Марія Смірнова
30 років тому – 4 листопада 1989 року в Східному Берліні, на Александерплац пройшов наймасовіший мітинг в історії НДР – за різними оцінками, в ньому взяли участь від 200 тисяч до мільйона людей. Листопадові мирні виступи під гаслами «Ми – народ!» закінчилися падінням Берлінського муру, який сорок років поспіль розділяв столицю Німеччини. Стіна стала одним із найбільш яскравих політичних і культурних символів XX століття – як і її падіння 9 листопада 1989 року, яке обіцяло початок нової епохи в окремо взятій країні та Європі в цілому.
«Ганебна» стіна, як назвав цей мур Віллі Брандт, четвертий канцлер ФРН і лауреат Нобелівської премії миру, не тільки міцно пов’язана в масовій свідомості з історією Німеччини і Холодною війною – вона стала символом варварського ставлення влади до долі звичайної людини – в будь-який час, в будь-якій частині світу. За різними даними, при спробі перетнути кордон, який поділяв Берлін на дві частини, з 1961-го до 1989 року були вбиті від 125 до 1245 людей. Постраждали десятки тисяч людей, позбавлених свободи пересування і можливості бачитися з близькими.
Падіння стіни віщувало грандіозні зміни в економіці і суспільному житті. Але Берлінський мур не зник з лиця землі в одну мить тієї листопадової ночі. Звичайно, стіна перестала бути фізичним, непереборними бар’єром. Однак німецькому народові і всій Європі була завдана величезна травма, і її потрібно було прожити, прийняти, відрефлексувати – в тому числі за допомогою живопису, музики, літератури.
Сама по собі Берлінська стіна стала музеєм образотворчого мистецтва під відкритим небом. Перші графіті на ній з’явилися ще до зруйнування – із західного боку, де до бетонних плит можна було вільно підійти. На зламі дев’яностих художники дісталися і східного боку. В результаті – сьогодні, говорячи про стіну, ми в першу чергу уявляємо собі помітні, провокаційні фрески Тьєрі Нуара, Дмитра Врубеля, Бірґіт Кіндер. Їхні роботи були спробою оцінити значення для світової історії самої стіни і в той же час – за допомогою іронії і яскравих фарб – нівелювати її зловісний сенс.
На жаль, процес возз’єднання Німеччини проходив набагато складніше і болісніше, ніж очікувалося в ті наповнені ейфорією осінні дні 1989-го. «Настоящее время» (проєкт Радіо Свобода за участі «Голосу Америки») розповідає, як письменники, режисери і музиканти намагалися зрозуміти, чим в результаті обернулася для народу мирна революція.
Що читати
Незважаючи на те, що падіння Берлінської стіни – потужний художній образ, в літературі ця тема поки що залишається передусім вотчиною документалістів і мемуаристів. «Після стіни» Яни Гензел, «Рік, який змінив світ» Майкла Маєра, «Берлінська стіна, 1989» Пітера Міллара, «Штазіленд» Анни Фундер – у нашому розпорядженні нині є цілий калейдоскоп спогадів та свідчень очевидців. Нечисленні романи – на кшталт «Берлінського блюзу» Свена Регенера – губляться на їхньому тлі.
Почасти це пояснюється тим, що в останні десятиліття нон-фікшн в цілому планомірно витісняє фікшн із полиць книжкових крамниць. До того ж, коли бар’єри падають, а політичний портрет держави змінюється докорінно, важливо з’ясувати, чому це сталося і чим загрожує. Тут на допомогу приходить література факту.
«На шляху з Німеччини до Німеччини» Ґюнтера Ґрасса (1990 рік)
Якщо не вникати глибоко в тему, може скластися враження, ніби саме по собі об’єднання ФРН і НДР миттю вирішило всі проблеми їхніх жителів. Але в дійсності все було, звичайно, набагато складніше. На уламках двох старих держав у муках і хаосі народжувалося нове, а люди, які довгі роки жили по різні боки стіни, заново намагалися намацати спільну ідентичність. Цей процес яскраво відбився у щоденнику видатного німецького письменника, нобелівського лауреата Ґюнтера Ґрасса, який на початку 1990 року поставив перед собою мету – якомога більше подорожувати країною і записувати свої враження.
«Берлінський блюз» Свена Реґенера (2001 рік)
Не найбільш популярним є погляд на падіння Берлінської стіни в романі Реґенера: воно нагадує, швидше, віддалене гуркотіння грому, яке навряд чи може істотно вплинути на життя персонажів тут і тепер. Але, якщо придивитися, виявляється, що у головного героя, баристи і великолітнього бовдура Франка Лемана просто є свої власні стіни. Вони виростають перед ним буквально на кожному кроці і заважають знайти спільну мову з батьками, підібрати ключ до серця жінки і, врешті, зрозуміти себе. Місцями – смішна, місцями – лірична книжка, яка чудово передає настрій, що панував у Берліні кінця 1980-х.
«Колапс» Марі Еліз Саротт (2014 рік)
Професор історії, яка викладала в Гарвардському університеті, Марі Еліз Саротт написала несподівано захоплююче, динамічне, майже гостросюжетне, але все-таки документальне дослідження. У ньому буквальне і символічне відкриття воріт між Східним і Західним Берліном постає не як результат політичного торгу і рішень, ухвалених у кабінетах міністрів, а як випадковість. Тепер, через десятиліття, ми розуміємо, що випадковість ця була щасливою, але, якби не сприятливий збіг обставин, хаос, який панував у Європі в ті дні, з легкістю міг обернутися сумними наслідками.
Що дивитися
Мабуть, можна виділити чи не два основних кути, під якими світовий кінематограф висвітлює роки існування Берлінського муру і його падіння. По-перше, мова йде про «кохання за стіною»: саме так у російському прокаті назвали романтичну комедію Петера Тімма про роман юнака й дівчини, що розвивався восени 1989-го (оригінальна назва фільму «Кохана стіна» – ред.). По-друге, в центрі уваги опиняються шпигунські пристрасті і наслідки багаторічного існування під наглядом Штазі – наприклад, в бойовику Дейвіда Літча «Вибухова блондинка» (2017) події розгортаються саме напередодні падіння муру. Втім, цими сюжетними поворотами режисери не обмежуються, намагаючись передати на екрані «дихання вітру змін». Та й так звана «остальгія» – ностальгія за часами НДР – їм не чужа.
«Німецька гра» Ганса-Крістофа Блюменберґа (2000 рік)
Масштабна тригодинна напівдокументальна драма, яка в деталях змальовує події осені 1989-го і року, що послідував за нею. Демонстрації в Лейпцигу, візит у НДР Михайла Горбачова, відсторонення Еріха Гонеккера від влади, власне, падіння стіни і, нарешті, феєрверк біля Бранденбурзьких воріт на честь об’єднання двох Німеччин. Постановочні епізоди, в яких історичних діячів грають Пітер Устінов, Ганс-Міхаель Реберґ, Удо Замель та інші зірки європейського кіно, перемежовуються справжніми архівними кадрами.
«Життя інших» Флоріана Генкеля фон Доннерсмарка (2006 рік)
Одна з найуспішніших німецьких кінострічок XXI століття (вона, зокрема, отримала премію «Оскар» як найкращий фільм іноземною мовою) «Життя інших» не концентрується на самому падінні стіни. Ба більше, перед нами – не історична драма, а справжнісінький шпигунський трилер. Але занурюючи глядача в надра нещадної машини Штазі, режисер підспудно пояснює, як глибоко тоталітаризм проникнув у державний устрій, як спотворив уявлення людей про себе і оточуючих. В результаті – навіть радикальні методи на кшталт руйнування символу Холодної війни не можуть вивести залишені нею шрами з тіла людства.
«Ґуд бай, Ленін!» Вольфґанґа Беккера (2003 рік)
Сумний і зворушливий фільм почасти нагадує класичну італійсько-французьку комедію «Заморожений». Тільки замість молодявого дідуся, який пролежав понад пів століття в крижаній брилі, ми бачимо жінку, яка впала в кому до того, як була зруйнована Берлінська стіна.
Крістіане повертається до тями вже після історичної події, так і залишившись затятою комуністкою. Лікарі вважають, що сильний стрес може закінчитися для неї летальним результатом, тому її син Алекс (його грає молодий Даніель Брюль) змушений ретельно приховувати від матері той факт, що країна і світ стали зовсім іншими. Він відтворює в їхньому помешканні атмосферу НДР, знімає на камеру фіктивні новини, щоб показувати їх Крістіане під виглядом прямих ефірів, і навиворіт вивертається, намагаючись переконливо пояснити їй, чому на вулицях серед автомобілів стало так багато іномарок. На прикладі падіння стіни режисер фільму «Ґуд бай, Ленін!» міркує про феномен змін, які одним несуть щастя і свободу, а іншим – крах і смерть.
Що слухати
Мабуть, саме в музиці найяскравіше відбилися бравурні настрої, пов’язані з надією жителів Німеччини на прихід нових часів. Осінь 1989-го продовжує надихати виконавців і в XXI столітті: як ось німецький гурт Tokio Hotel, який записав трек World Behind My Wall (2009)
Але з руйнуванням стіни асоціюють композиції, написані спочатку зовсім із іншого приводу. І ось чому.
Wind of Change групи Scorpions
Як би не парадоксально це сприймалося, але класична рок-балада, яка в першу чергу спадає на думку у зв’язку з падінням Берлінської стіни, спочатку не те, щоб мала до нього прямий стосунок. Вона народилася влітку 1989 року, коли Scorpions приїжджали в Радянський Союз, щоб узяти участь у Московському міжнародному фестивалі миру. В інтерв’ю журналу The Rolling Stone Клаус Майне і Ко говорили, що Wind of Change – пісня не про Берлін, а про Москву. Але пізніше значення композиції стало більш універсальним, багато в чому через те, що опорними точками кліпу на неї були кадри зведення, а потім – руйнування стіни. Яскравий, наочний образ фактичного падіння перепони на шляху до світлого майбутнього виявився значно потужнішим, ніж гіпотетичний дует балалайки і гітари, оспіваний музикантами.
«Жалобний марш» із Симфонії № 3 Людвіга ван Бетховена
Падінню Берлінської стіни передували протести в Лейпцигу, які пройшли на диво спокійно, хоча до міста були стягнуті збройні сили, і демонстранти очікували, що по них будуть стріляти. Багато хто до цих пір вважає, що, якби не успіх лейпцизьких маніфестацій, стіна цілком могла б залишитися на місці.
Одним із провідних культурних діячів, які вплинули на хід цієї мирної революції, був знаменитий німецький диригент Курт Мазур. Він закликав протестувальників і військових не проявляти насильство. Однак пізніше зізнався, що у музикантів його оркестру в ті дні лежали напоготові ноти «Жалобного маршу» з Третьої симфонії Бетховена – на випадок, якщо акція призведе до трагедії. Сповнена туги і горя по нездійснених надіях мелодія – таким міг стати настрій в країні, якби народна боротьба закінчилася провалом.
The Wall групи Pink Floyd
Концептуальний альбом гурту Pink Floyd був випущений за десять років до падіння Берлінської стіни: з його допомогою Роджер Вотерс намагався знайти сенс свого життя. Але в результаті найвідоміше виконання цієї своєрідної рок-опери відбулося влітку 1990 року на території між Потсдамською площею і Бранденбурзькими воротами в Берліні, перед майже пів мільйоном глядачів. У тому ж концерті взяли участь Шинейд О’Коннор, Джоні Мітчелл, Ван Моррісон, Брайан Адамс та інші відомі світові музиканти, а дизайн сцени містив у собі символічну «стіну» завдовжки у 170 метрів: під завісу грандіозного шоу її, звісно, зруйнували.
Що робити, якщо ви в Берліні
На честь тридцятирічного ювілею падіння стіни в Берліні на початку листопада 2019 року проводиться тематичний фестиваль. У ці дні в столиці Німеччини пройдуть:
– фотовиставка, присвячена подіям 1989 року (18 вересня – 20 листопада 2019 року, Abgeordnetenhaus von Berlin, Niederkirchnerstraße 5);
– спеціальні покази театральної постановки #BerlinBerlin (9 листопада 2019 року – 16 грудня 2020 року, Theater Strahl – Halle Ostkreuz, Marktstraße 9-12);
– концерт Патті Сміт і Тоні Шанахана в Гефсиманській церкві (5 листопада 2019 року, Stargarder Str. 77).
Детальну програму фестивалю можна знайти тут.
Оригінал публікації на сайті «Настоящего времени». Переклад і адаптація тексту – Людмила Ваннек
