30 років тому, 10 липня 1994 року, президентом України був обраний Леонід Кучма. На посаді він відбув два терміни. Наразі це єдиний такий президент в найновітнішій українській історії. Його правління, яке тривало десять з половиною років, часто називають «епохою Кучми».

Про «кучмізм» «Історична Свобода» говорила з політологом та істориком Костем Бондаренком, автор книжки «Леонід Кучма: портрет на тлі епохи». Це доволі ґрунтовне і загалом компліментарне до свого героя дослідження.

– У 1992 році в дуже непростих умовах Леонід Кучма стає прем'єр-міністром. Він тоді був народним депутатом, але не з найпомітніших, не був яскравим парламентським трибуном. Чому саме він тоді очолив уряд?

– Перш ніж відповісти на запитання, скажу кілька слів про книгу. Справа в тому, що самому Леонідові Кучмі книга страшенно не сподобалася. Він вирішив, що це замовлення проти нього. Але я дійсно писав її з симпатією, бо вважаю, що Кучма – найбільш результативний наш президент, який дійсно зробив чимало для України, для становлення української державності.

Тепер щодо 1992 року. Восени 1992-го – жахлива економічна і політична кризи! В Україні нема розуміння, що має стати локомотивом, який зможе витягнути економіку, взагалі який курс обрати державі. Готується другий студентський Майдан, шахтарі приходять на вулиці, галопуюча інфляція. Вирішили відправити у відставку уряд Вітольда Фокіна.

Натомість розглядалося декілька кандидатів. Попервах найбільш вірогідним видавався Валентин Симоненко – найближчий до президента Леоніда Кравчука на той час політик. Але Кравчук розумів, що за Симоненка можуть не проголосувати у Верховній Раді. Тоді вирішили зробити ставку не на політиків з того чи іншого середовища, а на представника так званого «червоного директорату». І тут було дві кандидатури: директор маріупольської «Азовсталі» Олександр Булянда і директор дніпропетровського «Південмашу» Леонід Кучма.

– А тоді депутат міг поєднувати роботу на виробництві і в парламенті?

– Так. У Верховній Радй першого скликання депутати ще не були професійними парламентарями, а суміщали роботу з депутатською діяльністю.

Кучма відзначався тим, що в першому скликанні Верховної Ради жодного разу не виступав з трибуни. Цікаво, що на нього звернув увагу на той час молодий журналіст і історик Дмитро Табачник, який почав із Кучмою вести якусь роботу і став його прессекретарем. Кучма був людиною, яка влаштовувала і голову Верховної Ради Плюща, і президента Кравчука. Між ними на той час виникли серйозні розбіжності. Вони стали конкурентами і навіть ворогами до деякої міри. За таких умов вибір зупинився саме на Кучмі.

– Як на рівновіддаленому?

– Абсолютно. Його знаменита фраза: ви мені скажіть, що будувати, і я буду будувати. Тобто він був поза ідеологіями. Скажете будувати комуністичне суспільство – буду будувати. Орієнтуватися на Росію – буду орієнтуватися на Росію. Орієнтуватися на Захід – буду орієнтуватися на Захід. Ви мені просто скажіть, дайте вектор.

Натомість він добився, щоб окремі питання діяльності в економіці в умовах, коли парламент не міг досягти згоди, регулювалися декретами уряду, які мали силу законів. Тобто Кучма єдиний із прем'єр-міністрів України отримав право видавати декрети, які мали силу закону.

За його прем'єрства було здійснено дуже багато надзвичайних заходів у роботі уряду, які потім оцінювалися доволі позитивно багатьма, у тому числі і на Заході. Наприклад, коли Вацлав Гавел приїздив в Україну, то захотів зустрітися з Леонідом Кучмою, який на той час вже був в опозиції. Він сказав: хочу побачити людину, яка за один день приватизувала 11% землі в Україні! Саме декретом Кучми було приватизовано присадибні ділянки.

Урядові декрети стосувалися валютного регулювання, стосувалися діяльності державних підприємств і так далі. Тобто реально було зроблено багато. Хоча в тих умовах, очевидно, вирішити всі питання було неможливо.

– Ніби як успішний прем'єр-міністр. Чому ж його восени 1993 року відправляють у відставку?

– Саме через соціальні проблеми, які не були вирішені. Зосередившись на економічних питаннях, на функціонуванні промисловості, на порятунку економіки держави, він проігнорував соціальні проблеми. І це викликало величезне невдоволення у цілого ряду вразливих і чутливих до соціальних коливань верств. У результаті, Кучма пішов у відставку.

– Відбувається загострення соціальних проблем, які Кучма неспроможний вирішити. Завдяки чому його за якихось пів року обирають президентом?

– Справа в тому, що на той час Кучма переходить в опозицію і починає дуже активно використовувати проросійську риторику. Тому що, крім економіки, на той час дуже важливими були моменти, пов'язані з відносинами між Україною і Росією. Кучма мав тісні зв'язки з російським прем'єром Чорномирдіним. Віктор Чорномирдін був одним із тих, хто лобіював перед Єльциним, що потрібно зробити ставку на Кучму.

Проте Кучмі не вдавалося заручитися підтримкою цілої низки осіб в українському політикумі. Хіба на той час його підтримав Олександр Мороз, з яким вони невдовзі стали запеклими ворогами.

У Кучми був великий брак підтримки з боку українських ЗМІ. Але йому це забезпечувала Росія. На той час більшість українців дивилися російське телебачення, а не українське.

– Ідучи в прем'єри, Кучма у парламенті казав: скажіть мені, що ми будуємо, і я побудую. І от він стає президентом. І що ж він починає будувати?

– У нього дві лінії. Всередині України він бере курс на зміцнення інституту президента і на зосередження повноважень у своїх руках. У міжнародній політиці – на запровадження так званої «багатовекторності».

Що стосується зміцнення власних позицій. Буквально через місяць, як тільки він стає президентом, видає два укази, згідно з якими, всі голови обласних рад в Україні підпорядковуються йому особисто. Голів обласних рад в 1994 році єдиний раз обирали на всенародних виборах. Кучма ліквідовує цю всенародну виборність, залежність голів обласних рад від волевиявлення населення тієї чи іншої області. Він підпорядкував їх собі і отримав право звільняти голів обласних рад, прирівнявши їх до голів обласних адміністрацій. І голови обладміністрацій вже були повністю залежні не від волевиявлення, а особисто від Кучми.

Також він почав запеклу боротьбу зі спікером Верховної Ради Олександром Морозом за повноваження. Це вилилося спершу у конституційний договір 28 червня 1995 року, а рівно через рік було закріплено в Конституції. Фактично Мороз програв цю боротьбу.

У нас був шанс зберегти ситуацію, при якій Україна була би парламентсько-президентською республікою, але в результаті конституційної угоди й ухвалення Конституції Кучма отримав фактично необмежені повноваження, які сам наприкінці свого правління намагався обмежити конституційною реформою.

Що стосується зовнішньої політики, то вона нагадувала вальс: сьогодні однією ногою їдемо у Вашингтон чи в Брюссель, другою завтра – в Москву. І всюди він обіцяв, всюди намагався бути «своїм» і демонструвати лояльність.

У 1995 році Кучма отримав престижну нагороду у США – медаль імені Кеннеді, яка вручається за великі досягнення в галузі демократії. Білл Клінтон двічі приїздив в Україну за час своєї каденції. Загалом, вони порозумілися, створили комісію Кучма-Гор (Альберт Гор, віцепрезидент США. – ред.). Кучма йшов на поступки США в багатьох моментах, наприклад, заблокувавши дуже вигідний для України бушерський контракт з Іраном.

Водночас він їздив у Росію і домовлявся з Єльциним, підписав Великий договір із Росією 31 травня 1997 року. Паралельно він зробив все, щоб Росія не змогла взяти під контроль підземні газосховища. Можна сказати, що зовнішня політика була збалансованою і не схилялася до однієї чи іншої сторони – Росії чи Заходу. Навпаки, Кучма намагався, якщо робив якісь поступки чи крок в бік Заходу, одночасно зробити якийсь крок доволі суттєвий в бік Росії.

– Наскільки це було виправдано?

– На той час Україна була фактично уламком СРСР. І в ній були як прозахідні, так і проросійські тенденції. Схилитися до тієї чи до іншої тенденції, сказати, що ми обираємо рух тільки на Захід, чи тільки в Росію – означало на той час спровокували громадянський конфлікт всередині України.

– Десятиліття Кучми позначено терміном «кучмізм», в який здебільшого вкладають негативні конотації. Кучмізм – це корупція, цензура і тиск на ЗМІ, побудова олігархічної системи, коли певні люди за безцінь отримали цілі галузі…

– На той час тенденції були такими, що практично всі пострадянські держави проходили приблизно один і той самий сценарій із певними варіаціями. Втім, можливо, два базові сценарії. Перший – це олігархат. Другий – це авторитаризм. Окрім держав Балтії, які розвивалися трішки по-іншому і до них було зовсім інше ставлення з боку Заходу. А всі інші країни проходили схожий сценарій. Він був визначений тим, що в умовах, які склалися після розпаду СРСР, демократія відразу постати не могла. Демократія потребує певної соціальної бази. Демократія – це насправді прояв тих держав, в яких є доволі сильним середній клас, тобто буржуазія. Це в першу чергу продукт буржуазного суспільства.

Другий момент – це те, що ринкові відносини теж фактично довелося запроваджувати з нуля. Народну чи то державну власність потрібно було трансформувати у власність приватну, акціонерну чи іншу з тим, щоб вона почала більш ефективно працювати.

Кучма звик працювати в режимі селекторної наради. Він розглядав державу, як величезний завод, де є великі цехи, і одним цехом керує, умовно кажучи, Лазаренко, іншими – Волков, Суркіс, Пінчук чи ще хтось. І вони просто звітують перед Кучмою про ситуацію у своїй галузі. У нас виникнення олігархату було неминучим на той час. Процес первісного накопичення капіталу в усіх країнах проходив приблизно по одній і тій самій схемі. Кучма вирішив очолити цей процес. Так з'явилися олігархи.

– А вам не здається, що він просто копіював Росію? От у Росії так – і ми так зробимо.

– У Росії була трошки інша ситуація. Там олігархи хотіли керувати країною. Група олігархів впливала на Єльцина. Натомість Кучма хотів не допустити, щоб на нього чинився якийсь тиск.

– То вже був пізній сильно хворий Єльцин...

– Це правда. Але Кучма врахував цілий ряд моментів, які були пов'язані з діяльністю Єльцина, щоб такого не допустити. Так само, як свого часу Віктор Пинзеник враховував ваучерну приватизацію Анатолія Чубайса, щоб не допустити великої кількості помилок, які були зроблені в Росії, так само і Кучма, коли будував олігархічну державу, у 1997–1998 роках враховував, з одного боку, помилки Росії, а з іншого – власні помилки з Павлом Лазаренком.

Свого часу Дмитро Табачник (глава адміністрації президента Кучми в 1994–1996 роках. – ред.) дав визначення кучмізму: «це політично стабільний режим з елементами авторитаризму, який характеризується успішним реформуванням, високими темпами зростання економіки і соціальних гарантій, забезпечивши реформування і поступальний розвиток громадянського суспільства впродовж 10 років, який перетворив Україну з держави де-юре в державу де-факто». Звичайно, тут є компліментарність певна. Але він визнає, що режим був авторитарним по своїй суті, хоча і ефективним, як він вважає.

– Кучма після переобрання на другий термін, намагався ще більше наростити повноваження. Тоді ж був референдум «за народною ініціативою» про те, щоб був двопалатний парламент і президент мав ще більше важелів впливу. І все це було зруйновано «касетним скандалом», коли оприлюднили записи, які свідчили, що Кучма може бути причетний до викрадення і вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. «Касетний скандал» став поворотним моментом в правлінні Кучми?

– Вважаю, що поворотним моментом стали президентські вибори у США у листопаді 2000 року, коли Буш і Гор змагалися між собою. Був «кольчужний скандал», були акції «Україна без Кучми» і інші акції, почався процес формування опозиції.

– Але саме «касетний скандал» став каталізатором усього всього.

– Так. «Касетний скандал» став каталізатором цих процесів. Просто паралельно, нагадаю, почалися розслідування. В США республіканці, прийшовши до влади, почали розслідування діяльності попередньої адміністрації, зокрема цієї комісії Кучма-Гор. Відповідно, якщо до цього часу Україну показували ледве не як світоч демократії на пострадянському просторі, то тут почали показувати авторитарний і корумпований режим.

«Касетний скандал» так ніколи й не був доведений до того, що Кучма дійсно винен. Розумію, що попервах розслідування було спущено на гальмах. Але потім були спроби реанімувати цю справу, яка все-таки заглохла за браком доказів.

Але тоді громадська думка була повністю на боці тих, хто вважав, що Кучма винен. І в цей же час почала формуватися політична опозиція до Кучми. Вважаю, ми ніколи не дізнаємося всієї правди про те, що відбулося спершу у вересні, а потім в листопаді-грудні 2000 року.

– Але Кучма визнав, що його прослуховували.

– Так. Більше того, є дані схем, як його прослуховували. Точно це не був якийсь диктофон, засунутий під диван, а більш складна система прослуховування. Але факт залишається фактом – ця сторінка в історії України зіграла дуже важливу роль.

– Кучма вже вирішив, що йде з влади, коли в серпні 2002 року запропонував політичну реформу?

– Кучма до кінця сподівався, що зможе прийти на третій термін навіть ціною певних політичних поступок, навіть ціною того, щоб частину повноважень передати Верховній Раді. Тому він проштовхував цю конституційну реформу. Нагадаю, що у квітні 2004 року Верховній Раді не вистачило чотирьох голосів для того, щоб цю реформу проштовхнути. Між іншим, не проголосували й деякі люди з оточення Кучми.

Було рішення Конституційного суду, що Кучма може балотуватися на третій термін, що перший його термін – це не перший термін, тому що він обирався ще до вступу в дію чинної Конституції. Кучма не висував свою кандидатуру, але все одно зберігав ситуацію під контролем. Він і Медведчук, який тоді був головою адміністрації президента, вели гру, яка мала би довести до точки кипіння. І тоді фактично всю гру поламала одна людина – Степан Гавриш.

– Яким чином?

– Гавриш був заступником голови Верховної Ради. Але Кучма хотів його призначити в Конституційний суд і направив відповідне подання. Посилений таким чином КСУ мав ухвалити потрібне Кучмі рішення і визнати президентські вибори недійсними. Відтак мав би початися новий виборчий процес, в якому брав би участь Кучма, але не Ющенко і Янукович. Але Гавриш проігнорував це призначення. Він поїхав до Верховної Ради, де 8 грудня 2004 року домовилися прихильники Ющенка і Януковича, які проголосували конституційні зміни. Тільки тоді Кучма зрозумів, що програв і погодився на третій тур.

– Восени 2003 року Кучма видає книжку «Україна ­– не Росія». А невдовзі виникає конфлікт довкола острова Тузла в Керченській протоці. І Кучма особисто змушений долучитися, координує відсіч цій першій російській агресії. Чому ж він після всього цього дозволяє росіянам так сильно втручатися в українські президентські вибори і дозволяє російським політтехнологам, які тут працюють, розігрувати карту розколу України?

– Щодо цієї книги, то це був фактично політичний сигнал – ми не збираємося йти по тому шляху, по якому пішов Лукашенко. І конфлікт довкола Тузли також показав, що Кучма не хоче здаватися Росії. Щоправда, через кілька місяців він пішов на підписання спільної декларації про створення Єдиного економічного простору. Але це вже була інша пісня.

Щодо того, чому Кучма не перешкоджав певним аспектам діяльності штабу Януковича у 2004 році, то, припускаю, що в Кучми і Медведчука не було серйозного ставлення до того, що там відбувається.

– Кучма на початку 2005 року пішов від влади. Але, як тоді казали, кучмізм залишився...

– Як пояснити цю живучість?

– Як російська література вийшла з «Шинелі» Гоголя, так українська політика 2000-их років вийшла з «піджака» Кучми. Тому що і влада, і опозиція, і донецькі, і Ющенко, і Тимошенко тією чи іншою мірою формувалися під впливом Кучми. Десятиліття Кучми не пройшло даремно. Тому кучмізм тією чи іншою мірою визначався і в подальшому і при Ющенкові, і при Януковичу, і навіть в перші роки Порошенка.