йде і свободу слід виборювати, і книжка цього не заперечує. Я християнин, вірю в Бога і думаю багато людей вірять, якщо не в Бога, то у щось вище…

Пригадуєте, коли у січні 2014 року папа Римський з дітьми випустив на площу Святого Петра білих голубів за мир в Україні, а на птахів напали хижаки – чайка і ворон. Цей символізм сприймали тоді по-різному, тепер можемо стверджувати, що то був знак: мир в Україні – під загрозою.

Якщо це відбувається на площі Святого Петра, значить нам хтось давав цей знак і цей хтось нас оберігає, веде нас через це горнило до нового кращого світу, коли ми й думкою не будемо згадувати Москву та «єдіний народ» чи інші штампи, які довго жили в українському суспільстві.

Після здобуття незалежності Україна тяжко рухалася до своєї свободи. Можливо, цей грім як символ небесного провидіння, перемога, яку маємо здобути у цій війні, це і є нереалістичним, а водночас може стати реальністю. Наприклад, якою великою мірою реально нам допомагають країни з військовою технікою, так само, вірю, ми отримуємо опіку від небесних сил.