Слухати:
Сергій Грабовський: Доброго вечора!
Сьогодні з вами я, журналіст Радіо Свобода Сергій Грабовський.
Кілька років на території України у ХХ столітті буяла війна, яка досі залишається майже невідомою широкому загалові і невисвітленою істориками. І на те існують серйозні причини
Німецькі офіцери і українські поліцаї.
”Українська допоміжна поліція є громадською організацією, що перебуває в розпорядженні бургомістра...
Основною метою допоміжної поліції є вирішення завдань, поставлених старостами для забезпечення порядку в межах старостатів, особливо по виловлюванню комуністичних і злочинних елементів...
Загальне озброєння – гвинтівки. Стріляти можна тільки у разі необхідності...
Кожен службовець допоміжної поліції повинен носити пов’язку на руці з написом: “На службі німецьких збройних сил”, із штемпелем міської комендатури, і мати при собі перепустку з печаткою місцевої комендатури, а коли можливо, на перепустці повинне бути фото...
Носіння українською допоміжною поліцією [синьо-]жовтих пов’язок на руці забороняється.
Командувач 444-ї охоронної дивізії Вермахту генерал-лейтенант Вільгельм Руссвурм, жовтень 1941 року.”
”Установлено, що німецькі загарбники при тимчасовій окупації ними території областей УРСР організують у селах, містечках і містах свою фашистську адміністрацію (у сільських місцевостях призначають старост, старшин і поліцейських, у містах і селищах – голів міськуправ, бургомістрів, комендантів, начальників поліції й інших чинів).
Всі ці контрреволюційні, фашистські і бандитські покидьки ведуть активну боротьбу з партійним, комсомольським, радянським і колгоспним активом і всіма радянськими патріотами.
Наказую: ...Негайно організувати систематичне повсюдне, і передусім у ближньому тилу противника, знищення фашистської адміністрації і її майна, особливо старост, бургомістрів, керівників поліцейських органів та агентури гестапо...
Широко використовувати для цього партизан, диверсійні групи і розвідагентуру поряд із виконуваними ними іншими завданнями...
Скласти план роботи, яким передбачити конкретні об‘єкти і виконавців, ...регулярно доповідаючи про результати здійсненої роботи наприкінці кожної п‘ятиденки.
Заступник народного комісара внутрішніх справ УРСР полковник Савченко.
30 листопада 1941 року.”
Сергій Грабовський: Ось так на території України, окупованої військами нацистської Німеччини, вступили у двобій сформовані переважно з етнічних українців збройні потуги.
На що варто звернути увагу у наказі німецького генерала: “Носіння українською допоміжною поліцією синьо-жовтих пов’язок на руці забороняється”.
І ще одна дуже промовиста деталь: насправді гестапо ніколи не діяло на окупованій території, за винятком тих земель, котрі були безпосередньо приєднані до рейху, але НКВД цього просто не знав, тобто уславлені чекісти не знали навіть, проти якої нацистської спецслужби ведуть боротьбу. Ось такий рівень.
Початково місцеві допоміжні поліцейські служби створювались як тимчасові і слабкоозброєні, проте згодом вони стали наймасовішою частиною збройних формувань, які забезпечували “новий порядок” на території цивільної зони окупації України і включали до 80 тисяч шуцманів і близько 20 тисяч добровольців у тилових частинах Вермахту.
Харківщина, Донбас - то була вже інша зона окупації, військова, і там були свої десятки тисяч поліцаїв. Так само і Галичина, яка входила до Генерал-губернаторства мала свою специфіку і свою поліцію.
Отож загалом у різноманітних поліцейських та охоронних службах часів нацистської окупації служило, очевидно, до 200 тисяч українців. Термін служби спочатку становив рік, на початку 1942 року, коли блицкріг провалився, він був збільшений до двох років, а в кінці того ж року, під час Сталінградської битви, на невизначений термін.
А тепер слово нашим експертам.
Розповідає російський історик, який живе і працює у Санкт-Петербурзі, Олександр Ґогун.
Олександр Ґогун: Радянська пропаганда подавала боротьбу радянських партизанів як боротьбу проти німців, але це було не зовсім так. Радянські партизани України воювали насамперед проти місцевих допоміжних формувань, створених німцями на окупованій території. У 1941-1943 роках це був основний ворог червоних партизанів.
Більшість червоних партизанів України по національності були українцями і їхні супротивники, поліцаї, переважно також були українцями. Часто це були односельчани, а іноді по різні сторони протистояння виявлялися члени однієї родини.
При цьому війну червоних партизанів проти поліції не можна назвати громадянською війною – і та, і інша сторона використовували схожі по жорсткості методи в боротьбі один проти одного: взяття заручників, розстріли членів родин, розстріли військовополонених, знищення майна і цілих партизанських або поліцейських сіл. І та, і інша сторона проводила мобілізацію населення у свої ряди. При чому найбільшою радикальністю в цьому питанні відрізнялися червони партизани.
Чисельність поліцаїв завжди, як на початку війни, так і в 1944 році, була більшою за чисельність червоних партизанів. І це явище невипадкове. Практично при будь-якому режимові кількість колабораціоністів вища за кількість учасників опору.
Наприкінці 1942 року розпочався наступ Червоної армії під Сталінградом, що змінив суспільно-політичну ситуацію на окупованій території України. Населення зневірилося в перемозі німців і стало підтримувати радянських партизанів, діяльність яких поширювалася на Кам’янець-Подільську і Вінницьку області, Західну Україну і в ряді випадків на лісостепові і степові райони Центральної і Південної України.
Безжалісні знищення поліцейськими і партизанами один одного супроводжувалося спробами перетягнути супротивників на свою сторону.
Як силові структури окупантів, так і радянські спецслужби розробляли спеціальні інструкції з розкладення збройних формувань супротивника, для чого широко використовувалася не тільки пропаганда, але і агентурні комбінації, провокації і банальний терор. В результаті іноді більшість особового складу деяких партизанських загонів складалися з колишніх поліцейських. В рядах української поліції також зустрічалися колишні партизани.
Маловідомо в Україні про позасудові розправи, що чинили в 1943-1944 роках колишні партизани над колишніми поліцаями. Ці розстріли обурювали не тільки місцеві партійні організації, але й НКВС, що зіштовхнувся з проявом неконтрольованого насильства.
В багатьох партизанів після війни були деякі складності з реінтеграцією в нормальне суспільство. Звикнувши до суворого слабко контрольованого життя в умовах постійної небезпеки, вони складно входили як у мирне життя, так і в розвинутий сталінізм.
”Якби не поліцейська сволота, партизанам удесятеро легше було б вести боротьбу з німецькими окупантами, маючи на увазі, що вони знають місцевість, ліси, різноманітні хащі, місця розташування партизанських загонів, і тільки завдяки активній частині особового складу поліції... німецькі частини і експедиційно-каральні загони часом мають деякий успіх у боротьбі з партизанами.
Із доповідної записки партизанського командира Олексія Федорова, кінець 1942 року.”
“У районах Холми, Корюківка і Понорниця грабіжницькими бандами чисельність понад 1000 осіб багато які населені пункти були зайняті, зруйновані, мешканці винищені.
Зі зведення служби безпеки Третього рейху, Чернігівська область, вересень 1942 року.”
Сергій Грабовський: Ці руйнації і нищення могли бути здійснені тільки загоном щойно згаданого Олексія Федорова, в оперативних документах якого влітку й восени 1942 року зафіксовані операції проти місцевої поліції.
Розповідь продовжує український історик Іван Дерейко.
Іван Дерейко: І поліційні, і партизанські структури були породженнями тоталітарних режимів, які боролися за володіння Україною. І поліцаї, і партизани були передусім засобом цієї боротьби, а не широкою ініціативою місцевих сил. Мало того, вони виникли під егідами найодіозніших структур обох режимів: НКВД з радянського боку і СС з німецького.
Створенням місцевої поліції зайнялися спочатку тилові частини Вермахту, потім вони перейшли у відання рейхсфюрера СС і шефа німецької поліції Генріха Гіммлера. Останній 17 жовтня 1941 року визначив принцип їх функціонування так: в Україні ніколи не можна буде створювати легіони, тобто національні військові частини, а лише охоронні команди, при тому дуже багато. Місцеві формування створювалися винятково як допоміжні, їхня власна командна структура сягала тільки рівня міста, району, далі – підпорядковуючись німецькому командуванню.
Політична підготовка шуцманів (з німецької – охоронців – так офіційно називали поліцаїв) ґрунтувалася на антирадянських і антисемітських засадах і виключала будь-як національну риторику. Як і радянські партизани, шуцмани воювали за “світле майбутнє”. Саме на місцеві формування покладалася основна роль у щоденному протистоянні з партизанами.
Німецькі частини поліції стояли гарнізонами по містах і застосовувались передусім до масштабних каральних і антипартизанських операцій.
Нацистські методи упокорення окупованих територій, які передбачали відповідальність місцевого населення за дії партизанів, і масові каральні акції не стільки зміцнювали, скільки ще більше розхитували позиції самих окупантів. Це, а також перемоги військ союзників на всіх фронтах різко схилили симпатії населення в бік радянської влади, і вони легше переходили на бік противників нацизму.
Тисячі дезертирів з шуцбатальйонів, поліції і частин Вермахту в Україні в переважній більшості потрапляли до лав партизанів і радянської армії, в складі яких вони і закінчили війну. При цьому про діяльність більшості з них було відомо і СМЕРШу, і армійському командуванню, але політичні питання в даному випадку відступали на другий план перед питаннями суто військовими, тобто необхідністю поповнення своїх втрат за рахунок людських ресурсів відвойованої України.
Більшість шуцманів, поліцаїв як тих, хто потрапили в полон після війни, так і тих, що воювали в радянській армії, по закінченню бойових дій були заарештовані таки СМЕРШем і НКВД.
Основна маса отримала терміни покарання у виправно-трудових таборах від 10 до 25 років за ст. 54 п. б КК УРСР “Зрада Батьківщині і антирадянська агітація”. Лише частину, переважно офіцерів, розстрілювали.
В 1955 році всі вони попали під амністію.
Червоні партизани на відпочинку.
“В кінці лютого 1943 року в районі північно-західніше Рівного на боротьбу з бандами була відправлена козача команда чисельністю 200 чоловік спільно з 40 місцевими поліцаями. Ця група в повному складі перебігла до бандитів.
Звіт абверкоманди 301 при групі армій А від 29 квітня 1943 року.”
“Уся Станіславська і Тернопільська область, частина Кам‘янець-Подільської і Львівської областей сходжені партизанами, котрі, йдучи селами, лишали після себе сліди, агітуючи проти здачі хліба, знищуючи і роздаючи запаси, розстрілюючи ненависних народу німецьких посіпак.
Зі звіту Героя Радянського Союзу Сидора Ковпака про Карпатський рейд, проведений улітку 1943 року.”
“Репресії, базовані на підозрах, згідно попереднього досвіду жодним чином не зменшили партизанської загрози. Навпаки, численні доповіді свідчать, що репресії проти цивільних у районах, зайнятих партизанами, невдовзі ставали відомі населенню, і спричиняли у наступному те, що під час проведення подібних акцій цивільні жителі разом з партизанами покидали свої домівки при наближенні німецьких частин через страх перед репресіями.
Наслідком стало нестримне посилення партизанів.
З листа рейхсміністра окупованих східних територій Альфреда Розенберга рейхскомісару України Еріху Коху, 6 березня 1944 року”.
”За кілька днів після визволення села Яблунівки, Яблунівського району від німецьких загарбників, до священика Ковтуновської церкви – Сулятницького увірвалася у дім група озброєних колишніх партизан, котрі зняли зі священика чоботи і забрали у нього деякі цінні речі.
Через чотири дні ця ж група колишніх партизан знову прийшла у дім священика, не заставши вдома Сулятницького, партизани силоміць забрали з дому жінку священика і її сестру.
Невдовзі тіла вбитих – Сулятницької і Прочаєвої були знайдені в лісі...
У Холмському районі колишній партизан, 1-й секретар РК КП(б)У тов. Гузяр... дав партизанам розпорядження – зброю органам НКВД не здавати...
В цьому ж районі колишні партизани, озброєні автоматами, за вказівкою секретаря райкому тов. Гузяра, систематично здійснюють вилучення різних носильних речей, цінностей і продовольства. Вилучені речі привласнюють собі...
Спецповідомлення заступника народного комісара внутрішніх справ УРСР, майора державної безпеки Кальненка".
Сергій Грабовський: Ось такою була війна між радянськими партизанами і німецькими поліцаями. І дуже важко дати, навіть з позиції дня сьогоднішнього, однозначну моральну і наукову оцінку цій війні, бо ж українці цілком вмотивовано не рвалися захищати радянську владу, яка перед тим убила мільйони людей. Нічим не кращою була і влада нацистів. А повстанський рух виник не одразу і не всюди...
Вів радіожурнал “Країна Інкоґніта” Сергій Грабовський.
Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Залишайтеся з нами!
Говорить Радіо Свобода!
Сергій Грабовський: Доброго вечора!
Сьогодні з вами я, журналіст Радіо Свобода Сергій Грабовський.
Кілька років на території України у ХХ столітті буяла війна, яка досі залишається майже невідомою широкому загалові і невисвітленою істориками. І на те існують серйозні причини
Німецькі офіцери і українські поліцаї.Основною метою допоміжної поліції є вирішення завдань, поставлених старостами для забезпечення порядку в межах старостатів, особливо по виловлюванню комуністичних і злочинних елементів...
Загальне озброєння – гвинтівки. Стріляти можна тільки у разі необхідності...
Кожен службовець допоміжної поліції повинен носити пов’язку на руці з написом: “На службі німецьких збройних сил”, із штемпелем міської комендатури, і мати при собі перепустку з печаткою місцевої комендатури, а коли можливо, на перепустці повинне бути фото...
Носіння українською допоміжною поліцією [синьо-]жовтих пов’язок на руці забороняється.
Командувач 444-ї охоронної дивізії Вермахту генерал-лейтенант Вільгельм Руссвурм, жовтень 1941 року.”
”Установлено, що німецькі загарбники при тимчасовій окупації ними території областей УРСР організують у селах, містечках і містах свою фашистську адміністрацію (у сільських місцевостях призначають старост, старшин і поліцейських, у містах і селищах – голів міськуправ, бургомістрів, комендантів, начальників поліції й інших чинів).
Всі ці контрреволюційні, фашистські і бандитські покидьки ведуть активну боротьбу з партійним, комсомольським, радянським і колгоспним активом і всіма радянськими патріотами.
Наказую: ...Негайно організувати систематичне повсюдне, і передусім у ближньому тилу противника, знищення фашистської адміністрації і її майна, особливо старост, бургомістрів, керівників поліцейських органів та агентури гестапо...
Широко використовувати для цього партизан, диверсійні групи і розвідагентуру поряд із виконуваними ними іншими завданнями...
Скласти план роботи, яким передбачити конкретні об‘єкти і виконавців, ...регулярно доповідаючи про результати здійсненої роботи наприкінці кожної п‘ятиденки.
Заступник народного комісара внутрішніх справ УРСР полковник Савченко.
30 листопада 1941 року.”
Сергій Грабовський: Ось так на території України, окупованої військами нацистської Німеччини, вступили у двобій сформовані переважно з етнічних українців збройні потуги.
На що варто звернути увагу у наказі німецького генерала: “Носіння українською допоміжною поліцією синьо-жовтих пов’язок на руці забороняється”.
І ще одна дуже промовиста деталь: насправді гестапо ніколи не діяло на окупованій території, за винятком тих земель, котрі були безпосередньо приєднані до рейху, але НКВД цього просто не знав, тобто уславлені чекісти не знали навіть, проти якої нацистської спецслужби ведуть боротьбу. Ось такий рівень.
Початково місцеві допоміжні поліцейські служби створювались як тимчасові і слабкоозброєні, проте згодом вони стали наймасовішою частиною збройних формувань, які забезпечували “новий порядок” на території цивільної зони окупації України і включали до 80 тисяч шуцманів і близько 20 тисяч добровольців у тилових частинах Вермахту.
Харківщина, Донбас - то була вже інша зона окупації, військова, і там були свої десятки тисяч поліцаїв. Так само і Галичина, яка входила до Генерал-губернаторства мала свою специфіку і свою поліцію.
Отож загалом у різноманітних поліцейських та охоронних службах часів нацистської окупації служило, очевидно, до 200 тисяч українців. Термін служби спочатку становив рік, на початку 1942 року, коли блицкріг провалився, він був збільшений до двох років, а в кінці того ж року, під час Сталінградської битви, на невизначений термін.
А тепер слово нашим експертам.
Розповідає російський історик, який живе і працює у Санкт-Петербурзі, Олександр Ґогун.
Олександр Ґогун: Радянська пропаганда подавала боротьбу радянських партизанів як боротьбу проти німців, але це було не зовсім так. Радянські партизани України воювали насамперед проти місцевих допоміжних формувань, створених німцями на окупованій території. У 1941-1943 роках це був основний ворог червоних партизанів.
Більшість червоних партизанів України по національності були українцями і їхні супротивники, поліцаї, переважно також були українцями. Часто це були односельчани, а іноді по різні сторони протистояння виявлялися члени однієї родини.
При цьому війну червоних партизанів проти поліції не можна назвати громадянською війною – і та, і інша сторона використовували схожі по жорсткості методи в боротьбі один проти одного: взяття заручників, розстріли членів родин, розстріли військовополонених, знищення майна і цілих партизанських або поліцейських сіл. І та, і інша сторона проводила мобілізацію населення у свої ряди. При чому найбільшою радикальністю в цьому питанні відрізнялися червони партизани.
Чисельність поліцаїв завжди, як на початку війни, так і в 1944 році, була більшою за чисельність червоних партизанів. І це явище невипадкове. Практично при будь-якому режимові кількість колабораціоністів вища за кількість учасників опору.
Наприкінці 1942 року розпочався наступ Червоної армії під Сталінградом, що змінив суспільно-політичну ситуацію на окупованій території України. Населення зневірилося в перемозі німців і стало підтримувати радянських партизанів, діяльність яких поширювалася на Кам’янець-Подільську і Вінницьку області, Західну Україну і в ряді випадків на лісостепові і степові райони Центральної і Південної України.
Безжалісні знищення поліцейськими і партизанами один одного супроводжувалося спробами перетягнути супротивників на свою сторону.
Як силові структури окупантів, так і радянські спецслужби розробляли спеціальні інструкції з розкладення збройних формувань супротивника, для чого широко використовувалася не тільки пропаганда, але і агентурні комбінації, провокації і банальний терор. В результаті іноді більшість особового складу деяких партизанських загонів складалися з колишніх поліцейських. В рядах української поліції також зустрічалися колишні партизани.
Маловідомо в Україні про позасудові розправи, що чинили в 1943-1944 роках колишні партизани над колишніми поліцаями. Ці розстріли обурювали не тільки місцеві партійні організації, але й НКВС, що зіштовхнувся з проявом неконтрольованого насильства.
В багатьох партизанів після війни були деякі складності з реінтеграцією в нормальне суспільство. Звикнувши до суворого слабко контрольованого життя в умовах постійної небезпеки, вони складно входили як у мирне життя, так і в розвинутий сталінізм.
”Якби не поліцейська сволота, партизанам удесятеро легше було б вести боротьбу з німецькими окупантами, маючи на увазі, що вони знають місцевість, ліси, різноманітні хащі, місця розташування партизанських загонів, і тільки завдяки активній частині особового складу поліції... німецькі частини і експедиційно-каральні загони часом мають деякий успіх у боротьбі з партизанами.
Із доповідної записки партизанського командира Олексія Федорова, кінець 1942 року.”
“У районах Холми, Корюківка і Понорниця грабіжницькими бандами чисельність понад 1000 осіб багато які населені пункти були зайняті, зруйновані, мешканці винищені.
Зі зведення служби безпеки Третього рейху, Чернігівська область, вересень 1942 року.”
Сергій Грабовський: Ці руйнації і нищення могли бути здійснені тільки загоном щойно згаданого Олексія Федорова, в оперативних документах якого влітку й восени 1942 року зафіксовані операції проти місцевої поліції.
Розповідь продовжує український історик Іван Дерейко.
Іван Дерейко: І поліційні, і партизанські структури були породженнями тоталітарних режимів, які боролися за володіння Україною. І поліцаї, і партизани були передусім засобом цієї боротьби, а не широкою ініціативою місцевих сил. Мало того, вони виникли під егідами найодіозніших структур обох режимів: НКВД з радянського боку і СС з німецького.
Створенням місцевої поліції зайнялися спочатку тилові частини Вермахту, потім вони перейшли у відання рейхсфюрера СС і шефа німецької поліції Генріха Гіммлера. Останній 17 жовтня 1941 року визначив принцип їх функціонування так: в Україні ніколи не можна буде створювати легіони, тобто національні військові частини, а лише охоронні команди, при тому дуже багато. Місцеві формування створювалися винятково як допоміжні, їхня власна командна структура сягала тільки рівня міста, району, далі – підпорядковуючись німецькому командуванню.
Політична підготовка шуцманів (з німецької – охоронців – так офіційно називали поліцаїв) ґрунтувалася на антирадянських і антисемітських засадах і виключала будь-як національну риторику. Як і радянські партизани, шуцмани воювали за “світле майбутнє”. Саме на місцеві формування покладалася основна роль у щоденному протистоянні з партизанами.
Німецькі частини поліції стояли гарнізонами по містах і застосовувались передусім до масштабних каральних і антипартизанських операцій.
Нацистські методи упокорення окупованих територій, які передбачали відповідальність місцевого населення за дії партизанів, і масові каральні акції не стільки зміцнювали, скільки ще більше розхитували позиції самих окупантів. Це, а також перемоги військ союзників на всіх фронтах різко схилили симпатії населення в бік радянської влади, і вони легше переходили на бік противників нацизму.
Тисячі дезертирів з шуцбатальйонів, поліції і частин Вермахту в Україні в переважній більшості потрапляли до лав партизанів і радянської армії, в складі яких вони і закінчили війну. При цьому про діяльність більшості з них було відомо і СМЕРШу, і армійському командуванню, але політичні питання в даному випадку відступали на другий план перед питаннями суто військовими, тобто необхідністю поповнення своїх втрат за рахунок людських ресурсів відвойованої України.
Більшість шуцманів, поліцаїв як тих, хто потрапили в полон після війни, так і тих, що воювали в радянській армії, по закінченню бойових дій були заарештовані таки СМЕРШем і НКВД.
Основна маса отримала терміни покарання у виправно-трудових таборах від 10 до 25 років за ст. 54 п. б КК УРСР “Зрада Батьківщині і антирадянська агітація”. Лише частину, переважно офіцерів, розстрілювали.
В 1955 році всі вони попали під амністію.
Червоні партизани на відпочинку.Звіт абверкоманди 301 при групі армій А від 29 квітня 1943 року.”
“Уся Станіславська і Тернопільська область, частина Кам‘янець-Подільської і Львівської областей сходжені партизанами, котрі, йдучи селами, лишали після себе сліди, агітуючи проти здачі хліба, знищуючи і роздаючи запаси, розстрілюючи ненависних народу німецьких посіпак.
Зі звіту Героя Радянського Союзу Сидора Ковпака про Карпатський рейд, проведений улітку 1943 року.”
“Репресії, базовані на підозрах, згідно попереднього досвіду жодним чином не зменшили партизанської загрози. Навпаки, численні доповіді свідчать, що репресії проти цивільних у районах, зайнятих партизанами, невдовзі ставали відомі населенню, і спричиняли у наступному те, що під час проведення подібних акцій цивільні жителі разом з партизанами покидали свої домівки при наближенні німецьких частин через страх перед репресіями.
Наслідком стало нестримне посилення партизанів.
З листа рейхсміністра окупованих східних територій Альфреда Розенберга рейхскомісару України Еріху Коху, 6 березня 1944 року”.
”За кілька днів після визволення села Яблунівки, Яблунівського району від німецьких загарбників, до священика Ковтуновської церкви – Сулятницького увірвалася у дім група озброєних колишніх партизан, котрі зняли зі священика чоботи і забрали у нього деякі цінні речі.
Через чотири дні ця ж група колишніх партизан знову прийшла у дім священика, не заставши вдома Сулятницького, партизани силоміць забрали з дому жінку священика і її сестру.
Невдовзі тіла вбитих – Сулятницької і Прочаєвої були знайдені в лісі...
У Холмському районі колишній партизан, 1-й секретар РК КП(б)У тов. Гузяр... дав партизанам розпорядження – зброю органам НКВД не здавати...
В цьому ж районі колишні партизани, озброєні автоматами, за вказівкою секретаря райкому тов. Гузяра, систематично здійснюють вилучення різних носильних речей, цінностей і продовольства. Вилучені речі привласнюють собі...
Спецповідомлення заступника народного комісара внутрішніх справ УРСР, майора державної безпеки Кальненка".
Сергій Грабовський: Ось такою була війна між радянськими партизанами і німецькими поліцаями. І дуже важко дати, навіть з позиції дня сьогоднішнього, однозначну моральну і наукову оцінку цій війні, бо ж українці цілком вмотивовано не рвалися захищати радянську владу, яка перед тим убила мільйони людей. Нічим не кращою була і влада нацистів. А повстанський рух виник не одразу і не всюди...
Вів радіожурнал “Країна Інкоґніта” Сергій Грабовський.
Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Залишайтеся з нами!
Говорить Радіо Свобода!
