Дмитро ДонцовАудіозапис програми:
Київ, 6 серпня 2005 року
Олекса Боярко
Ви знову зустрічаєтесь на хвилях радіо “Свобода” із таємничими і забутими епізодами української історії.
Ви знову дізнаєтесь щось нове про яскраві, подвижницькі, а часом і трагічні постаті української культури.
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”!
Вітаю вас, шановні слухачі!
І знову сьогодні з вами тільки я, Сергій Грабовський. Але скоро наша команда буде у повному складі.
А тим часом сьогодні мова йтиме про начебто дуже локальну річ – про те, як одна людина описала події одного року в одному місті. Щоправда, ту людину звали доктор Дмитро Донцов, місто – Києвом, а рік був 1918-м.
Широкі (не провідницькі Г) верстви автохтонної людности України — це були: або "малороси", національно інертні, пасивні, готові піти за всякою справжньою силою, або була це селянська стихія, менше або більше політично свідома, але органічно й традиційно національна. Стихія, в якій навіть її вороги, бачили величезну неспожиту енергію, одчайдушне завзяття, сильно вкорінене почуття справедливости, розмах, широкий жест, стихія, повна душевної шляхетности і героїзму, страшна в своїй помсті за зневагу і кривду. Стихія ця прив''язана до своєї віри, звичаїв, землі, ворожа до заидів визискувачів, готова при сприятливій нагоді повстати новою Хмельниччиною, чекаючи тільки, як кожна маса, кличів і формул, які дали б її енергії мету, напрям і форму.
Цього не дала розбудженій національній стихії ліберально-соціялістична інтелігенція українська, яка в 1917 р. задумала ту стихію очолити. Інтелігенція та мріяла здобувати права України не силою, а — (під час революції!) — легальним шляхом переговорів з "братньою російською демократією". Жорстокий біг подій поставив ту інтелігенцію перед несподіваним для неї фактом: що російська революція і революція українська були явища собі ворожі; що боротьба між ними неминуча. Тоді соціялістичний провід почав наспіх організовувати цю накинуту йому боротьбу, ідейно до того не підготований.
Розбита червоною Москвою демократична Центральна Рада, покликавши собі на допомогу армії кайзера Вільгельма, знов стала українським урядом.
Таку ситуацію застав я, вернувши до Києва, в березні 1918 році.
Віталій Пономарьов
Дмитро Донцов народився 29 серпня 1883 року у Мелітополі. Він навчався у Мелітопольському реальному училищі та на юридичному факультеті Петербурзького університету. Ще студентом Донцов вступив до Революційної української партії та до Української соціал-демократичної робітничої партії. За деякими відомостями, він входив також і до Мелітопольської організації партії соціалістів-революціонерів.
Через свою політичну діяльність Донцов був двічі заарештований і провів 8 місяців у Лук’янівській в’язниці у Києві. Звільнений через хворобу на поруки, він виїхав за кордон, навчався у Віденському університеті, а тридцяти чотирьох років отримав ступінь доктора права. Молодий Донцов пережив світоглядну еволюцію від соціалізму до його повного заперечення і від атеїзму до войовничого християнства.
Ще 1909 року на Першому студентському з’їзді у Львові Донцов виступив із соціалістичною та антиклерикальною доповіддю. А вже у липні 1913 року на Другому з’їзді він наголосив на необхідності відокремлення України від Росії. Тоді ж через розбіжності у ставленні до національного питання Донцов вийшов із соціал-демократичної партії. У серпні 1914 року він очолив Союз Визволення України, щойно створений у Львові для пропаґанди ідеї політичної самостійності України.
У березні 1918 року Донцов повернувся до Києва, а через 3 місяці гетьман Скоропадський призначив його директором Українського Телеграфного Аґентства та Державного бюро преси.
Сергій Грабовський
Отже, щоденник Дмитра Донцова, Київ 1918-го року. Гетьман Павло Скоропадський намагається подолати хаос, який утворився після визволення від більшовиків на українських теренах навесні того року. Один із перших записів у щоденнику Донцова.
Оповідав між іншим гетьман про те, що треба скорше провести закон про підданство. Незадоволений був з Ради Міністрів, яка за поволі працює: “Я б усе робив без неї, звичайними приказками”. – “Або просто телефонічно”, - вставив я. Зрештою, це була іронія з моєї сторони: я відчував, що тепер, нерішена ще війна, змора большевизму над нами, - треба ділати страшно і рішуче, власне декретами.
Донцов вступає до Демократичної хліборобської партії, на чолі якої стоять В‘ячеслав Липинський, брати Шемети, Микола Міхновський і яка підтримує гетьмана, спираючись на статечних, консервативних українських землевласників. Швидко Донцов стає одним із партійних лідерів.
Кількакратно переконував я Шеметів і Міхновського покласти натиск на розбудову партії хліборобів на провінції; не лучитися з політичними трупами — "ес-ефами", а тим менше з збанкрутованими хлопчиками без майбутнього — з "ес-ерами". Старався переконати. Іх перенести тягар роботи партії на провінцію, в терен, заснувати партійний орган. Було це досить тяжко. Уважали, що головна робота є тут, у Києві.
Сергій Грабовський
Записи у щоденнику Донцова стосуються не тільки внутрішніх проблем, а і тодішньої геополітики.
Справа Криму знов актуалізується. В Міністерстві Закордонах! Справ пропонують мені зорганізувати товариство охорони Криму, як інтегральної частини української держави. Надумалися! Коли я вперше прибувши до Києва, порушив цю справу в нашій пресі, трактуючи Крим як невіддільну частину України, многі кивали головами на це, як на недемократичну єресь. Як на них — повинен був Крим мати право самоозначення. А коли 6, виконуючи це право, він віддав би весь півострів, що прилягав до України, з усіма його базами, портами і твердинями, в руки якоїсь ворожої нам держави, — тим гірше для нас. Демократичні засади святі!_Віват юстіція, переат Україна.
Сергій Грабовський
Від геополітики – до етнополітики: записи Донцова містять і конкретні спостереження, і неординарні узагальнення.
О 7-ій годині на засіданні видавничої комісії (уряд плянує видання клясикіа української літератури). О 8-ій годині в Орликівського. Кількох поляків, правобережних великих земельних власників і цукрових промисловців. Дуже добре говорять по-українськи. Маю вражіння, що якби Україна сконсолідувалася в міцну державу, у твердих формах, то за двадцять літ всі поляки наші стали б українцями.
Сергій Грабовський
Начебто успішно триває розбудова інституцій незалежної Української держави. Але вже влітку 1918 року в щоденнику з‘являються тривожні нотки.
Положення стає чимраз трудніше, многіє представники влади на провінції роблять там Росію з допомогою німецького війська і арештовують українців. Се збуджує злобу до німців і до тих, хто їх покликав.
Сергій Грабовський
А цей фрагмент щоденника дуже ясно розкриває як характер, так і моральні настанови доктора Донцова.
Мав побачення з Шелухиним в Педагогічному Музеї. Там якраз скінчилося засідання політичних комісій (мирових делегацій), нашої і російської. Від нас – Шелухин, Кістяківський, від Росії – Раковський і Мануїльський. Коли говорив з Шелукхиним підійшов до мене Мануїльський. Знав його ще з студентських часів. Мануїльський сказав, що жакує, що не був на моєму відчиті про російську культуру. На відході запитався: “Ви порядна людина, чому Ви не є большевиком?” “Якраз тому, Мануїльський”, - відказав я.
Сергій Грабовський
Ще один літній запис – про сакраментальну проблему “середнього класу”, над розв‘язанням якої досі б‘ються українські політики.
В “Селянській сім’ї” пишу про аграрну політику. Маю на цілі організувати середнє селянство під кличем гетьманської влади і парцеляції земель великих власників. З приводу цієї кампанії вже довелося відбивати напади з ріжних сторін. Моя думка - скупчити довкола ідеї гетьманщини середнє селянство, щоб на цій силі міг опертися гетьман, а не висів би в повітрі.
Сергій Грабовський
І про не менш сакраментальне питання Чорноморського флоту.
Увечері був у гетьмана. Боявся, що не вдасться побачити. Якраз був у нього перш морський міністр, потім начальник його штабу, потім прийшов Мумм, уперше - по повороті з Криму - в палаці. Але все ж удалося дочекатися. Гетьман здементував мені чутки, як брехливі, про те, що наша армія ще не формується. Похвалився, що з фльотою добре. Москалям признали балтійську фльоту, нам - чорноморську. Але, довірочно заявив мені, що не цілу. Підводні човни і ще деякий дріб''язок забирають німці собі за гроші. Заявили вони гетьманові, що Україні потрібна ж тількц оборонна фльота...
Сергій Грабовський
А поряд з політикою – записи про тодішнє київське життя, втім, зроблені також рукою політика.
В однім театрику-кафе, куди мене раз запровадили приятелі, бачив таку сцену: зі сходів, до шатні ввійшов якийсь німець, офіцер з дамою. Нагло один з групи російських офіцерів, що стояли там же, з криком — "Катя, ти, ти, — з нємцамі?!" — кинувся був в сторону дами, І був би певно простягнувся на підлозі як довгий, коли б колеги не підтримали, — які теж були п''яні, та не так як він...
Так проводили в Києві час рештки "доблесної царської армії". Не Інакше потішалося і жіноцтво.
На Хрещатику, де безнастанно швендяла ця офіцерня, побачив я колись сестру жалібницю з червоним хрестом на грудях і — з "Георгієм". Коли я здивовано поглянув на неї, крикнула: — "Да, да! Сматрітє і удівляйтєсь!" Я не мав часу "удІвляться", але коли за кілька днів знов побачив її на Хрещатику, її провадив, усміхнену й задоволену, опецькуватий панок попід руку. Ця теж — як і ті офіцери -потішилася. "Георгія" вже не було, він вже не був потрібний: хтось подивляв її й без нього…
Сергій Грабовський
Настає осінь 1918 року. І тональність записів щоденника стає ще більш тривожною і скептичною
Тяжко розуміти наших земляків. Запалиться, впаде в патос, здається, гори перевернув би ... І нагло кине все і поїде на огірки в село.
Провінціальна адміністрація викликає ненависть до режиму, реквізиції озлоблюють населення. На Україні будують Росію.
Звернули ми гетьманові увагу на небезпеку з боку Антанти, та що не врятує він від режиму, ані держави, коли не зіпреться – замість на русофільських, на прихильних режимові українських групах. Гречно, але в тоні останньої перестороги велася ця розмова з нашого боку. Гетьман був спокійний. Коли ми виходили, вибачився, що не міг нас прийняти скорше. Бо має діло то з німцями, то з австрійцями. – “Забагато союзників маєте, пане гетьмане!” – сказав я йому.
Сергій Грабовський
Напруження в країні наростає. З одного боку – російські шовіністи, чимало яких втекло до України із контрольованих більшовиками власне російських регіонів і стало на службу гетьманського уряду, з іншого боку – українські ліві партії, які в опозиції до гетьмана. Донцов та партія хліборобів намагаються знайти третій шлях, стабілізувати ситуацію, але безуспішно.
Творяться російські дружини. Іде пропаганда — словом і друком — за "єдину і неділиму". Пурішкевич розривається їді і домагається узброєння "собственників". Обидва табори лаштуються до вирішального бою І кожній має страху перед другим. Один сподіваючись мати за собою організований, хоч і кепсько, урядовий апарат, другий — національну, зреволюціонізовану стихію.
Сергій Грабовський
І ось вибух. Гетьман Скоропадський заявляє про входження України до Росії на засадах федерації, українські ліві партії оголошують його зрадником і починають повстання.
Ці чотири дні, що я не брався за перо, найстрашніші за весь час, коли я роблю ці нотатки. "Федеративна" грамота гетьмана ("домів всім вам Росія") і виступ Директори. На міських вуличних тумбах розліплені маленькі відозви Директорії, в яких повідомляється про її утворення і про початок повстання проти гетьмана. Все зірвалося з ланцюгів — арешти, російські добровольці, які підняли голову, Коновалець, Біла Церква, Петлюра, Фастів, Харків, Болбочан, неповність в гетьманських кругах.
Сергій Грабовський
У середині грудня 1918 року влада гетьмана впала. Київ здобула Директорія, де порядкують соціалісти.
Засідання Директорії в палаці з представниками українських національних партій. В п''ятницю, 20-го. Відчитали деклярацію нового, республіканського уряду. Деклярація — большевицька. Представники всіх партій, навіть тих, поміркованих, які не співчували з по-встанням, поставилися до Деклярації прихильно. Прийшло трохи до полеміки між соц.-демократами і іншими ленінцями. З дуже боязькою реплікою виступали "ес-ефи" Ніковський І Марґоліним. Очевидно, опозиції І не снилося організувати довколо себе якусь силу, бо інакше мусіла б виступати не тоном паралітика. Суть промови Марґоліна була: Деклярація Директорії властиво не те, що треба, але партія Марґоліна буде підтримувати Директорію та її політику, спрецизовану в Деклярації. Від імені нашої партії, я зазначив в промові, що Деклярація не до приняття хліборобам. Скінчив свою промову так: Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провадите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите п під чорним прапором анархії".
Сергій Грабовський
І ось 18-й рік закінчився. Дмитро Донцов з сумом і сарказмом занотовує до щоденника.
Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське малповання большевизму. Страх перед рішучими заходами проти червоних.
Віталій Пономарьов
Після приходу до влади Директорії Донцов виїхав з Києва до Берна, Відня, Берліна і там керував Українським пресовим бюро. 1922 року він оселився у Львові, де заснував Українську партію національної роботи. Проте невдовзі Донцов відійшов від поточної політики, зосередившись на видавничій діяльності, публіцистиці та літературній критиці. Він редагував часописи “Заграва” і “Літературно-Науковий Вістник” (згодом “Вістник”). Ідеї, які розвивав Донцов у своїх творах, визначили світогляд цілої ґенерації галицьких українців і склали теоретичну основу інтеґрального націоналізму.
1939 року Донцов був заарештований польською владою і ув’язнений у концентраційному таборі Береза Картузька. Звільнений після поразки Польщі, Донцов виїхав до Кракова, Берліна, Бухареста і знову повернувся до Львова, згодом мешкав у Німеччині, Чехо-Словаччині та Франції.
Після Другої світової війни Дмитро Донцов переїхав до Канади і викладав у Монреальському університеті українську літературу. Він помер у Канаді 30 лютого 1973 року.
Сергій Грабовський
Звісно, щоденник Дмитра Донцова, в якому описані події 1918-го року – це документ суб‘єктивний, його автор скептично ставиться до демократії, він дуже різко налаштований проти великоросійського імперіалізму і проти малоросійського пристосуванства. І взагалі, доктор Донцов, як твердять сучасники, був складною у спілкуванні людиною. Але водночас і надзвичайно спостережливою та з гострим пером. Отож варто звернути увагу на його спостереження й оцінки, навіть коли йдеться про начебто такі віддалені часи
Питання державної незалежності не є питанням тактики, а засади.
З Москвою наш спір має йти гаслом слів Хмельницького: “Нехай одна стіна об другу вдариться, одна впаде, друга останеться”.
Вів радіожурнал Країна Інкоґніта Сергій Грабовський.
Біографічну довідку підготував Віталій Пономарьов, фрагменти щоденника Дмитра Донцова читав Віктор Недоступ.
Говорить радіо “Свобода”!
