Через рік після масового вбивства військовополонених у виправній колонії в окупованій Оленівці на Донеччині родичі тих, хто вижив і досі перебуває в полоні, вимагають їхнього негайного звільнення. У десятках міст – Варшаві, Празі, Парижі, Брюсселі, Лондоні, Нью-Йорку та інших –​ українці влаштували акції щодо цього воєнного злочину.

«У якомусь російському телеграм-каналі викладали фото полонених, і тоді я вже зрозуміла, що він перебуває в Оленівці», – розповідає про свого чоловіка Олена Живило.

Разом із 5-річною донькою Євою вони приїхали на демонстрацію у Брюсселі, приурочену до роковин вбивства близько 50 «азовців» в Оленівці у ніч на 29 липня 2022 року. Обидві білявки, у світлому одязі, вони особливо помітні на цій акції, де майже сотня учасників за домовленістю одяглися у чорне.

«У мене з чорного є тільки футболка, я її зараз накину. Ми майже нічого не купуємо, живемо одним днем», – каже Олена. Одягає на білий одяг чорну футболку і розгортає принесений з собою плакат із написом англійською «Не дайте померти в полоні тим, хто захищав місто Маріуполь». У Єви свій згорток: «Поверніть мого тата з полону».

Тата Єва востаннє бачила понад півтора роки тому. 6 грудня 2021 року, незадовго до повномасштабного вторгнення, батько Єви, Максим Полегенько, поїхав на ротацію під Маріуполь. Донька з дружиною залишились в Миколаєві.

Саме в цьому місті у 2016-му пара познайомилась. Олена з Миколаєва, Максим з Києва – проходив в Миколаєві військову службу. Сімʼю створили доволі швидко, але так само швидко Максим, морський піхотинець, почав часто їздити у відрядження на навчання та службу поблизу Маріуполя.

«24 лютого я прокинулась у п'ятій ранку від того, що місто Миколаїв бомбили», – розповідає Олена. Перш за все, вона написала чоловіку, бо дуже хвилювалася за нього.

«Сказав, що «забирай речі і їдь до батьків». І що все буде добре. Він завжди мене заспокоював. В якому б пеклі не перебував сам, але завжди більше хвилювався за нас донькою», – згадує Олена.

«Вона дуже за ним сумує. Знаєте, видає бажане за реальне: постійно розповідає мені якісь історії, як вона грається з татом, як вона з ним ходить до магазину», – каже Олена і обіймає Єву.

Днями дівчинка стала казати, що хоче, щоб її зі школи забирав тато, так само як подругу. А ще вона постійно повторює, що треба їхати додому, назад в Україну, бо інакше тато не зможе їх знайти, «він же не знає, що вони в Бельгії».

Останнє повідомлення від Максима Олена отримала 11 квітня 2022 року. На той момент його 1 батальйон із 36 окремої бригади морської піхоти уже тижнями без належної кількості боєприпасів та їжі перебував на металургійному комбінаті імені Ілліча в Маріуполі.

«Він мені написав вночі СМС, що в них стався останній контактний бій з ворогом. І під час цього бою вони потрапили до полону», – розповідає Олена. Через тиждень на одному з російських телеграм-каналів вона знайшла фото Максима з полону в Оленівці.

Щоб визволити рідного, Олена зверталась усюди, де тільки можна – і в Національне інформаційне бюро України, і в Службу безпеки України, і до Червоного Хреста у Польщі та Бельгії та інших міжнародних організацій. Хоч фото Максима і було тоді у соцмережах, Росія не підтверджувала його особу у списках військовополонених. У списках загиблих чи поранених в Оленівці, на щастя, Максима теж не було.

У ніч проти 29 липня 2022 року у виправній колонії в Оленівці внаслідок вибухів масово загинули полонені українці. Серед жертв – захисники Маріуполя з «Азовсталі». Наступного дня у Росії опублікували списки загиблих (загалом 50) та поранених (загалом 73). Утім, за даними Офісу Генпрокурора, наразі достеменно можна говорити про 57 загиблих, але в ОГП не впевнені, що це – всі жертви.

«Девʼять місяців, десь до січня 23-го року, я взагалі не знала, що з ним, де він. Вперше я дізналась про нього, коли з полону вийшов звільнений його побратим», – розповідає Олена. Чоловік розповів, як їх перевезли з окупованої Оленівки в Росію. Певний час вони були разом у камері, пізніше їх розділили.

У травні 2023 року нарешті Росія таки підтвердила особу Максима у списках військовополонених. «Це стало як ковток свіжого повітря, тому що це хоч якийсь шанс на те, що він повернеться», – каже Олена з надією.

Водночас жінку хвилює те, як Росія ставиться до дотримання Женевських конвенцій про поводження з військовополоненими. Події в Оленівці, на її думку, промовистий тому приклад. Та й стан обміняних полонених свідчить про неналежне поводження з ними.

«Наші хлопці в полоні піддаються тортурам, знущанням, вони виходять з полону з критичною вагою, анорексією та масою інших захворювань – як фізичних, так і моральних», – пояснює Олена. Саме тому намагається через демонстрації привернути увагу міжнародної спільноти та сприяти хоча б контролю, якщо не швидшому визволенню.

Згідно з Женевськими конвенціями, обміни військовополонених проводяться лише після завершення активної фази бойових дій. Проте за час повномасштабного вторгнення Росії в Україну все ж провели низку обмінів, повернути додому вдалося навіть командирів з «Азовсталі».

На думку Олени, зараз найбільша увага саме до тих захисників Маріуполя, які були на «Азовсталі». «Все ж таки, саме з заводу Ілліча дуже мало хлопців обмінюють – морпіхів обміняно 180 чоловік з 2 тисяч за 15 місяців. Це не кількість, я вважаю», – зазначає Олена.

Вона стежить за кожним обміном, вичитує списки, шукає знайоме прізвище, вдивляється у фото в надії побачити рідне обличчя. «Живемо одним днем в очікуванні того самого обміну», – ледь стримуючи сльози промовляє Олена.

І поки цей день не настав, вона продовжує стукати у всі можливі двері та приходити на демонстрації. «Я знаю, я вірю, що він обов'язково повернеться. Ми за них боремось, ми не дамо, щоб про них забули».