«Нам чужого не треба, але поверніть наше», ‒ це фраза Хенна Пиллуааса про естонські землі у складі Росії. У листопаді 2019 року спікер Рійгікогу так говорив про анексію Росією приблизно п'яти відсотків території Естонії. Тоді він порівняв ситуацію у своїй країні з Кримом і додав: «Ми не хочемо жодного квадратного метра російської території. Ми просто хочемо, щоб наше повернулося». Російські ЗМІ відреагували жорстко, а ось самі жителі прикордонних територій одностайний висновок не можуть зробити і сьогодні.
Будівля Рійгікогу (парламенту) стилізована під старовину, її збудували, коли Естонія була незалежною ‒ після перемоги у Визвольній війні (Естонсько-більшовицька війна 1918–1920 років).
«Ми змогли домогтися того, чого не досяг Наполеон, чого не досяг Гітлер ‒ ми виграли у величезної Росії. І в результаті цієї перемоги, ми уклали Тартуський мирний договір (у Росії Тартуський мирний договір ще називають Юр'євським ‒ ред.), який досі входить до реєстру чинних документів ООН», ‒ з гордістю пояснює спікер Рійгікогу Естонії Хенн Пиллуаас.
За Тартуським договором, землі навколо Нарви та Печор належать Естонії, але на сучасних картах ‒ це Ленінградська та Псковська області Росії.
Печори та Івангород ‒ це частина Естонської Республіки ‒ така державна позиція Естонії. Щоправда, територіальні претензії до Росії не підтримують прем'єр та президент.
«Тартуський мирний договір був, є і завжди залишатиметься свідченням народження Естонської держави. І він діє. Естонія не вступала добровільно в Радянський Союз. Нас окупували. І ми відновили свою незалежність на підставі правонаступництва. Водночас ми маємо також поважати міжнародний консенсус про відмову від подальшого перегляду повоєнних кордонів у Європі. Зворотня риторика тільки створює непотрібну плутанину», ‒ сказала президент Естонії Керсті Кальюлайд під час святкування сторіччя Тартуського договору.
Але президент в Естонії не є головою виконавчої влади, а безпартійним представником країни, який обирається парламентом. Тільки парламент ‒ Рійгікогу ‒ вирішує головні державні питання.
Прессекретар Володимира Путіна Дмитро Пєсков уже назвав територіальні претензії Естонії до Росії неприйнятними. А в російському МЗС їх оголосили провокацією.
«Заява, яка не має під собою жодної історичної основи, не має під собою ніякої правової основи, була зроблена з провокаційними цілями. Я думаю, що тут не треба бути навіть великим фахівцем. Поставити запитання: «Навіщо? Чому зараз? На якій підставі? Ви не отримаєте ніяких інших відповідей, окрім як одну ‒ провокація», ‒ переконувала російські ЗМІ в листопаді 2019 року офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова.
Незважаючи на давність документа ‒ 100 років ‒ Тартуський мирний договір може розглядатися Естонією як чинний, кажуть історики.
«Але, з іншого боку, ми бачимо агресію Радянського Союзу проти Естонії 1940 року, радянізацію, окупацію. І таким чином, у принципі, Радянський Союз поклав кінець дії Тартуського договору», ‒ додає російський історик Микита Петров.
Естонія оголосила незалежність під час розпаду Російської імперії, світ визнає сучасну Естонію спадкоємицею республіки 1918 року. Але для Кремля Естонія ‒ колишня радянська республіка.
«Позиція Росії сьогодні, в принципі, виправдовує окупацію Естонії 1940 року та всі дії, які відбулися потім у період перебування Естонії вже в окупованому стані в Радянському Союзі», ‒ зазначає Микита Петров.
«Єдина відмінність ‒ час»
«Анексія естонських територій нічим не відрізняється від окупації та анексії Криму», ‒ акцентував Хенн Пиллуаас.
Російські схеми анексії не змінюються десятиліттями: на територію спочатку входять військові бази, Росія організовує нібито народне волевиявлення, за результатами якого приєднує територію до власної держави.
Під час Другої світової Радянський Союз заблокував Естонію з моря, вимагав розмістити в країні додаткову кількість військових, зброї та техніки. Сили були нерівні: вже через день ‒ 17 червень 1940 року ‒ почалася окупація Естонії. Ще через місяць під контролем СРСР відбулися вибори до місцевого парламенту. Той проголосив Естонію радянською республікою. Сполучені Штати та Ватикан не визнали анексію. У 1944 році Радянський Союз перекроїв кордони ‒ естонські Івангород та Печори стали російськими.
У Криму російські військові бази залишилися з радянських часів. У лютому 2014 року Росія почала окупацію ‒ незаконно перекинула на півострів військових і техніку, захопила державні будівлі. Менш ніж через місяць влаштувала «референдум». Через два дні оголосила Крим своїм регіоном. Анексію не визнали ні в Україні, ні у світі.
«З точки зору права, різниці між цими двома ситуаціями немає. Єдина відмінність ‒ це час. Території Естонії (Івангород та Печори були у складі Естонії 24 роки ‒ ред.) були окуповані в 1944 році, і після відновлення незалежності Росія просто не повернула їх. А Крим був окупований у 2014 році», ‒ доповнює своє бачення спікер Рійгікогу Естонії.
По обидва боки річки Нарва
Естонію та Росію розділяє річка Нарва. З одного боку ‒ російський Івангород, з іншого ‒ однойменне з річкою естонське місто.
Жителі та туристи називають Нарву найбільш російським містом Естонії. Більшість жителів Нарви за походженням не естонці. Так вийшло, тому що під час Другої світової місто зруйнували дощенту, радянська влада заборонила естонцям повертатися назад, навіть на руїни.
«Приїхали люди з різних республік тодішнього Радянського Союзу, які заново підняли це місто, збудували електростанції, нові фабрики й залишилися тут жити. Серед населення ‒ естонців приблизно 3 відсотки, навіть трохи менше, і 83 відсотки людей, які за національністю себе ідентифікують як росіяни... Як би це дивно не звучало, у нас є Естонське товариство, тому що ми тут ‒ меншість, у цьому місті», ‒ говорить мер Нарви (із 2002 до 2013 та з 2015 до 2019 року) Тармо Таммісте.
Естонка з російським корінням, співачка та артдиректор клубу в Нарві Анна Калініна працює зовсім поруч із кордоном. До Івангорода, на який претендує Естонія, від її клубу якихось двісті метрів, але вона не була там приблизно 20 років. Прогулятися умовили журналісти проєкту «Невідома Росія», до Івангорода йшли через міст із радянською назвою «Дружба».
«Я б хотіла додому, тут щось дуже холодно, і негостинно, матюками лаються», ‒ розповіла Анна про свої відчуття після зустрічі з грубим місцевим водієм.
А ще Анна побачила автомобіль, який використовували як сміттєвий контейнер, такого у себе в Естонії їй не зустріти.
«Чому це нікому не потрібне?! Начебто, і життя є, і як би і так красиво можна було б все зробити. Ось там якісь будиночки стоять приватні... напівзруйновані», ‒ дивується естонка.
Прогулявшись Івангородом із пів години, вона спішно повернулася до рідної Нарви.
Відомий у Росії блогер Ілля Варламов (у нього понад мільйон підписників на YouTube) приїхав до Нарви. Він показує, як впорядковані російські та іноземні міста та що їх відрізняє одне від одного.
Місцевий житель розповів блогеру, що Нарва та Івангород брали участь в аналогічних програмах з облаштування. При цьому Нарва збудувала двокілометровий променад із фонтанами та артоб'єктами, а Івангород задовольняється невеликим доглянутим шматком берега, замість променаду ‒ парковка, констатує сам блогер.
«Ну, скажіть мені, що в Івангороді не можна розвивати туризм, а в Нарві можна ‒ я вам не повірю. Можна скрізь! На це не впливає менталітет, тому що в Нарві він такий же, як і тут, на це не впливає клімат, тому що там клімат такий же, як тут. На це впливає тільки бажання, бажання та компетентні люди, які перебувають у керівництві міста, країни», ‒ робить висновок російський блогер Ілля Варламов.
За радянських часів Івангород та Нарва були майже єдиним цілим. Кордон розділив їх у 90-і роки, після розпаду СРСР. Коли івангородці помітили, що сусіди живуть краще, заговорили про приєднання до Естонії. Це було ще до подій у Криму, у ті кілька років, коли президентом був не Путін, а Медведєв. Але до референдуму справа так і не дійшла.
Жителі Івангорода поділилися з Крим.Реалії своїми роздумами про можливість референдуму та його гіпотетичні результати сьогодні:
– Навіщо референдум? Щоб стало краще? В Естонії так само, як і тут. Роботи там точно так само немає і середній прожитковий мінімум у них той же. Там, загалом, теж не дуже добре.
– Не кожен зрозуміє, навіщо прийшов на цей референдум, тому що місто старе, одні старі живуть. Наша молодь вся поїхала на заробітки.
– Я думаю, більшість людей це підтримають. Більше все-таки до людей ставляться нормально. Все одно, хоч і роботи немає, але там по-іншому все.
– Я б не хотіла об'єднуватися з Естонією. Мені, чесно кажучи, з Естонією робити нічого, я ‒ людина російська. Я живу по-російськи, я думаю по-російськи, у мене все російське, скажімо так. Неважливо, що у мене там є польська кров, там якась латиська кров. Я все одно, я ‒ людина Росії.
«Крим був ніби будильник»
А в Нарві росіянам допомагає Естонський республіканський союз громадян Росії. Тут оформляють документи та грошові виплати, батькам немовлят привозять сертифікати на материнський капітал, пояснюють, як дітям отримати російське громадянство. Все б нічого, але в 1993 році саме цей Союз громадян Росії організував референдум про автономію Нарви. Проросійська Нарвська міська рада 16–17 липня 1993 року провела референдум про національно-територіальну автономію міста. У майже повністю російськомовній Нарві явка склала 55 відсотків, «за» проголосували 97 відсотків. У серпні 1993 року Державний суд Естонії визнав результати референдуму недійсними.
У місті є заклад вищої освіти, створений спеціально для російськомовної молоді. Понад три роки директором цього Нарвського коледжу була Крістіна Каллас. Вона розповіла українському Громадському телебаченню, як російська анексія розбудила естонську владу.
«Крим був ніби будильник для естонського уряду: «Увага! Увага! Ви ж розумієте, якщо ви не почнете займатися інтеграцією міста Нарва та російськомовного населення, то у вас може трапитися такий же сценарій», ‒ сказала вона в інтерв'ю.
Щоб російськомовний регіон Естонії не повторив долю Криму, сюди вкладають державні гроші. Життя росіян роблять комфортним, вивчення естонської ‒ доступним.
Нарва настільки важлива для влади, що президент Естонії організувала тут свою виїзну резиденцію. Кілька тижнів на рік працює не в палаці, а в кабінеті в театральному центрі.
Чи загрожує Нарві анексія, і чи доречні тут паралелі з Кримом? Такі запитання Крим.Реалії поставили жителям Естонії та Росії, яких зустріли поруч із кордоном.
«Росіяни не прийдуть ніколи. Виключено. Тому що, навіщо це? Тут же половина росіян живе, кого вбивати?.. Крим завжди до 56-го року був російським, там російські громадяни живуть. Це Хрущов зробив свою справу», ‒ вважає житель Естонії.
«Чесне слово, зовсім не хочеться звертати увагу вже на Крим, його так багато на російському телебаченні, ніби у нас своїх проблем у Росії немає. Я вже перестала слухати все, що пов'язане з Кримом. Вже не викликає інтересу, і таких росіян, як я, багато. Нам дуже багато цього Криму пхають», ‒ говорить жителька Росії.
«Ми цілих 50 років чекали своєї незалежності. Ми її дочекалися. Зараз ми чекаємо, поки в Росії з'явиться демократичний уряд, який дійсно буде зацікавлений у добросусідських відносинах. Ми можемо чекати 50 років, 100 років ‒ у нас є терпіння. Я не бачу ніяких причин, чому ми маємо закривати очі на всі тяжкі порушення міжнародного права, на агресію. Не варто цього робити. І я думаю, що ситуація з Кримом схожа на нашу. Безумовно, Росія не погодиться добровільно віддати ці території. Але Україна житиме довго, вона житиме набагато довше, ніж всі ці імперії зла», ‒ озвучив позицію спікер Рійгікогу Естонії Хенн Пиллуаас.
Державний кордон між Естонією та Росією жодною з країн досі не встановлений. Відповідну угоду намагалися підписати двічі, але естонський парламент послідовно наполягає на кордонах, встановлених Тартуським договором у 1920 році.
