24 грудня, напередодні Різдва за григоріанським календарем, народився В’ячеслав Чорновіл (1937–1999). Для когось він легенда журналістики, політичної історії України, державний діяч, для когось досі політик із неоднозначними і суперечливими поглядами. Тим не менше, як дисидент він зробив чимало для пришвидшення розвалу Радянського Союзу.

Неможливо заперечити те, що Чорновіл був однією із найяскравіших постатей свого часу, одним із провідників української еліти.

Він буде викликати дискусії щоразу, як тільки мова піде про нього чи про його бачення України, однак це закономірно для будь-кого із геніїв.

Рік тому творча група дослідників і митців розпочала роботу над документальним кінопроєктом про В’ячеслава Чорновола. І поставила собі за мету актуалізувати для сучасного українця цю постать, показати його цілісне бачення «української» України.

Адже ще у далеких 1990-х, на зорі незалежності, В’ячеслав Чорновіл у своїх виступах у Верховній Раді, у своїх статтях для «Час-Тime» пропонував чіткий курс для успішного розвитку Української держави. Цей курс включав питання Криму, особливий підхід до східних територій України, децентралізацію, інформаційну війну проти Росії.

Чорновіл говорив про сильну армію, гуманітарну та інформаційну політику, економічну стратегію, культурний та освітній розвиток, єдину Церкву, курс на Захід. Фактично все те, до чого поступово дозріває українське суспільство.

Творці фільму тому й обрали дещо провокативну назву «Держава – це я», щоб пояснити, що Чорновіл, його діяльність, його життя були повністю присвячені створенню і реалізації філософії успішної Української держави.

У фільмі відомі українські діячі діляться своїми ще ніде не оприлюдненими спогадами про В’ячеслава Чорновола.

Зірка для діаспори

Однією з перших, хто погодився розповісти про свою історію з Чорноволом, була Марта Коломиєць-Яневська, американська журналістка, колишня директорка Програми імені Фулбрайта в Україні. На жаль, у серпні 2020 року її серце зупинилося, а ті спогади, які засвідчені в документальному фільмі, стали вже історичними.

Марта Коломиєць була першою іноземною журналісткою у Радянському Союзі, акредитованою в Києві. Вона у далекому 1987 році подолала Залізну завісу, аби першою взяти інтерв’ю із Чорноволом. Інтерв’ю стало легендарним, транслювалося на львівському, київському телебаченні, навіть у Москві. За це її затримала радянська влада й «урочисто» прозвала «американською диверсанткою».

«Я знала про Чорновола ще зі своїх підліткових років, бо в діаспорі ми завжди слідкували за дисидентами. Він був одним із найбільш відомих. Я працювала у газеті Ukrainian Weekly з 1982 року, яка дуже часто про нього писала. І коли в мене була нагода поїхати в Україну, а це було у 1987 році, я зустрілася із Зіновієм Красівським біля готелю Дніпро у Львові. Він запропонував мені піти до Славка… Я не могла збагнути, хто ж із дисидентів називається Славко. Ми приїхали до Чорновола у квартиру у Львові …Це була моя перша зустріч із ним. Літо 1987 року.

Це було так, ніби знаєте, як молоді люди знайомляться з якимось ROCKSTAR чи SUPERSTAR. Для мене було таке саме відчуття. Він був для мене як ROCKSTAR.

Як молода журналістка я дуже хвилювалася, але запропонувала зробити інтерв’ю. Ті касети, на жаль, так і не потрапили до Америки, але стали відомі на весь Союз. Моє інтерв’ю тоді крутила по кілька разів, бо люди хотіли знати більше про Чорновола. Те, що хотіла зробити радянська влада, все це повернулося, як бумерангом, не на їхню користь».

Унікальні інтерв’ю Марти Коломиєць розповіли українському суспільству про погляди Чорновола, про те, що дисиденти думають про молодь, якою вони хочуть бачити Україну, що думають про греко-католицьку, православну церкву.

«Люди дивилися на Чорновола, як на лідера, – зазначає вона. – До нього не можна було ставитися посередньо. Його або любили, або ненавиділи. Я думаю, якби навіть Чорновіл не став президентом, але був би у 2000-х на політичній арені, справи в Україні пішли б інакше, все одно він би не давав владі здійснювати неправильні кроки».

Друг кримських татар

Мустафа Джемілєв – один із тих, хто тісно спілкувався з В’ячеславом Чорноволом. У 1979 році Джемілєва заслали у Якутію. У той час Чорновіл теж сидів у сусідньому районі. Вони тривалий час листувалися, аби морально підтримати один одного. Листи Чорноволу Мустафа Джемілєв зберігає досі. І хоча ніколи публічно про них не говорив, вперше ексклюзивно поділився копією зі знімальною групою.

Через протертий папір, злиті слова читати важко, однак дещо таки вдалося розібрати. В одному із листів Джемілєв ділиться деталями свого перебування, згадує про виселення своєї родини із Криму: «В милиции еще потребовали, чтоб я написал подробную автобиографию и, почему-то, потребовали указать там, куда следует сообщать в случае моей смерти. Ну я написал, чтобы труп отправили в Крым к родителям – тогда я еще не знал, что через месяц после моего суда родителей и двух сестер с семьями, которым в течение около двух лет отказывали там в прописке, насильственно выселили из Крыма».

Перша зустріч Джемілєва і Чорновола відбулася в американському посольстві у 1988 році: «Я запам’ятав тоді його слова, – каже Джемілєв. – «Ці російські демократи…У них демократія закінчується там, де українське питання починається».

В’ячеслав Чорновіл постійно говорив, що кримське питання є одним із визначальних для стабільного розвитку України. У 1991 році, після сепаратистського референдуму, Чорновіл виступив проти ухвалення Верховною Радою УРСР закону про автономію. Він наголошував, що її отримують не кримські татари, а проросійські сили. Хоча насправді політик завжди виступав за право на самовизначення саме для кримських татар. В’ячеслав Чорновіл як депутат Верховної Ради неодноразово говорив Джемілєву, що у кримських татар повинен бути свій представник у Верховній Раді України.

Чорновіл звертав увагу суспільства на цілеспрямовану насильницьку русифікацію Криму діями влади, часто приїжджав до кримчан і виступав на сесіях Курултаю. Він говорив про те, що у Криму потрібно враховувати й права корінних українців, які не мали там жодної школи чи газети.

Пропозиції Чорновола щодо розвитку Криму були не ефемерними, відірваними від життя, а базувалися на чітких економічних рішеннях: потужний розвиток рекреаційного комплексу, підтримка сільського господарства. Він мав на меті повернути українську інформаційну присутність на півострові, надати законні права корінному народові.

«Чорновіл був одним із найбільш чесних і порядних політиків в історії сучасної України. Його сенсом життя була демократична, європейська Україна, – каже Мустафа Джемілєв. – Але скільки ж гидких речей про нього писали за життя. Кримські татари його дуже любили, бо саме він завжди обстоював право кримських татар на самовизначення. Ідеологія Чорновола, його програма і цілі вирішували проблему і Криму, і Сходу. Якби це було реалізовано, можливо, вдалося б уникнути того, що сталося в 2014-му».

Кандидат у президенти від шахтарів

«Він був дуже природнім. У ньому не було фальші. Тому люди до нього йшли. Він видавався надзвичайно простим. Де б ми не були, довкола нього був завжди величезний натовп. І витягнути його з того натовпу було практично неможливо. Бо він хотів говорити з кожним. Він дивився на людей так, наче говорив до кожної конкретної людини. Він належав до тих людей, які не вийшли з народу, а які ніколи з нього не виходили», – говорить Олена Бондаренко, українська політикиня, письменниця, головна редакторка незалежного громадсько-політичного часопису «Час-Time» у 1997–1998 роках, вірна соратниця В’ячеслава Чорновола, яка була поруч майже до останніх днів.

Коли у 1991 році обирали першого президента нових часів, за тодішнім законом свого кандидата могли й висунути так звані «республіканські органи громадських об’єднань та рухів» і «трудові колективи». Тоді Чорновола висунули від шахтарів Луганщини.

«Хто за те, щоб наш трудовий колектив висунув Чорновола В’ячеслава Максимовича кандидатом у президенти?» – зал, за винятком, може, двох-трьох людей, здійняв руки… Я дуже яскраво пам’ятаю цей епізод на шахті «Карбоніт», – каже Олена Бондаренко, – бо він підтверджує, наскільки Чорновіл міг переорієнтовувати у своїх переконаннях, бути абсолютно своїм і для Заходу, і для Сходу. І те, що його не сприймав Схід – це брехня...»

Творча група планує у фільмі відзняти свідчення відомих діячів Польщі, Литви, Білорусі, з якими товаришував Чорновіл, і які стали символами незалежності своїх держав: колишній президент і лауреат Нобелівської премії Лех Валенса, перший голова Парламенту Литви Вітаутас Ландсберґіс, прем’єр-міністерка Польщі у 90-х Ганна Сухоцька, один із натхненників польської «Солідарності» Адам Міхнік. Це для того, аби показати контраст між тим, яким шляхом пішли інші держави, і яким би шляхом могла піти Україна, якби «дозріла» до курсу Чорновола.

До участі у фільмі вже долучилися відомі українські митці та діячі. Режисер фільму – Станіслав Литвинов, оператор – Михайло Шелест, продюсер – Іван Дутчак, наукові консультанти – професор Василь Деревінський та прессекретар В’ячеслава Чорновола Дмитро Понамарчук.

Андріана Біла – журналістка, філолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода