Тема приєднання чи неприєднання України до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном остаточно перетворилася з економічної на політичну.
Принаймні, для мене цей факт засвідчила заява Віктора Януковича про формат «три плюс один», у якому Україна нібито прагне співпрацювати з Митним союзом.
Саме співпрацювати, а не інтегруватися. На цьому після виступу Президента наголошували журналістам деякі представники провладної парламентської фракції. Але виникло запитання: якщо Україна і надалі збирається лише «співпрацювати» з Митним союзом Росії, Білорусі та Казахстану, навіщо було робити цю заяву мало не ключовою у зовнішньополітичному блоці свого першого щорічного послання до парламенту?
Цікаво, що того дня, коли Віктор Янукович звертався до народних депутатів, у Брюсселі тривав черговий раунд дуже непростих, як відомо, переговорів делегацій України та ЄС про угоду щодо зони вільної торгівлі.
З контексту, про який говорять у Партії регіонів з приводу «нового» формату, можна припустити, що керівництво держави заявляє про надії на якийсь особливий пакет домовленостей із Росією, Білоруссю та Казахстаном як членами згаданого економічного об’єднання.
Проте у Митному союзі жодного разу не заявляли про готовність до такого «особливого» формату з будь-якою з країн: охочі або вступають в об’єднання, приймаючи всі правила і запроваджуючи всі норми, або не вступають.
Якраз умови і часові рамки виступу Януковича і дають підґрунтя для припущень щодо заполітизованості заяви про формат «три плюс один». З одного боку, у Брюсселі – черговий раунд переговорів із ЄС, з іншого – 12 квітня в Київ із робочим візитом прибуває російський прем’єр Володимир Путін, який у березні мало не погрожував Україні погіршенням економічних відносин із країнами-членами Митного союзу, якщо та створить зону вільної торгівлі з Євросоюзом.
За логікою, у своєму посланні Віктор Янукович мав би наголосити на непохитності намірів України провадити економічну інтеграцію з Європейським Союзом, водночас акуратно акцентуючи на тому, що, попри бажання налагодити оптимальну співпрацю з ЄС як економічним партнером, Україна, перш за все, дотримуватиметься своїх інтересів.
Таким чином, прозвучав би чіткий сигнал із боку найвищого керівництва держави про відкритість до діалогу під час чергового раунду переговорів у Брюсселі. Але при цьому Президент «нагадав» би про ті болючі пункти (як-то квотування експорту сільгосппродукції), які українську сторону в угоді, м’яко кажучи, бентежать.
Але спічрайтери глави держави розставили інші акценти. Ймовірно, було вирішено, що оскільки переговори з ЄС тривають за планом і їм, по суті, нічого не загрожує, треба використати шанс «підіграти» іншому важливому економічному партнеру – Російській Федерації, керівництво якої останнім часом дещо насторожилося через стабілізацію переговорного процесу між Україною та ЄС із приводу спільної зони вільної торгівлі.
Такі акценти дали результат. Наступного дня у Києві після засідання Ради міністрів закордонних справ країн-членів СНД глава російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров заявив: «Звісно, ми почули ті слова, які сказав Президент України Віктор Янукович у своєму посланні у Верховній Раді. Я в них побачив лише здоровий глузд, прагматизм і прагнення максимально забезпечити інтереси української держави. Чому виникли такі емоції довкола цієї теми, я не знаю».
Отже, посадковий майданчик для десанту російської делегації на чолі з прем’єром Володимиром Путіним вдалося, певною мірою, «комфортизувати».
Реакція міністра Лаврова також дає зрозуміти, що глава російського уряду матиме до чого апелювати безпосередньо під час зустрічі з керівництвом української держави. Якщо раніше обговорення питання відносин України з країнами-членами Митного союзу в офіційному Києві старалися «зам’яти», то нині була продемонстрована готовність домовлятися, хай навіть щодо якогось ефемерного «особливого» формату співпраці.
Наскільки далеко може зайти чергове політичне загравання українського керівництва з російським: важливо, щоб хоча б на Банковій чи на Грушевського мали відповідь на це запитання.
Чому «загравання»? Бо різка зміна задекларованого зовнішньоекономічного (а разом із тим – і політичного) курсу неможлива, зрештою, навіть в Україні.
Переговори щодо угоди про зону вільної торгівлі з ЄС мають завершитися вже цього року. Цей шлях був і є дуже складним, а імплементація угоди обіцяє бути попервах болючою для деяких секторів економіки. Але якщо угоду підпишуть, це буде чи не найбільший успіх за останні кілька років у відносинах України з ЄС, але найперше – чи не єдина реально доведена до кінця спільна справа України з одним із ключових партнерів.
На іншій шальці терезів – Митний союз та Єдиний економічний простір із Росією, Білоруссю та Казахстаном. Другий проект поки в перспективі, з першим вже чимало проблем. Деякі білоруські журналісти під час бесіди відверто дивуються, що Україна вагається, куди б пристати – до східного економічного об’єднання чи до західного. Кажуть: якби білоруси могли обирати, більшість, не вагаючись, обрала б друге.
Нині в Білорусі неабияке обурення викликає реальна нерівноправність учасників Митного союзу: кажуть, що більшість економічних рішень ухвалюється, перш за все, на користь Росії. Наприклад, до 1 липня білоруси хочуть встигнути пригнати собі автомобілі з Європи. З початку липня ввізні мита для фізичних осіб на такі справи зростуть в середньому вчетверо. По-перше, зрівняються з російськими, по-друге, фактично зіграють «на руку» тим російським підприємствам, які займаються збіркою іномарок. Тобто, білоруси зможуть «обирати»: або платити за авто країні-виробнику, але втридорога, або купляти «копію» у росіян.
Зрозуміло, що негаразди присутні в об’єднаннях не лише на Схід від України, а й на Захід. Але, зрештою, треба вирішити дилему про два «зла», якесь із них точно менше. В цілому, ключова теза, яку важливо зрозуміти, відкинувши будь-які сентименти: Україні не уникнути зони вільної торгівлі з ЄС чи угоди про асоційоване членство, якщо вона заявляє про курс на євроінтеграцію і бачить остаточною метою такого курсу вступ до Європейського Союзу (про це свідчить зокрема досвід сусідів-країн Східної Європи, які приєдналися до ЄС в останнє десятиліття).
Будь-яке відхилення від такого вектора спричиняє лише розпорошення зусиль на зовнішньополітичній та економічній аренах, і, як наслідок, – гальмування поступу у реалізації вже згаданої кінцевої мети.
Так, безглуздо ігнорувати геополітичні особливості України і заперечувати важливість налагодженої співпраці з Росією, з якою Україна має (щонайменше, з економічної точки зору) дуже значні показники товарообігу: питома вага торгівлі з Росією становить більше 30%. Але без визначення пріоритетів не обійтися. Поки ж незграбне маневрування між такими сусідами, як ЄС і Росія, уподібнює державне керівництво України до головного героя мініатюри «людина в черзі»: перебігаючи від однієї вервечки до іншої, аби якомога вигідніше прилаштуватись, той не лише дратує оточуючих своєю непослідовністю, а й наражає себе на небезпеку залишитися ні з чим.
Олена Ремовська – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Принаймні, для мене цей факт засвідчила заява Віктора Януковича про формат «три плюс один», у якому Україна нібито прагне співпрацювати з Митним союзом.
Саме співпрацювати, а не інтегруватися. На цьому після виступу Президента наголошували журналістам деякі представники провладної парламентської фракції. Але виникло запитання: якщо Україна і надалі збирається лише «співпрацювати» з Митним союзом Росії, Білорусі та Казахстану, навіщо було робити цю заяву мало не ключовою у зовнішньополітичному блоці свого першого щорічного послання до парламенту?
Цікаво, що того дня, коли Віктор Янукович звертався до народних депутатів, у Брюсселі тривав черговий раунд дуже непростих, як відомо, переговорів делегацій України та ЄС про угоду щодо зони вільної торгівлі.
З контексту, про який говорять у Партії регіонів з приводу «нового» формату, можна припустити, що керівництво держави заявляє про надії на якийсь особливий пакет домовленостей із Росією, Білоруссю та Казахстаном як членами згаданого економічного об’єднання.
Проте у Митному союзі жодного разу не заявляли про готовність до такого «особливого» формату з будь-якою з країн: охочі або вступають в об’єднання, приймаючи всі правила і запроваджуючи всі норми, або не вступають.
Якраз умови і часові рамки виступу Януковича і дають підґрунтя для припущень щодо заполітизованості заяви про формат «три плюс один». З одного боку, у Брюсселі – черговий раунд переговорів із ЄС, з іншого – 12 квітня в Київ із робочим візитом прибуває російський прем’єр Володимир Путін, який у березні мало не погрожував Україні погіршенням економічних відносин із країнами-членами Митного союзу, якщо та створить зону вільної торгівлі з Євросоюзом.
За логікою, у своєму посланні Віктор Янукович мав би наголосити на непохитності намірів України провадити економічну інтеграцію з Європейським Союзом, водночас акуратно акцентуючи на тому, що, попри бажання налагодити оптимальну співпрацю з ЄС як економічним партнером, Україна, перш за все, дотримуватиметься своїх інтересів.
Таким чином, прозвучав би чіткий сигнал із боку найвищого керівництва держави про відкритість до діалогу під час чергового раунду переговорів у Брюсселі. Але при цьому Президент «нагадав» би про ті болючі пункти (як-то квотування експорту сільгосппродукції), які українську сторону в угоді, м’яко кажучи, бентежать.
Але спічрайтери глави держави розставили інші акценти. Ймовірно, було вирішено, що оскільки переговори з ЄС тривають за планом і їм, по суті, нічого не загрожує, треба використати шанс «підіграти» іншому важливому економічному партнеру – Російській Федерації, керівництво якої останнім часом дещо насторожилося через стабілізацію переговорного процесу між Україною та ЄС із приводу спільної зони вільної торгівлі.
Такі акценти дали результат. Наступного дня у Києві після засідання Ради міністрів закордонних справ країн-членів СНД глава російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров заявив: «Звісно, ми почули ті слова, які сказав Президент України Віктор Янукович у своєму посланні у Верховній Раді. Я в них побачив лише здоровий глузд, прагматизм і прагнення максимально забезпечити інтереси української держави. Чому виникли такі емоції довкола цієї теми, я не знаю».
Отже, посадковий майданчик для десанту російської делегації на чолі з прем’єром Володимиром Путіним вдалося, певною мірою, «комфортизувати».
Реакція міністра Лаврова також дає зрозуміти, що глава російського уряду матиме до чого апелювати безпосередньо під час зустрічі з керівництвом української держави. Якщо раніше обговорення питання відносин України з країнами-членами Митного союзу в офіційному Києві старалися «зам’яти», то нині була продемонстрована готовність домовлятися, хай навіть щодо якогось ефемерного «особливого» формату співпраці.
Наскільки далеко може зайти чергове політичне загравання українського керівництва з російським: важливо, щоб хоча б на Банковій чи на Грушевського мали відповідь на це запитання.
Чому «загравання»? Бо різка зміна задекларованого зовнішньоекономічного (а разом із тим – і політичного) курсу неможлива, зрештою, навіть в Україні.
Переговори щодо угоди про зону вільної торгівлі з ЄС мають завершитися вже цього року. Цей шлях був і є дуже складним, а імплементація угоди обіцяє бути попервах болючою для деяких секторів економіки. Але якщо угоду підпишуть, це буде чи не найбільший успіх за останні кілька років у відносинах України з ЄС, але найперше – чи не єдина реально доведена до кінця спільна справа України з одним із ключових партнерів.
На іншій шальці терезів – Митний союз та Єдиний економічний простір із Росією, Білоруссю та Казахстаном. Другий проект поки в перспективі, з першим вже чимало проблем. Деякі білоруські журналісти під час бесіди відверто дивуються, що Україна вагається, куди б пристати – до східного економічного об’єднання чи до західного. Кажуть: якби білоруси могли обирати, більшість, не вагаючись, обрала б друге.
Нині в Білорусі неабияке обурення викликає реальна нерівноправність учасників Митного союзу: кажуть, що більшість економічних рішень ухвалюється, перш за все, на користь Росії. Наприклад, до 1 липня білоруси хочуть встигнути пригнати собі автомобілі з Європи. З початку липня ввізні мита для фізичних осіб на такі справи зростуть в середньому вчетверо. По-перше, зрівняються з російськими, по-друге, фактично зіграють «на руку» тим російським підприємствам, які займаються збіркою іномарок. Тобто, білоруси зможуть «обирати»: або платити за авто країні-виробнику, але втридорога, або купляти «копію» у росіян.
Зрозуміло, що негаразди присутні в об’єднаннях не лише на Схід від України, а й на Захід. Але, зрештою, треба вирішити дилему про два «зла», якесь із них точно менше. В цілому, ключова теза, яку важливо зрозуміти, відкинувши будь-які сентименти: Україні не уникнути зони вільної торгівлі з ЄС чи угоди про асоційоване членство, якщо вона заявляє про курс на євроінтеграцію і бачить остаточною метою такого курсу вступ до Європейського Союзу (про це свідчить зокрема досвід сусідів-країн Східної Європи, які приєдналися до ЄС в останнє десятиліття).
Будь-яке відхилення від такого вектора спричиняє лише розпорошення зусиль на зовнішньополітичній та економічній аренах, і, як наслідок, – гальмування поступу у реалізації вже згаданої кінцевої мети.
Так, безглуздо ігнорувати геополітичні особливості України і заперечувати важливість налагодженої співпраці з Росією, з якою Україна має (щонайменше, з економічної точки зору) дуже значні показники товарообігу: питома вага торгівлі з Росією становить більше 30%. Але без визначення пріоритетів не обійтися. Поки ж незграбне маневрування між такими сусідами, як ЄС і Росія, уподібнює державне керівництво України до головного героя мініатюри «людина в черзі»: перебігаючи від однієї вервечки до іншої, аби якомога вигідніше прилаштуватись, той не лише дратує оточуючих своєю непослідовністю, а й наражає себе на небезпеку залишитися ні з чим.
Олена Ремовська – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
