Мешканка білоруського міста Мозиря (лише 40 кілометрів від українського кордону) Ганна Пишник стала однією з десятків білорусів, затриманих за фотографування російської військової техніки в Білорусі. Вона це зробила в перші тижні масштабного вторгнення Росії до України в 2022 році. Відбувши майже три роки в жіночій колонії, тепер вона вперше розповіла свою історію в інтерв’ю Білоруській редакції Радіо Свобода.
З початком повномасштабної війни Росії проти України в лютому 2022 року в Білорусі з'явилася нова категорія політв'язнів. Силовики почали затримувати тих, хто знімав пересування російської військової техніки та передавав фото та відео незалежним ЗМІ та медіаресурсам. Влада розцінила такі дії як «сприяння екстремістській діяльності» і карала їх до 7 років позбавлення волі.
У березні 2022 року співробітники Головного управління з боротьби з організованою злочинністю і корупцією (ГУБОЗіК) Білорусі провели рейд у Мозирі, метою якого було припинення розповсюдження фотографій із зображенням російських військових. У результаті затримали 27-річну Ганну Пишник із Мозиря. На її телефоні знайшли фото та відео російської техніки. Суд засудив Ганну до майже 3 років позбавлення волі. Після відбуття покарання білоруска виїхала до Польщі. В інтерв’ю Радіо Свобода вона розповіла свою історію.
Ракетний слід і військові гелікоптери над головою
У лютому 2022 року Ганна Пишник проживала в Мозирі. З цього поліського міста 24 лютого почався наступ росіян на Київ, звідти вилетіли гелікоптери та літаки, по місту їздила військова техніка, ходили російські солдати.
Ганна згадує, що на другий день повномасштабної війни, 25 лютого, вона сфотографувала слід від ракети, випущеної з села Сирод Калинковицького району. Через два дні вона зняла військові гелікоптери, які кружляли над Мозирем. Ганна надіслала ці фотографії до редакції польського незалежного телеканалу «Белсат» і опозиційного Telegram-каналу Nexta. Вона також каже, що знімала на відео російські гелікоптери, які злітали з аеродрому біля села Великий Боків Мозирського району.
«Там у полі дозаправилися і полетіли далі», – пригадує Ганна.
23 березня співробітники ГУБОЗіК з Мінська затримали друзів жінки, які також проживали в Мозирі. Вона встигла почистити свій телефон, однак, коли за нею приїхали силовики, виявилося, що вона ще не до кінця це зробила.
«Коли вони оглянули телефон і побачили листування з Nexta, то відразу сказали, що мене заарештують. Я вже тоді знала, що додому не повернуся», – каже Ганна.
Її друзі зрештою отримали адміністративне покарання. А її та Христину Чаранкову притягнули до кримінальної відповідальності (обидві зараз на волі, відбувши термін покарання ). Христину звинуватили в образі очільника Білорусі Олександра Лукашенка, а Ганну Пишник – у «сприянні екстремістській діяльності». Їх засудили до 2,5 і 3 роки позбавлення волі відповідно.
Ганну звільнили у листопаді 2024 року. Приїхавши до бабусі в селі Великий Боків, вона помітила, що там досі «служать» російські солдати.
«Тільки зараз обнесли аеродром «їжаками», щоб ніхто не міг підійти ближче». І так нахабно поводяться, їдуть на великій швидкості. «Вони ні на що не звертають уваги, ходять по селу з автоматами напоготові», – каже співрозмовниця.
«Маленькі ритуали» в колонії
Ганна згадує, що в жіночій колонії політв'язням не дозволяли спілкуватися між собою. Але у них були так звані «маленькі ритуали» – посміхатися один одному, підморгувати. Усі, хто не були пенсіонерами, змушені були працювати на швейній фабриці. Ганна каже, що з нею в «загоні» була Ольга Майорова (політв'язень, яка отримала 20 років колонії), яку потім перевели в жіночу колонію №24 Речицького району.
«Справ в тому, що вона (Майорова) погано бачила – вона практично нічого не бачила. На заводі їй давали прості завдання, але вона просто не бачила, доводилося пальцем відтягувати повіку, щоб хоч щось побачити. Адміністрація заводу нічого не могла вдіяти. А керівництво колонії просто байдуже ставилося до її проблем», – згадує Ганна.
Вона розповідає, що офтальмолог, хірург, травматолог приїжджали в колонію вкрай рідко, потрапити до них важко. Найважче, за словами Ганни, це відсутність листів і підтримки з боку громадськості. Бо листи часто не віддавали.
«Ти сидиш, як у саркофазі, без жодної інформації, і в певний момент починаєш думати: «А може, не було того життя на свободі, може, не було свободи, і ти весь час був у таких умовах, а тепер просто збожеволів і тобі здається, що з тобою щось трапилося?» «Коли листи приходили, нехай і короткі, це було як ковток свіжого повітря», – ділиться враженнями колишня ув'язнена з Мозиря.
Листи, дзвінки, зустрічі вона називає інструментом тиску на «політв’язнів» з боку адміністрації колонії. Ганна каже, що рідні писали листи, а оперативник не міг їх не передати.
«Він глузливим тоном розповідає мені, що вони написали. Самих листів не дає. Для оперуповноваженого Олексія Зюзіна (зараз він начальник оперативного відділу – ред.) найулюбленішим було тиснути на людину через дуже особисті історії з листів чи телефонних дзвінків», – розповідає Ганна.
За її словами, оперативник Зюзін називав політиків «ворогами народу».
«Коли мене звільнили, я хотіла залишити олівці в колонії. Але не можна просто дівчатам віддати, то хтось видасть і будуть проблеми. Потрібен дозвіл. Але Зюзін сказав, що «від екстремістів ми нічого не беремо, це «вороги народу». То я просто викинула олівці на смітник», – каже співрозмовниця.
Пропозиція про помилування
Ганна розповідає, що за час перебування в колонії для «екстремалів» ввели нововведення – заборонили купувати тюремну форму в магазині за власні гроші. Те, що було видано, за словами Ганни, було неякісним. Після двох прань вона почала розкладатися і перетворюватися на ганчір’я.
В Ганни розлізлася тюремна спідниця, вона спробувала підшити її гумкою і отримала протокол (штраф) за «використання майна заводу та електроенергії у власних цілях». Також моли скласти протокол за «неохайний зовнішній вигляд».
«Мені довелося на свій страх і ризик якось полагодити і підшити той одяг, бо ж не ходитимеш із дірками», – зазначила Ганна.
За ґратами її підтримували інші дівчата, пригадує співрозмовниця. Хоча в колонії заборонено ділитися чимось, вони знаходили спосіб підтримати одне одного, поділитися «шоколадкою чи блокнотом», незважаючи на ризик покарання.
Ганна розповідає, що їй пропонували написати прохання про помилування. Перший раз – за три місяці до звільнення, другий – за три дні до звільнення. Писати не стала, бо термін залишався невеликим.
«А по-друге, завжди є страх, що ти підпишеш папери, і тебе просто використають і не відпустять, щоб потім ті папери показати. Якби в мене був рік, я б, можливо, це написала. Бо там рік – це дуже багато. Ми в глибині душі розуміємо, яка велика робота ведеться, щоб вони нас помилували, щоб вони зрушили з місця і хоч якось відпустили нас. Тому багато-хто писав прохання про помилування», – поділилася співрозмовниця Радіо Свобода.
Виїзд із Білорусі
Ганна каже, що після звільнення не хотіла їхати за кордон, це було для неї найважче рішення. Там залишилися близькі люди, дідусь і бабуся. Але за нею протягом року мав бути профілактичний нагляд. Це означає, що вона не мала права виходити з дому після 22:00 та залишати територію Мозирського району. Міліція приходила до Ганни додому з перевірками.
«Тому весь час ходиш і оглядаєшся, бо ніколи не знаєш, коли тебе знову можуть затримати. Буде команда щодо тебе – і ти нічого не вдієш. Я боялася надягати навушники на вулиці, тому що не почуєш їх, якщо підійдуть ззаду. Потім мені це так набридло, що я їх одягла і подумала: «Буде, що буде, заберуть, так заберуть», — розповідає Ганна.
Перед президентськими виборами в січні 2025 року вона відправила доньку на деякий час до родичів, бо боялася, що приїде міліція і дочка все побачить.
«Вона вже один раз злякалася міліції, розплакалася і почала спати зі мною, бо їй було страшно», – розповідає Ганна.
Зараз Ганна з 12-річною донькою перебувають у Польщі, намагаються побудувати нове життя. Білоруска зазначила, що зараз у неї більше друзів у Польщі, ніж у Мозирі. Переїхали всі, хто зазнав переслідувань, бо «ніхто не хоче сидіти у в'язниці за свої погляди чи висловлювання».
«Мама-зек»
Ув'язнення Ганни важко позначилося на її доньці, каже жінка. У 2022 році Кірі виповнилося 9 років. Однокласники почали кепкувати з неї за те, що у неї нібито немає мами, називати її маму «зеком». Казали, що матір Кіри посадять на 7 років.
«Навряд чи діти читали про мене «екстремістські» ресурси, коли говорили про можливі сім років. Це, напевно, прийшло від дорослих», – думає Ганна.
Вона пригадує, що коли її звільнили, донька попросила маму провести її до школи та забрати.
«Для Кіри було важливо показати, що у неї є мама, що вона не схожа на зека з російських серіалів, не є такою страшною. І справді, діти заспокоїлися. І навіть ті, хто чіплявся до Кіри, стали з нею дружити. Але ставлення класу до неї змінилося, коли нам довелося піти. Звичайно, вона на мене образилася. Бо вона сказала: «Ваші друзі всі в Польщі, а мої в Мозирі, і я не можу їх зараз бачити». Я пояснюю, що у нас там майбутнього не буде, бо мене нікуди не візьмуть, навіть приватники мене бояться, бо я повний «екстреміст»! Щонайбільше, я могла б стати санітаркою. Але яка там зарплата, щоб ростити дитину і платити за квартиру?» – каже Ганна.
Співрозмовниця додає, що і вона, і її донька зараз у важкому, емоційно нестабільному стані, і останні три роки не пройшли для них просто так.
«У Білорусі дуже важко почуватися вільною людиною, особливо якщо у вас є сумління. Ти розумієш, що на тебе дадуть команду і ти знову пройдеш етап, і нічого з цим не вдієш», – зазначила Ганна Пишник.
