«…Позначки «обережно, радіоактивність» – тут скрізь. Але знак радіації на ось цих звичайних дверях у кінці облупленого коридора – наче Рубікон. Навіть наш провідник, відчинивши важкого замка, завбачливо відступає убік. Крок у темінь. Лічильник накопиченої дози на грудях, який до цього показував безпечні пару мікрозівертів, зацокотів і видав сигнал тривоги. Цифри на табло змінюються на очах. Це альфа-, бета- й гамма-частинки прошивають тіло, мов кулі, яких ти не бачиш і не відчуваєш. Однак матриця наших камер фіксує їх як сліпучо-білі спалахи. Ступаємо по якихось радіоактивних уламках у глибину машинного залу. У нас є менше хвилини, щоб не отримати критичної дози. Лічильники цокотять мов навіжені. Ми хочемо побачити якнайбільше за час, який нам відведено…»

Конфайнмент: 100 років захисту

Відомі всім обриси «саркофага» над четвертим енергоблоком Чорнобильської атомної станції. Апокаліптична труба, похмурий бетон, іржавий метал. Такий образ домінує у книжках, фільмах та на сувенірах про Чорнобиль...

Але таким ми більше ніколи його не побачимо. І саркофаг, і прилеглі будівлі, накрила могутня сталева захисна арка – Новий безпечний конфайнмент (НБК). Споруда є настільки великою, що «тисне» на довколишній пейзаж, спотворює масштаби всього, що є поруч і деформує сприйняття. Будівельна техніка поряд із нею здається іграшковою, дерева – травою, люди – взагалі піщинками.

У листопаді 2016 року на «саркофаг» зруйнованого у 1986 році четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС завершили насувати арку Нового безпечного конфайнменту. Фінансування, а це понад 1,5 мільярди доларів, надали 40 країн-донорів. Будівництво арки розпочалося у 2012 році, запуск в експлуатацію планують навесні 2019 року. Арку вже назвали найбільшою рухомою спорудою на планеті: вона важить 36 200 тонн, має розміри 257 на 150 метрів і висоту 108 метрів. НБК накриває площу у 12 футбольних полів, а під його склепіння можна вмістити дзвіницю Києво-Печерської лаври та статую «Батьківщини-матері».

Будівництвом, а тепер і введенням в експлуатацію НБК керує Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), тому саме до його представництва ми звернулися із проханням: зняти конфайнмент ззовні та всередині, включно з найцікавішими, найвіддаленішими, а то й найнебезпечнішими куточками.

В ЄБРР не лише погодилися посприяти знімальній групі, а й синхронізували наш візит з приїздом до Чорнобиля голови фонду «Укриття» Європейського банку реконструкції та розвитку Саймона Еванса. Містер Еванс, комунікабельний та емоційний британець, який понад десятиліття опікується будівництвом нового укриття над ЧАЕС, зустрічає нас на холодному вітряному даху санпропускника, з якого конфайнмент видно як на долоні. Розмова виявилася дуже цікавою.

Містер Еванс упевнений, що українці після введення конфайнменту в експлуатацію впораються із надскладним і тривалим завданням – розібрати на частини, розсортувати та утилізувати поховані старим саркофагом руїни 4-го енергоблоку ЧАЕС. На це, за словами нашого співрозмовника, піде «багато десятиліть».

Саймон Еванс підтвердив нам новину про те, що елементи старого саркофага вже почали розбирати у грудні 2017 року, однак для медіа ця новина залишилася майже непоміченою.

«Дах над частиною машзалу мав бути розібраний. Адже після насування конфайнменту цей дах (зі старою бітумною покрівлею – ред.) є джерелом ризику пожежі. Над ним встановили систему пожежогасіння. Через це ми повинні були прибрати частину конструкцій даху та знизити ризик загоряння, і щоб пожежогасіння при потребі спрацювало. Це була дуже складна робота, адже ми мали зняти легку покрівлю нагорі машинного залу, доаварійний та післяаварійний рівні, але там виявили значне забруднення. Ми мали знайти операційний баланс: між тим, скільки матеріалу ми можемо зняти з даху без зайвого ризику, тобто баланс між дотриманням радіаційної безпеки і дотриманням вимог пожежної безпеки», – розповідає представник ЄБРР.

Під стелею

Звісно, ми захотіли побачити, як почали розбирати старе «Укриття», на власні очі. Для цього довелося піднятися на… 100-тонний підйомний кран під стелею конфайнменту – один із двох головних кранів, призначених для розбирання радіоактивного саркофага.

Тривалий інструктаж з техніки безпеки. Поспіхом – кава у станційному буфеті. Видача перепусток-бейджів, взуття, респіраторів й уніформи. Перевірка на безпеку: нацгвардійці та СБУ – прискіпливі. На грудях поруч із бейджиками – вже висять накопичувальні дозиметри.

Перетинаємо акуратний будмайданчик, помережаний бетонними шляхами, якими снують робітники та інженери й сучасна спецтехінка.

Але нам – глибше і вище. Металевими сходами у багатометровій товщі стіни конфайнменту ми маємо піднятися на висоту приблизно сорока поверхів. Ліфтом – не можна: його наразі тестують.

Йти в респіраторі важко, але зупинятися – не варто: місцями на сходах є зони підвищеної радіації, які треба проходити без зупинок. Після кількох поворотів і дверей ми опиняємося у просторій кімнаті, яка наче гніздо тулиться під стелею НБК: це так званий «гараж основних кранів» конфайнменту, в який вони можуть «заїжджати» для обслуговування.

З балкона «гаража» – приголомшливий краєвид на старий саркофаг: вперше бачимо його згори та збоку. Запилюжений та іржавий, під блискучою аркою нового конфайнменту, він виглядає ще старішим, зменшеним і якимось приборканим. Праве крило «саркофагу» – це частина машинного залу, в яку в ніч аварії, пробиваючи дах, падали розпечені уламки зруйнованого вибухом енергоблоку. Зараз тимчасовий дах над машзалом частково розібрали, і над ним височіють гідранти системи пожежогасіння.

З цієї точки розпочали розбирання старого саркофага. Як саме продовжиться цей процес і коли він завершиться – наразі не знають ні інженери НБК, ні український уряд, ні ЄБРР.

«Далі не можна, доза зростає»,– кидає нам працівник конфайнменту, коли ми хочемо пройти галереєю під стелею НБК. У конфайнменті є зони для персоналу, спеціально захищені від опромінення бетоном та свинцевими плитами. А є навпаки – місця, яких досягає набагато більше випромінювання зі старого саркофага, адже його стіни та дах – різної товщини.

«Мозок» НБК

Всі дії кранів можуть керуватися дистанційно, так само як і робота вентиляційної, протипожежної та інших систем конфайнменту. У випадку, якщо старі конструкції обваляться та піднімуть тонни радіоактивної пилюки – вентиляційна система відфільтрує її, а доти люди можуть не заходити до основної зали конфайнменту. Все виконають механізми, керовані комп’ютерами з Центрального щита контролю та управління НБК.

Це приміщення всередині конфайнменту – надійно ізольоване від радіації, й нагадує офіс якогось західного промислового підприємства: фахівці стежать за показниками на табло та за відео з керованих камер спостереження, перемикають режими роботи обладнання, перемовляючись українською, російською, англійською та ще кількома мовами.

«Тут встановлені робочі станції, з яких ми керуватимемо всіма системами та контролюватимемо основні параметри нового безпечного конфайнменту всі роки його роботи. Починаючи від температури, вологості, тиску, витрат повітря на вентиляцію та іншого», – пояснив Радіо Свобода заступник головного інженера об’єкту «Укриття» Сергій Кондратенко.

Герметичність

Виявляється, конфайнмент є майже повністю герметичним: у місцях примикання арки до інших будівель змонтували спеціально для цього випадку розроблену подвійну мембрану, яка має прослужити всі сто років роботи НБК.

До одного з таких швів, який перевіряє група спеціалістів, ми й підійшли разом з прорабом концерну Novarka Павлом Дем’яновським. Він запевнив, що вже зараз вентиляційна система може нагнітати та відкачувати повітря під арку, або ж у проміжок між зовнішньою та внутрішньою обшивкою НБК, і після її вимикання підвищений або знижений тиск деякий час зберігається. Це важливо для того, щоб забруднене повітря не потрапляло назовні. Воно виходить лише через вентиляційну систему, яка має очисні споруди, здатні вловлювати радіоактивні частинки.

Сама мембрана – нагадує борт надувного човна, який засунули між аркою та будівлями ЧАЕС і накачали зсередини. Прилягає щільно: неможливо просунути навіть пальця.

Під фундаментом

Підходимо до бічного схилу арки і проникаємо у отвір між двома смугами бетонного фундаменту. Це та зона, де працювали потужні домкрати, які плавно пересували конфайнмент на нинішнє місце два роки тому. Зараз домкрати прибрали, опори арки приєднали до бетонних блоків фундаменту, стики між конструкціями також залили бетоном. Ми щільніше підганяємо респіратори й окуляри: бригада робітників орудує у хмарі пилюки. «Що робите?», питаємо. «Шліфуємо стики бетону», – заклопотано відповідає бригадир.

Бетонні опори конфайнменту стали гладенькими та монолітними, й персонал об’єкта зможе побачити найменшу тріщинку чи забруднення. Бетон, з якого летить курява, досить новий та не радіоактивний: його залили близько двох років тому.

В обід вервечка робітників тягнеться до санпропускника: їсти на території НБК суворо заборонено. На людський потік з надією дивляться кілька великих доброзичливих собак з чіпами на вухах. Пси знають, що на зворотній дорозі двоногі друзі в уніформі принесуть їм смаколиків з їдальні ЧАЕС.

Смерть за стіною

– Роздягайтеся, – доброзичливо каже працівниця ЧАЕС. Ніяковіти нам ніколи: часу обмаль. Зняти й залишити у санпропускнику треба все, аж до трусів: таким є регламент відвідування найзабрудненіших приміщень саркофага.

Працівниця видає нам халати й капці: в них ми йдемо коридором до іншої кімнати, де нам дають усе: білизну, уніформу і засоби захисту. Все – білого кольору, щоб при потребі побачити будь-яке забруднення.

«Золотий коридор» – головна комунікація Чорнобильської АЕС. Він з’єднує всі корпуси і пронизує об’єкт «Укриття» наскрізь. Захищений потужними бетонними стінами, коридор вцілів під час аварії. Сюди виходили опромінені працівники після «аварійної» зміни 26 квітня, назустріч ним – ішла нова зміна.

«Золотим» коридор став, коли після аварії його не змогли дезактивувати (повністю очистити від радіації - ред.). І тоді його стіни та стелю просто обшили металевим профілем золотистого кольору: це одразу знизило випромінювання.

Ми йдемо до кінця коридора, доки блискучі золотисті стіни не стають обшарпаними бетонними: це ми вже всередині старого об’єкта «Укриття». Будь-які двері праворуч чи ліворуч – ведуть туди, де радіаційний фон збільшується: до будівель машинного залу, деаераторної етажерки (система підготовки води для охолодження реактора) або самого четвертого енергоблоку.

…Позначки «обережно, радіоактивність» – тут скрізь. Але знак радіації на ось цих звичайних дверях у кінці облупленого коридора – наче Рубікон. Навіть наш провідник, відчинивши важкого замка, завбачливо відступає вбік. Крок у темінь.

Лічильник накопиченої дози на грудях, який до цього показував безпечні пару мікрозіверт, зацокотів і видав сигнал тривоги. Цифри на табло змінюються на очах. Це альфа-, бета- й гамма-частинки прошивають тіло, мов кулі, яких ти не бачиш і не відчуваєш. Однак матриця наших камер фіксує їх як сліпучо-білі спалахи. Ступаємо по якихось радіоактивних уламках у глибину машзалу. У нас є менше хвилини, щоб не отримати критичної дози. Лічильники цокотять мов навіжені. Ми хочемо побачити якнайбільше за час, який нам відведено…

Йдемо вузьким балконом. Внизу – пошкоджена та відсунута під час спорудження додаткових стін саркофага восьма турбіна ЧАЕС.

​Восьма турбіна зупинилася уночі 26 квітня 1986 року під час вибуху. Мастило та водень у ній мали б загорітися. Але заступник начальника електроцеху ЧАЕС Олександр Лелеченко власноруч відкачав легкозаймисті речовини з сьомої та восьмої турбін. Діяв сам, не залучивши нікого з підлеглих. Зробив це вручну, адже вийшли з ладу всі системи. Його смерть чигала за лівою стіною, за якою палав після вибуху реактор. Лелеченко закінчив роботу і зупинив поширення пожежі. Він отримав дозу, несумісну із життям.

Вибух у ніч аварії розкидав уламки зруйнованого реактора і навколишніх конструкцій, змішавши їх з графітом і розпеченим ядерним паливом. Ці «метеорити» пробивали дахи навколишніх будівель, зокрема й тієї частини машзалу, до якої ми зайшли. Персонал вже вивчив, де впали найбільші з них: радіація біля «шматків реактора» зростає у рази.

Один таких уламків – бетон із розірваною та зігнутою вибухом трубою. Його накрили кількома листами свинцю, який майже не пропускає радіацію. Але попри це випромінювання тут таке, що лічильник виє, наче сирена, і я маю лише кілька «безпечних» секунд. Кажу пару речень на камеру, але збиваюся і починаю спочатку...

Наша доза опромінення на табло лічильника стрімко наближається до максимально допустимої – 1 мілізіверт. За якісь секунди ми набираємо стільки радіації, скільки у Києві набрали б за пару місяців. Кричу колегам, щоб відходили. Ми побачили все, що змогли.

Пізніше, після наших наполегливих прохань нас ведуть до сьомої турбіни машзалу, найбільш забрудненої з усіх. Саме над нею почали розбирати та утилізувати конструкції радіоактивного даху. Розкидані тут уламки графіту, бетону і паливних збірок з реактора не прибирали з моменту аварії. Лише насування НБК дає можливість робити це безпечно.

ЗМІ сюди не ходять. А ми розуміємо, що це буде наша найризикованіша точка зйомки. Матимемо всередині максимум тридцять секунд, тож плануємо свої дії наперед. Кожен вже знає, де він стане і що робитиме. На руках – рукавиці, однак все одно ми ні до чого не торкатимемося. Респіратори підганяємо до повної щільності.

Заходимо у величезні герметичні ворота конфайнменту. Сюди заїжджає спеціальна техніка: будівельні механізми, бурові, що беруть проби ґрунту та підземних вод під реактором і вантажівки з різним обладнанням. Ідем між склепінням конфайнменту і потрісканою стіною машзалу, яку після вибуху підперли спеціальними металоконструкціями.

Фон – близько 18 мікрозіверт на годину, тобто працівник конфайнменту може працювати тут кілька годин, доки набере максимальну дозу опромінення. Біля бурової установки та захисної кабінки дозиметриста, обшитої свинцем, – ролет, що заклинив через обвал стіни машзалу.

Сергій Красиков, начальник зміни цеху експлуатації об'єкта «Укриття» (НБК), відкриває масивний іржавий замок на броньованих дверях без жодних позначок. Всі поради, інструкції та попередження він сказав нам раніше. Тож він мовчки ступає у темряву, переконуючись, чи вільний шлях. І одразу ж виходить, жестом пропускаючи нас уперед.

…Радіацію можна побачити і відчути навпомацки. Густий пил кружляє у світлі ліхтарів, дорогу перегороджує чи то павутиння якогось монстра-павука, чи то обірвані, сплутані вибухом труби і кабелі. Лічильник радіації розпачливо цокотить. Розуміючи, що цього не можна робити, я однією рукою відхиляю з дороги бруднючий кабель, іншу – даю операторові, щоб він зробив повз мене два кроки вперед. Світло падає на сьому турбіну і на дальню стіну. Смерть зачаїлася там, за нею, у зруйнованому реакторному залі.

Там бували тільки найсміливіші працівники станції, двоє з них – зняли це на відео.

Кожен крок у той бік – це збільшення радіаційних полів. Відчувається свіжий запах озону – кажуть, що це ознака іонізації повітря через високі поля радіації. Я вже просто стою і вголос вигукую показники лічильника для обох колег. Коли цифра наблизилася до критичної – ми просто пірнаємо назад, під іржаву арматуру. До світла. Лічильники стихають, щойно ми відходимо на кілька кроків від дверей. Тиша під склепінням конфайнменту. Все скінчилося.

На виході – кілька постів радіаційного контролю. У нас із фотографом дозиметр показує перевищення радіації на ногах. Знімаємо бахіли, миємо підошви у черевиків у спеціальній ємності та проходимо повторно. Нарешті все в нормі…

Об’єкт «Укриття», більше відомий як «Саркофаг», збудували упродовж 1986 року невдовзі після аварії на ЧАЕС. Ця споруда закрила зруйнований реакторний зал, пошкоджену частину машзалу та інших суміжних приміщень. На її створення витратили 400 тисяч кубометрів бетонної суміші і 7 тисяч тонн металоконструкцій. Однак саркофаг не був ані герметичним, ані достатньо надійним. У лютому 2013 року старий бетон не витримав: над машинним залом енергоблоку обвалилися плити площею кілька сотень квадратних метрів. Стіну після цього зміцнили, а провал закрили металоконструкціями.

Під стінами саркофага, після розчищення, бетонування території та накриття її НБК радіаційний фон – близько 18 мікрозівертів на годину. В частині приміщень саркофага, зокрема у машзалі біля сьомої та восьмої турбін, фон перевищує 5000 мікрозівертів (0,005 зіверта або пів-рентгена) на годину. Для порівняння, середній фон у Києві – близько 0,1 мікрозіверта.

Природа Чорнобиля: дикий господар Рудого лісу

Коротка зупинка край Рудого Лісу. Це найзабрудненіший радіацією куточок дикої природи у світі. У перші дні катастрофи на Чорнобильській АЕС радіоактивна хмара пішла над цим лісом у Білорусь, дорогою знищивши в ньому все живе. Але зараз поміж скелетами мертвих дерев піднялася молода зелень.

Рудий Ліс «знають» і «проходили» геймери з усіх куточків світу: в популярній грі Stalker на цьому місці вам назустріч виходить чорнобильський кабан, монстр-кровосос чи радіоактивний мутант-«снорк» у протигазі. Але ми побачили в заростях Рудого Лісу декого набагато більшого і дикішого…

…Він лежав у кущах край дороги мов темно-коричневий пагорб. І міряв нас холодним проникливим поглядом.

Гіллясті роки над благородною головою. Лось. Великий, як легкова автівка. І схоже, абсолютно не боїться людей: тут, у Чорнобилі, він дуже рідко їх бачить. Фотографуючи і знімаючи відео, ми навшпиньки виходимо з машини. Я, від несподіванки чи від шоку, починаю розмовляти з сохатим, наче з хатньою тваринкою. Лось дивиться на мене з розумінням.

Ми розглядали одне одного майже хвилину. Володар Рудого Лісу повагом сперся на задні ноги, потім – на передні. Неспішно перетнув покинуту залізницю і зник у радіоактивних заростях.

Лось – чи не найбільша тварина українського Полісся. Дорослий здоровий самець може сягати 700 кілограмів, і не боїться ні вовка, ані ведмедя. У 2017 році через скорочення чисельності лосів, їх внесли до Червоної книги України. Однак у Чорнобилі кількість лосів за останні роки не зменшилася, радше навпаки. У Чорнобильській зоні полювання заборонене, людей дуже мало, тож лось почувається як удома. І не лише він.

У квітні 2015 року знімальна група Радіо Свобода поруч, у покинутому місті Прип’ять стикнулася у з лисом: диким, але цілком товариським. Коли ми поділилися з ним своїм обідом – він частину з’їв, а частину хліба та м’яса за допомогою пащі та передніх лапок склав у чималенького «сендвіча». І поніс до свого лігва. Лис став зіркою Youtube, за перші ж дні набравши мільйони переглядів.

Працівники Чорнобильської зони відчуження назвали його Семеном і «домогли» йому створити акаунти у соцмережах. Зараз в околицях міста Прип’ять та прилеглого Рудого лісу натрапляють не лише на лосів та лисиць, а й на коней Пржевальського, вовків, диких кабанів, та навіть на ведмедя: його появу кілька разів фіксували фотопастки.

З поступовим зменшенням радіаційних рівнів природа Чорнобиля відновлюється, визнають дослідники.

І побудова Нового безпечного конфайнменту, яка унеможливила витоки радіації з четвертого енергоблоку ЧАЕС, додатково прискорила процес самоочищення та відновлення природи.

Перспективи зони: сонце, вітер, туристи

Відселене містечко Чорнобиль, найменш забруднений і найбільш «живий» населений пункт у зоні відчуження: подекуди радіаційний фон тут менший, ніж у Києві на Хрещатику. Тут мешкають близько ста самоселів, а ще є кілька підприємств та гуртожитки для кількатисячного персоналу зони відчуження.

На вечірніх вуличках міста – гамірно: нацгвардійці, що охороняють зону, зосереджено п’ють каву біля магазина з незмінним понад 30 років пошарпаним «радянським» фасадом. Поруч – гамірна англомовна компанія, обвішана фотоапаратами і чорнобильськими сувенірами. У Чорнобилі вже діють два хостели і готель для іноземців, з’явився навіть перший ресторан.

Щороку зону відвідують понад 50 тисяч туристів, їх привозять сюди кілька спеціалізованих турфірм. Чорнобильська зона стала найвідвідуванішим іноземцями туристичним об’єктом України, свідчить державна статистика.

Із верхніх поверхів чорнобильських будинків видно осінній ліс і силует конфайнменту на обрії. За останні два роки радіації навколо нього в рази поменшало. Тут збудували сонячну електростанцію, а днями – уряд виділив землю під вітрову. В уряді визнають: тепер тут можна розвивати проекти не лише з переробки радіоактивних відходів. І водночас – Чорнобильській зоні є що показати туристам.