Майже 4 роки життя провів у російському полоні Євген Чуднецов на позивний «Чудік».
Вперше до рук окупантів український військовий потрапив у 2015, під час боїв за Широкине; вдруге у 2022 – після виходу з «Азовсталі».
У полоні йому вибивали й виривали зуби плоскогубцями, били струмом по статевих органах, його змушували давати інтерв’ю й брехати російським медіа. Чуднецов стверджує, що знає, що насправді сталося в Оленівці та чому у його побратимів траплялися серцеві напади за російськими ґратами.
Про це й не тільки – в інтерв’ю «азовця» для Радіо Свобода.
– Ви народилися у Макіївці...
– Так, Донецька область.
– Знаю, що у школі ви брали участь у компаніях, які були дотичні до «Євразійського Союзу». Це така проросійська організація.
– «Євразійський Союз», потім «нацболи» у нас були в Макіївці. «Націонал-більшовики» так звані, це така секта з комуністичним нахилом.
Стуса читав, Франка читав, Шевченка
Ну в мене, по-перше, був російськомовний регіон, російськомовна родина, і взагалі коло спілкування – «вата». І сам я, звісно, такий був: «Россия – братушки» і вся фігня. (посміхається – ред.)
– Як же ви врешті прийшли до поглядів проукраїнських і обрали Україну?
– Я подорослішав. Закінчив школу (сміється – ред.)
Стуса читав, Франка читав, Шевченка. Багато різної літератури.
Був 2014 рік, коли я покинув своє місто – Макіївку. Там чимало проросійських людей взагалі було, а потім ці люди почали зі зброєю у руках бігати. Спершу із кийками, якихось «правосеков» міфічних, яких не існувало, ловили. Потім почали, п'яне бидло, з автоматами бігати.
Про українські погляди мої знали усі, адже у мене ще в 17 років тризуб був на грудях набитий. І деякі люди, які бачили цей тризуб – ну тризуб і тризуб, молодець, красень. А потім ці ж таки люди почали кричати: «Ти – бандерівець!», і це «мракобесіє» вразило мозок і думки взагалі дуже освічених людей.
– А ви на той момент у Макіївці чим займались, де працювали?
– Працював на заводі, «Ясинівський коксохімічний», ну і потім в будівельній компанії. У мене п'ятий розряд електрозварювальника.
Я вже після подій в Іловайську виїхав (бої за Іловайськ у 2014 році між ЗСУ і ЗС РФ, Іловайський котел – ред.)
У мене товариш був в «Азові» ( тобі добровольчий батальйон, пізніше полк НГУ, тепер бригада спеціального призначення – ред.) і я приїхав безпосередньо вже в Маріуполь, у другу сотню.
– Стали автоматником в «Азові».
– Стрільцем, так.
– Стрибнемо у часі до 10 лютого 2015 року. Тоді «Азов» пішов у наступ, щоб звільнити стратегічну точку для оборони Маріуполя – Широкине. У результаті за 5 днів деокупували 5 населених пунктів, а лінію фронту зсунули на 20 кілометрів, писали у прес-службі підрозділу.
Натомість для вас ця операція закінчилися першим полоном?
– Це було… (сміється – ред.) Взагалі, зараз і весело пригадувати, як це було.
Зранку почався ворожий такий щільний артилерійський, мінометний обстріл. Виїхали вони (сили РФ - ред.) танками, а ми були у підвалі – танки з того боку, де у нас вихід. І вони стріляють, поруч снаряди вибухають, ми якось вискочили з того підвалу, та в ефірі (по рації – ред.) майже нічого чути не було.
І я почав відходити у бік нашої позиції, тобто подвір’ями, пробігаю два-три – і прямісінько обличчя до обличчя зіштовхнулися з супротивником.
Ми просто закам’яніли, і дивимося один одного: я не можу повірити, що це – «сєпар», а вони не могли повірити, що це – «азовець». Їх там більше десятка людей було.
А у мене татуювання було, що на плечі й зараз. І вони по рації доповідають:
«О, земеля, взяли тут донецького, весь в гитлерах забитий, весь со свастиками», – хоча в мене ні Гітлера, ні свастики жодної немає.
І йому по рації щось сказали, ну, мабуть, щоб мене привезли у Донецьк.
Історія із зубами та побиттям – це було вже на «Саханці».
Там прийшли якісь явно не шахтарі місцеві. Ну і спочатку мене просто побили, ногами:
«Ти зачем пришьол на мой земля? Это мой земля, это не твой земля» (оригінальну вимову збережено – ред.)
Ну а потім, так: вирвали зуби. Плоскогубцями.
Ще казали: «Давай, дрель неси». Добре, що там розетка не працювала.
(сміється – ред.)
...хотіли, щоб я на інтерв'ю цілим був. А у мене зубів немає, обличчя розбите.
Ну, і вони не соромилися, у них нашивка «Росія» була.
А потім прийшов теж росіянин. І каже:
«Чьо вы делаете? Сказали, ево не трогать, сказали ево целим привезти. Б***ь, чьо вы наделали?» (сміється, оригінальну вимову збережено – ред.)
Вони ж хотіли, щоб я на інтерв'ю цілим був. А у мене зубів немає, обличчя розбите. Могли хоча б не ставити (представники російських медіа – ред.) дебільних питань: «А вас били?».
Ні, звичайно, ні. Я моргнув сильно. (посміхається з натяком на гематому під оком, помітну на відповідному записі– ред.)
– Це ви зараз про історію, як ви стали героєм сюжетів російських медіа, і потім нібито відмовилися бути обміняним в Україну?
– Так.
Там ще одна людина зі мною спілкувалася (мова про Едуарда Басуріна, з «міноборони» так званої «ДНР» – ред.), він просто показав на папірці – тези, які треба вкрутити у це інтерв'ю.
Тобто що буде питання про іноземне озброєння, буде питання про іноземних найманців.
Так, у нас, кажу, не було. «Та все одно, скажи, що були».
До хлопця (ще одного військовополоненого українця – ред.) приїжджали теж російські телеканали – «Россия-1». Він не дуже хотів розмовляти, тож його можна сказати «взбадьорили» у присутності «журналіста» – доки били, останній курив, і посміхався з цигаркою.
« – Ну що, тепер будеш говорити?
– Так, буду»
– Майже три роки вашого першого полону...Як це було?
– Перші кілька тижнів, коли я заїхав на СІЗО, деколи отримував від звичайних цих «вертухаїв». Саме СІЗО, якщо ви знаєте таке поняття, «чорне» – там більше вирішує не адміністрація, а зеки. Так принаймні було у 2014-15 роках.
– Ув'язнені вас не ображали?
– Вони навпаки зчинили бучу.
На кожному посту є камера, яка називається «смотрящий». І мене один раз прийшли побили (силовики РФ – ред.), вдруге прийшли побили – бо він же «азовець».
А той (ув’язнений, якого Чуднецов називає «смотрящий») каже:
«Та мені байдуже, азовець він чи не азовець, коли його випустять, ви можете його хоч на пилорамі розпиляти».
Каже, «на моєму посту його зачіпати не треба». Ну і все на цьому закінчилося.
– Є інформація, що коли ви були в першому полоні, вас 12 разів намагалися обміняти?
– Приблизно, так, з нашого боку.
Взагалі, мені дали там 18 років суворого режиму за однією статтею і 20 років за іншою.
Мені дали там 18 років суворого режиму
Але я розумів, що я не буду такий термін сидіти, та хоча тому що навряд чи Володимир Путін проживе скільки.
– Коли ви повернулися на підконтрольну українському уряду територію України, ви тоді, у 2018 році, себе у цивільному житті знайти намагалися, чи одразу повернулися на військову службу?
– Перший місяць десь я просто лікувався, тому що там велика проблема з зубами була. Ну, і декілька операцій зробив.
Потім повернувся в частину, поїхав на співбесіду із командиром полку, поговорив, він сказав: хочеш повернутися чи будеш звільнятися? Ну і все, я попросився у свій другий батальйон.
Зустрів я повномасштабне вторгнення РФ в Україну у себе в гарнізоні.
Там же кораблі запливали в нашу акваторію, там були провокації, тому ми там регулярно проводили навчання з протидесантної оборони, тобто з морського десанту. Для нас не було це несподіванкою, коли була оголошена бойова тривога. Сказали по-бойовому збиратися, у нас вже було все зібрано.
– Із контексту бойових дій, вам що найбільше запам'яталось?
– Як розбомбили пологовий будинок, як розбомбили драмтеатр,
як зрівнювали (військові РФ – ред.) цивільні дев'ятиповерхівки, бо вони думали, що там на верхніх поверхах сидять коригувальники. Це запам'яталось, звісно.
Ті люди, які на стабілізаційних пунктах працюють, постійно бачать поранених. Ті люди, які на «еваку» працюють, постійно бачать поранених.
(На момент початку повномасштабної війни Чуднецов був керівником медпункту другого батальйону ОЗСП «Азов» – ред).
Зітрешся морально
Ну, і поранені бувають різні. Буває, коли половинку хлопчика привозять…
Якщо ти будеш дуже піддаватися своїм емоціям, ти не зможеш професійно виконувати свої обов'язки.
Зітрешся морально, якщо будеш кожну смерть, кожну втрату дуже близько до серця брати. Тож є просто захисна реакція психіки.
Я спершу на Правому березі був там, працював, а потім довелося відкочуватися на «Азовсталь».
Із «Азовсталь» я виходив насамкінець, разом із командуванням, тому що мені треба було забезпечити евакуацію поранених.
Їх було три хвилі. Спершу це найважчі, і ті люди, які їх будуть нести.
Потім – середньої тяжкості. Я так дуже умовно їх охрестив. Хто в мене не помирає на даний момент.
Ну і потім нас завантажили в автобуси. Зайшов представник «Червоного Хреста». Це вперше і востаннє, коли я їх бачив. Просто, якійсь буклетики роздав і пішов.
– Чим ваш другий полон суттєво відрізнявся від першого?
– У першому полоні я був на тимчасово окупованій території України. У другому полоні я перебував на території Російської Федерації, тобто в місті Таганрог Ростовській області.
– А у СІЗО якомусь були ще перед Таганрогом?
– Я був в Оленівці, а потім у Таганрозі.
– Хто, на вашу думку, міг зробити вибух в Оленівці, який українські високопосадовці називають терактом, і навіщо?
– Це була просто показова страта, і там явно був закладений «термобар».
Термобаричний вибух був, що все так рознесло.
Можливо, хотіли (у Кремлі – ред.) зробити дуже великий тиск на українське суспільство, можливо хотіли, щоб піднялася хвиля народного гніву нашою чинною владою, мовляв, ви наказали хлопцям здатися у полон, а їх там вбивають.
Це була просто показова страта, і там явно був закладений «термобар»
Там же медичну допомогу вони не надавали (співробітники колонії в окупованій Оленівці – ред.). Фактично, тільки через одну годину вони дозволили медикам з 555-го шпиталю (військовополоненим медикам із Маріуполя – ред) прийти і надавати допомогу.
А швидкі приїхали вже на ранок. Тобто вночі, коли був вибух, ніхто не приїжджав.
– Тобто полонених українців залишили помирати?
– Ну, і типу «чисто випадково», у тому бараці опинилися тільки «азовці».
Не було пораненого жодного співробітника колонії...Дуже багато красномовних фактів таких.
– Скільки часу ви провели в Оленівці, а скільки часу в Таганрозі?
– Десь три з половиною місяці в Оленівці, а залишок терміну – у Таганрозі.
Там була червона «зона», і вона такого суворого режиму, що голову не підіймеш, звертатися, тільки: «Так точно, гражданин-начальник» (оригінальна вимова збережена – ред.)
Я п***юлей вигрібав більше, ніж, мабуть, усі разом: я з Донецької області, я весь забитий: Бандера, Шевченко; це мій другий полон…
Ну, там повне комбо було.
– Люди, які повертаються з російського полону, і з якими я спілкувався, кажуть слова, значення яких зрозуміють не всі.
Це слова «тапік» і «дельфін». Можете пояснити, що це?
– Мда… Можу.
Ну «тапік» – це телефонний апарат індукційно-катушечний. Там є ручка, яка крутиться, і телефонна трубка, слухавка, і ти катушкою створюєш напругу електричну.
Накидають тобі два провідки, і ще залежить, куди саме
Ця штука дуже боляче б'є струмом. І її використовують для катувань.
Накидають тобі два провідки, і ще залежить, куди саме.
Тому що коли я вперше у полоні був, мені тільки на пальчик накинули, і то я сказав – не треба.
Ну, а в другому – так. Там і на яйця накидали також.
– Тобто струмом вас били, катували?
– Ну, електрошокер – це таке. А «тапік» – це більш серйозне.
Потім вони перестали використовувати «тапік», тому що ослаблені організми і багато було випадків серцевих нападів (серед українських військовослужбовців – ред.)
«Дельфін» – це коли ганчірку на обличчя і поливають водою, і таке відчуття, що тонеш.
Є ще «мотоцикліст» – це коли застібають кайданки, потім у такому положенні згинають (показує – ред.), і між передпліччями та коліними суглобами просовують залізну палицю, і на цій палиці тебе підвішують: ти як мотоцикліст. Потім крутять, і оці шрами залишаються (показує – ред.)
До медиків до всіх дуже жорстко ставилися
Ну, і паралельно, залежно від того, пощастить чи ні, оскільки висиш дупою до них, то можуть шокером бити. Просто палицею.
Я отримував, бл**ь, таких піз***ін, приблизно чотири рази у день.
І плюс, щодо допиту, коли викликають – це, зрозуміло, шокер, дубинки. Ну «мотоцикліст» – це вже було наприкінці полону.
До медиків до всіх дуже жорстко ставилися, тому що одна особа у нас, на території України, зробили безвідповідальну заяву на телебаченні, мовляв, він завжди був великим гуманістом, але зараз наказав всім своїм медикам, «ворожих полонених чоловіків» каструвати. Через цю заяву нас дуже там били.
Я в принципі з ним поспілкувався, він вибачився, каже, розуміє, що він це «накосячив», зробивши таку заяву, але хлопцям, які зараз ще там, медикам, їм від цього не легше.
– А що від вас хотіли почути російські силовики?
– Спершу оце, що нібито «яйця відрізав», так, комусь, а потім «фесики», ну співробітники ФСБ РФ, розібралися, що такого не було.
Вони просто скрупульозні, всі дати порахували, і кажуть: «Коли ти опинився на заводі («Азовсталі» – ред.), там жодного російського полоненого не було. Ти ж нічого не різав!»
Я відповідаю: «Ну, звісно!», ну і вони цю фігню стопорнули, але це ніяк не вплинуло на те, що я продовжував отримувати завжди там побої.
– Скільки могло українців загинути, які перебували у полоні з вами?
– Ну, порахуйте всіх загиблих в Оленівці, ну і, мабуть, близько десятка на Таганрозі. Це дуже приблизно...Я не знаю.
Когось просто забили, а потім ще намагалися звинуватити інших полонених, що це нібито вони зробили. Такі випадки були.
Були інщі випадки: у мене там п'ять чи шість ребер зламано, а у деяких ребро було зламане так, що пошкоджена легеня, і починався двосторонній пневмоторакс напружений.
– Колишні військовополонені, з якими я спілкувався, казали, що російські спецслужбовці, зокрема згадані вами співробітники ФСБ, нав'язували їм, українцям, певні наративи.
– Маєте на увазі документ про співпрацю? Деяким пропонували, деяким не пропонували. Мені не пропонували.
Я важив 95 кілограмів, а повернувся – 60
Ми багато документів підписували, а не бачили, що. Просто дали папірець – підписуй. Кажу: «А що це?». Відповідають: «Тобі пояснити?». Кажу – ні, не треба. Просто підписав. Ну і все. Я не знаю, що я там підписав, бл***.
– Тобто теоретично, якщо з боку інформаційного дивитися, Кремль, Російська Федерація може використати ці документи, які українці підписують в полоні, потім для дискредитації цих таки українців?
– А хто росіянам повірить?
– Це вже інше питання.
– У мене кайданки були на руках, а в них кайданки у голові.
– На скільки кілограм, Євгене, ви схудли у другому полоні?
– На 35. Я важив 95 кілограмів, а повернувся – 60.
– Скільки загалом часу ви у полонах пробули?
– Загалом? І за перший, і за другий? Ну, трохи менше чотирьох років.
Термін проведений в полоні більше ніж у деяких військова кар'єра взагалі. (Сміється – ред.)
– Після повернення додому, чим ви займаєтесь?
– Лікувався.
У Таганрозі в мене від удару вилетіли зуби
Якщо не рахувати травми, отримані під час бойових дій: закрита черепно-мозкова травма, акубаротрама, тоді переломи, зламані ребра, зламана рука, зламана нога. Вона зажила, тут навіть краще не лізти, ну і, основне, знову не пощастило із зубами…
Коли був у Таганрозі, в мене від удару вилетіли зуби.
– Після першого полону в одному із інтерв'ю ви сказали, що вам, колишнім військовополоненим, натякають, щоб не спілкувалися з журналістами під приводом того, що вам потрібна психічна реабілітація, треба інтегруватися назад в суспільство. Але «в людей психологічна травма не від того, що вони з журналістами спілкуються, а від того, що їм взути немає що».
Тобто ви кажете, що держава після першого полону про вас не подбала?
– Подбала, але неналежним чином. (перебиває – ред.)
– А як подбала?
«Були небайдужі люди, які дали комусь 500 грн, комусь тисячу. Я в Бориспольському аеропорті отримав від Міністерства оборони премію 10 тис. грн», – ред.)
Після першого мого полону – це був такий, мабуть, перший великий обмін.
Ну, я тоді казав, що треба було не оці подарункові набори, а краще б капці, зубні щітки і так далі.
Зараз «пред'яв» немає. (посміхається – ред.)
– А як держава після другого полону вже про вас подбала?
– По-перше, Координаційний штаб з питань поводження із військовополоненими – від них були бокси, в яких є речі першого вжитку. Потім у нас є такі організації, як патронатна служба, ну це вже якщо мова «азовців», і там теж дуже допомогли з речами.
– А жити вам після повернення з полону є де?
– У шпиталі я був, лікувався, потім у мене відпустка за станом здоров'я, я знімав квартиру, але знову це все організувала наша патронатна служба «Азову».
Національне інформаційне бюро організували відновлення документів.
– А фінансове забезпечення?
– Зарплата прийшла. (сміється – ред.)
Не можна себе жаліти. Мене тригерять події, коли мене починають жаліти, ну і інших там військових.
Дратує. Типу: дайте гроші, бо ми «сонечки»..
Мене це бісить, коли військові починають скаржитися.
– Ви й далі плануєте служити?
– Так, у нас в країні досі йде війна, і ще невідомо, скільки ця війна буде продовжуватися.
Я вважаю, обов'язок кожного чоловіка – зробити все для перемоги. Я не кажу, що усім треба взяти автомати і бігти в окопи, але зараз не на часі перековувати меч в орало.
