Цей фільм про смертельну небезпеку брехні – Холланд про новий фільм про Голодомор

Незабаром на світові екрани вийде фільм польської режисерки Аґнешки Холланд, присвячений Голодоморові. Стрічка «Гарет Джоунз» розповідає про долю молодого британського журналіста, який намагався донести до світу свої свідчення про трагедію, яку він на власні очі побачив в Україні.

Валлійський журналіст, який у 1930 році став радником з питань міжнародної політики колишнього ліберального прем’єр-міністра Великої Британії Дейвіда Ллойд-Джорджа, вперше під власним іменем повідомив у західній пресі про масовий голод в Україні. Про цей фільм, про те, як він народжувався, і про те, чому Аґнешка Холланд вважає загрози перед сучасним світом схожими до тих, що були понад 80 років тому, ми говорили під час нещодавнього візиту режисерки до Праги.

– Про Ґарета Джоунза (його ім’я також іноді наводять як Ґарет Джонс – ред.) я дізналася від американської журналістки і письменниці, авторки сценарію нашого майбутнього фільму Андреї Халупи. Вона є з другого покоління українців в Америці, і вона займалася дослідженням Голодомору, який заторкнув і її родину – її дід був свідком та жертвою Голодомору, який він пережив. Як свідок, він виступав потім і перед Конгресом США, його свідчення цитують у багатьох книжках, присвячених Голодоморові. Тож про цю трагедію вона знала з дитинства і мала до неї особливі, особисті почуття.

У процесі своїх досліджень Андреа наштовхнулася на щоденники Ґарета Джоунза, і в неї виникла ідея поєднати їх із відомим романом Джорджа Орвелла «Колгосп тварин», бо на написання роману Орвелла надихнули події, описані Джоунзом.

– Чи їхня зустріч була задокументована? Вони дійсно знали одне одного?

– Чи зустрічалися вони, ми достеменно не знаємо. Але вони належали до одного покоління, жили в тому самому місті, мали інтерес до тих самих речей і навіть того самого літературного агента. До того ж історія Ґарета Джоунза зробила великий фурор, вона була дуже відома серед людей цього кола.

Андреа уявила собі цю зустріч, як би вона могла відбутися, бо з тексту Орвелла можна відчути вплив історії Джоунза. Також варто пам’ятати, що перший переклад «Колгоспу тварин» був зроблений українською мовою, і вийшов він у Німеччині, у таборах для переміщених осіб, так званих таборах «ДіПі» («Колгосп тварин» Джорджа Орвелла під псевдонімом Іван Чернятинський переклав майбутній професор Гарварду Ігор Шевченко. З передмовою автора роман видало 1947 року видавництво «Прометей» – ред.). Тому нам здавалося логічно поєднати історію Ґарета Джоунза з досвідом Голодомору з Орвеллом та його історією про колективізацію і тоталітаризм.

– Яким чином ви вирішили брати участь у цьому проекті?

– Мені приходить багато пропозицій і сценаріїв на теми людських трагедій, бор я зробила вже три фільми на тему Голокосту. Мені здавалося, що вже зробила достатньо на цю тему, що мій обов’язок вже виконано.

Але мені прийшов цей сценарій, і він мені сподобався своїм оригінальним баченням і тим, наскільки він був важливим для сучасності. Бо, крім Голодомору, що є центральною темою фільму, тут є тема «фейкових новин», поширення «альтернативної реальності», корупції у ЗМІ, відповідальності журналістів та співучасті уряду в брехні. А це вже дуже нагадує наші часи. Цей фільм – про смертельну небезпеку брехні. Тому мене захопила постать молодого відважного журналіста, який не побоявся викрити комуністичні злочини.

– У той час, коли Ґарет Джоунз викривав злочини комуністичного режиму в СРСР, інший журналіст, набагато більш знаний і впливовий, Волтер Дюранті, який був власним кореспондентом газети New York Times у Москві, намагався ці злочини приховати, виправдати, зробити взагалі неважливими для західного читача. І тоді як Джоунза вбили незабаром у Маньчжурії у віці 30 років і впродовж довгих років він був забутий, Дюранті отримав Пулітцерівську премію, прожив досить довге і заможне життя.

– Те, що Дюранті висміював молодого і невідомого журналіста з позицій знаного репортера, якраз і допомогло приховати злочин убивства мільйонів людей.

– Але таких дюранті чимало і зараз. Кожного разу, коли публікуються «фейкові історії», – це нова нагорода для Дюранті. Чи ви думаєте, що ваш фільм зможе відкрити людям очі на те, як брехливі журналісти стають співучасниками величезних злочинів?

– Я сподіваюсь. Але важко сказати, який вплив буде мати художній фільм. Хоча він дійсно базується на справжній історії. Єдине, що я знаю, – що фільм вийшов добрий, я впевнена в його якості, він змушує людей замислитися. Коли ви його дивитеся, у вас не складається враження, що ви це колись десь уже бачили, він оригінальний. Але важко сподіватися, що один фільм переверне свідомість людей.

– І так, і ні. Ви колись казали якраз про те, що фільм «Список Шиндлера» змусив людей по-новому подивитися на історію Голокосту, переосмислити її.

– Це так. Фільм Стівена Спілберґа мав великий бюджет сам по собі, також багато грошей було вкладено в його просування. Європейські фільми з меншими бюджетами розповідали схожу історію, але масштаб їхнього впливу вже був скромніший. Але вода камінь точить, кожна крапля є важливою.

– Через 85 років після Голодомору він залишається дуже дражливою політичною темою. Авторка нової книжки про Голодомор Енн Еплбом потрапила під шквал критики з Заходу за свою проукраїнську позицію, а для багатьох українців вона виявилася недостатньо проукраїнською, бо вона не назвала Голодомор геноцидом, згідно з формулюванням міжнародної Конвенції про геноцид. Ви готові до того, що ваш фільм будуть також критикувати з цих протилежних позицій?

– Так, я читала книжку і з цими дискусіями я знайома. Тут є багато різних шарів, які обговорюються.

Так, Голодомор – це був страхітливий злочин. Він був спрямований в першу чергу проти українців, які були селянами у переважній більшості. Але також люди від голоду помирали і в Росії. Але в Україні наслідки Голодомору були значно страшнішими. Була придушена навіть думка про політичну незалежність на багато десятиліть. Це був злочин проти людяності, злочин, який намагалися приховати. І цей злочин мав вплив і на наступні покоління – фізіологічні та психологічні наслідки голоду передаються подальшим поколінням. Страх, який був посіяний тоді, проростав впродовж десятиліть і підтримувався владою, бо говорити про голод вважалося кримінальним злочином, наклепом на радянську владу.

Але з іншого боку, ми не маємо наказу про знищення українців саме як українців, що був би написаний на папері за підписом Сталіна. Я знаю, що історики та економісти шукали такий документ, але не знайшли його.

Українці збудували навколо Голодомору значну частину своєї національної ідентичності. Це схоже до Ізраїлю, який будує свою національну державу на наріжному камені Голокосту. Тож я можу зрозуміти українців, що для них це – дуже болюче питання. Історикам важко дивитися на цю подію з усіх боків, намагатися поєднати український та російський погляд. Але я навіть не намагалася цього робити. Для мене було важливо заглянути в цю історію, подивитися на неї очима однієї людини, описати її досвід.

– Для багатьох українців важко зрозуміти російські аргументи щодо Голодомору. Бо якщо в Росії говорять, що загинуло також багато росіян від голоду, то чому не згадують про них, чому не шанують їхньої пам’яті, а намагаються боротися з тим, що українці вшановують своїх загиблих. Для вас це не було дивно?

– У Росії взагалі не прийнято говорити про жертви сталінізму, про мільйони людей, які загинули в ГУЛАГах. Після кількох спроб, які зробили Олександр Солженіцин чи Варлам Шаламов, у Росії досить успішно стерли ці питання з національної пам’яті. Сталін взагалі вважається тепер одним із найбільших російських героїв. Я думаю, що вся ця брехня про історію є наріжним каменем для сучасної Росії і поясненням, чому Путін може бути таким ефективним. Це – повна протилежність до того, що відбувається в Україні, де люди хочуть пам’ятати, ким вони є і хто тут був перед ними, і зберігати пам’ять про своїх рідних.

– А що Польща? Ми бачимо вже впродовж кількох років погіршення ставлення поляків до українців, перетворення питання Волині на об’єкт нових «історичних воєн». Ми бачимо зараз, що у Східній Європі співчуття та солідарність стають гостродефіцитним товаром. Кожна країна, кожна нація має свої історичні жалі, в яких вона звинувачує сусідів і не готова відчути біль сусідів. За словами одного українського історика, відбувається «конкуренція геноцидів». Як ви думаєте, як ваш фільм сприймуть у Польщі, чи вас не будуть звинувачувати у тому, що ви виробляєте «пропаганду для українців»?

– Якщо це і станеться, то це не буде велика кількість людей, і це будуть люди, які не дивляться мої фільми. Я вже звикла до таких речей. Але я сподіваюсь, що фільм збудить емпатію щодо українців, які пережили цю жахливу трагедію. До того ж наш погляд у фільмі – це погляд людини ззовні, людини, яка намагається повідомити про те, що відбувається, допомогти зупинити ці вбивства. Тож наш погляд ширший, більш універсальний.

– Коли ми зможемо побачити «Ґарета Джоунза» на екрані? Фільм готовий?

– Ми практично його завершили, повністю готовий він буде до січня наступного року. Його взяли в роботу дистриб’ютори, і від них тепер залежить, коли і де фільм вийде на екрани. Думаю, вони захочуть його повезти спочатку на фестивалі, до Берліна, чи в Канни.

– А коли він дістанеться до України?

– Поки не знаю, це не залежить від мене. Ми будемо вирішувати разом із українською командою, коли і де буде краще його показати. Ми хотіли показати його до річниці Голодомору, але ми не встигли його закінчити до цієї дати.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

«Люди йшли на кулемети, співаючи «Ще не вмерла Україна!» – історик про причини Голодомору 1932–1933

Голодомор-геноцид 1932–1933 років і нинішній погляд на ворога через приціл

Світ починає розуміти, що політику терору продовжує Путін – генсекретар СКУ про Голодомор

Зона голоду на заході закінчувалася на кордоні УСРР: подільські хроніки

У Росії не визнають Голодомор 1932–1933 років геноцидом, бо головне – «не здавати своїх»