Олена Хаджинова – викладачка з Маріуполя, директорка навчально-наукового інституту Приазовського технічного університету. Вона – корінна жителька міста і майже чверть свого життя віддала рідному вишу. Зараз із родиною Олена вимушено переселилася до Дніпра. З Маріуполя, який з перших днів війни був під масованими обстрілами, попри відсутність «зеленого» коридору, вона разом з родичами змогла вивезти кількох людей.
Історію власного порятунку та чим живе зараз, Олена Хаджинова розповіла Радіо Донбас.Реалії.
Я востаннє бачила університет цілим
– Ми жили на самій околиці Маріуполя: це мікрорайон Східний, який 2015 року вже піддавався атакам й обстрілам з боку окупованих територій. Ми вже переживали обстріли, але вони були поодинокими. Тому до 24 лютого місто і його жителі не вірили, що війна може бути такою масштабною. 24-го, коли відбувся перший обстріл, ми зібралися з чоловіком і переїхали до батьків, які живуть ближче до центру. Звичайно, ми нічого з собою не брали, ніяких речей, тільки документи й ноутбук для роботи.
25-го лютого я поїхала на роботу до університету. Вийшла на роботу того дня тільки адміністрація, викладачам було оголошено – працювати дистанційно. Ми збирали особові справи студентів, готували документи. Технічні служби все зносили в архів. Це був останній день, коли я була в університеті і бачила його цілим.
У цей час ми вже жили у батьків і, як і всі в місті, сподівалися, що відбудуться перемовини, й усе це зупиниться. Але обстріли продовжувалися. На територію Східного мікрорайону стали прилітати «Гради», літак заходив і бомбардував колишній інтернат – там жили українські військові. Влучання були і в приватний сектор. Це відбувалося на наших очах. Одного разу мій чоловік діставав чоловіка з постраждалого будинку – у ньому заклинило двері.
Ми хотіли перечекати в центрі
Удари не були «високоточними», як заявлялося. Потрапляло і в приватні будинки, у будівельний технікум, і в гаражний кооператив. Там стояли машини – їх привалило. Люди вже не могли забрати свої авто і виїхати.
При цьому, 24-25 лютого закінчився бензин на заправках, його відпускали по 20 літрів, але підвезення не було. Припинилося підвезення і продуктів у магазини. Зачинилися аптеки. Було відсутнє світло, вода, газ, а найголовніше – зв’язок.
Обстріли тривали, і я вмовила батьків – і своїх, і чоловіка – переїхати в центр міста. Знайома просто так дала мені ключі від своєї квартири, щоб ми там пожили. У чому були – ми ж не збиралися їхати назавжди – зібралися і поїхали. Хотіли в центрі міста перечекати, пережити. Але обстріли насувалися, були все ближче. Ми знали, що російські війська заходять і з боку Бердянська, і з боку Строго Криму й фактично місто беруть у кільце.
Почалися обстріли центру. Влучання були непоодинокі – це житловий масив, 9-поверхівки. Сусідній будинок горів, він стояв геть чорний…
Мародерство: люди хотіли вижити
На весь центр міста працював лише один магазин. Черги були неймовірні, продуктів – мінімум. Платіжні системи не працювали. Розрахуватися можна було тільки готівкою. Люди брали хліб і якісь дорогі консерви, бо це було єдине, що лишалося. Ходових товарів не було.
28 лютого почалося мародерство. Я не можу засуджувати цих людей, адже їм треба було щось їсти. Звичайні люди не брали алкоголь. Брали харчі, сік, брали воду. Якщо зламували аптеки – то ліки, всі, які тільки можна. Це була жахлива картина. Патрульна поліція, яка лишалася в місті, не справлялася й не реагувала, у неї були інші завдання. Звичайно, дивувало те, що починали грабувати магазини з одягом, брюками, сумками.
У нас був оптовий ринок «Каліфорнія», там стояли великі вантажівки з картоплею, овочами, фруктами. Коли влучило в цей ринок, люди туди заходили й просто забирали харчі. Щоб вижити. Те саме сталося і з магазином «Метро». Потім у ньому просто відчинили двері і люди заходили й брали, що хотіли.
Мені не довелося, дякувати Богу, мародерити. У нас в сім’ї всі дорослі, і у нас були харчі. Але я не знаю, як би я вчинила, якби мені треба було годувати дітей.
Найстрашніше – зник зв'язок з дітьми
2 березня я спробувала проїхати назад, на Східний, щоб узяти хоч якісь речі й продукти. Зробити це по основному мосту, який з’єднував місто з лівим берегом, було вже неможливо. Міст був замінований. Я намагалася проїхати по невеличкому місточку, який відомий тільки місцевим. Але люди сказали, що йдуть бої по всьому лівому берегу, й можна потрапили під обстріл.
Того дня повністю зник зв’язок у центрі міста. І це для мене було найстрашніше – зник зв'язок з дітьми. Мій син, 11-класник, вчиться у Дніпрі в спортивному коледжі, а донька – студентка у Харкові, який також обстрілювався. Поки був зв'язок, ми весь час були на телефоні, підтримували її, щоб їй не було так страшно. Зв'язок зник – і я не знала, що відбувається з моїми дітьми. Тільки через два дні я через треті руки дізналася, що донька евакуювалася до Дніпра.
Прибігає хлопчик: «відкрили зелений коридор!»
5 березня вранці ми з чоловіком пішли по воду в приватний сектор. Там була криниця. Вона не була облаштована, але треба було набрати води. Були обстріли. І тут прибігає хлопчик і показує в телефоні повідомлення, що відкритий зелений коридор.
Ми були з батьками чоловіка і моїми, і в нас було три машини на три сім’ї. І я кажу: «Все, виходьте, сідайте, ми їдемо». Всі зібралися швидко. І тільки моя мама сказала, що нікуди не поїде, бо в місті лишається мій брат з родиною. 40 хвилин моїх вмовлять і сліз не переконали маму. Ми лишили їй усі продукти, які в нас були, і вирішили вирушати.
Я вийшла під під’їзд і кажу: «Їду в Дніпро, їду в нікуди, хто зі мною – сідайте, є місце в машині». Вийшла жінка з дитиною, вагітна і ще одна жінка – ми їх всіх посадили і виїхали.
Зелений коридор, якого не було
На виїзді з Маріуполя, біля «Метро», де був блокпост, ми зрозуміли, що йде бій. Вибухала і горіла 9-поверхівка. Це ніяк не було схоже на «зелений коридор». Всі кажуть: «Їдемо?». Я кажу: «Їдемо. У мене там діти. Я не можу повернутися назад».
Ми начепили білі ганчірки, майку хтось начепив, щоб було видно, що цивільні. Нас було три машини, іще люди під’їжджали і так спонтанно сфомувалася колона. Ми проїхали останній український блокпост, а за 500 метрів уже був перший російський блокпост. Далі російські блокпости були через кожні 500 метрів.
Росіяни нас повільно пропускали. Вони оглядали багажники, там у нас нічого не було. Машин у колоні ставало більше. Дорога була заповнена розбитою технікою – і цивільною, і військовою, і будівельною. Це все було згоріле.
Коли ми доїхали до Розівки – там теж був блокпост, наскільки я розумію, «ДНР». Чоловіків 18-60 років далі не пропускали. Були такі машини, де самі жінки і тільки водій – чоловік, їх також не пускали. Військовий відповідав, що у нього наказ і далі він нікого не пустить. Таких машин зібралося десь сто.
Мій чоловік і його мама були змушені лишитися. А ми зі свекром і людьми, які були в наших машинах, поїхали далі. Єдине, що рухало моїм бажанням їхати, – хвилювання за моїх дітей.
Дорога смерті
Далі ми їхали і картина була ще страшнішою. Окрім розбитої техніки, прямо на дорозі лежали трупи солдатів. І я розумію, що це чийсь батько, син, брат… Я не бачила розпізнавальних знаків, дівчина сказала, що це були українські солдати. Розкидані тіла – і мені треба було між ними проїхати, щоб не зачепити. Була розбита продовольча машина. У кузові сиділо троє солдатів. І так, як вони сиділи, – так і загинули.
Далі вже була вся військова техніка російська зі знаками «Z». Нас перевіряли, дивилися прописку. По ходу руху нас зібралося таких автівок з 50, де були вже тільки жінки.
Зв'язок у нас з’явилася тільки за Пологами. Мені прийшло повідомлення, що донка і син у Дніпрі, в безпеці. Ще коли ми були в дорозі, дніпрянка-вихователька мого сина запропонувала квартиру, де можна було б зупинитися. Просто малознайома людина. До Дніпра ми дісталися благополучно.
Що відбувалося під Федорівкою
Опинившись у безпеці, я усвідомила, що не знаю, де мій чоловік і свекруха. З ними не було зв’язку. А в Маріуполі – мама, і з нею також не було зв’язку.
Чоловік і свекруха, так само як і інші люди, лишилися заблоковані між Федорівкою і Володарським. Ні туди, ні назад їхати їм було не можна. І тоді приїхав голова одного з сіл неподалік і забрав усіх в село. Їх було, чоловік розказував, близько 400 людей. Голова відкрив спортзал школи для ночівлі. Мам із немовлятами позабирали до себе місцеві жителі.
У цих селян самих не було світла й закінчувалися харчі, але люди пекли коржі й млинці, щоб погодувати приїжджих, готували чай, привозили в спортзал. З дитсадка притягли ліжечка для дітей. Було холодно. Пів ночі чоловік допомагав облаштувати дітей і жінок, а далі з чоловіками чергували по дві години біля пічки. Вони були дуже вдячні цьому голові й селянам.
До вечора наступного дня вони дісталися до Дніпра. Весь цей день ми з дітьми провели в мовчанні – ми чекали на них.
Маріуполь: життя у чоботах
Моя мама в той час все ще лишалася в Маріуполі. Наступного дня після нашого від’їзду вона пішки пішла туди, де був мій брат з родиною. Вони теж уже жили не вдома, а у родичів дружини. Мама пішла пішки і знайшла їх, щоб забрати до себе. Братова родина перебувала близько до Сартани, це селище практично поряд з Маріуполем, саме звідти заходили російські війська.
Мама забрали їх всіх. Обстріли тривали. Вони поїхали в іншу, більш західну частину міста.
8-9-го березня розпочалися серйозні авіабомбардування. Вони сім днів прожили в коридорі, не роздягаючись, – у пуховиках, в шапках, у чоботах. У квартирі їх було восьмеро людей. Вони жили в коридорі й виходили на вулицю тільки готувати їжу. Це було жахливо: вийшов готувати – тут наліт. Розводили вогнище, шукали воду. Криниці в їхньому районі не було. Доходило до того, що топили сніг, збирали дощову воду. Діти почали хворіти, позастуджувалися. Але при цьому всьому всі сусіди згуртувалися, намагалися допомагати один одному. Коли захворів мій племінник – жінка принесла банку малинового варення, хоча і в самих харчі закінчувалися.
Мама розказувала: вони не голодували, але їли один раз на день. Дорослі. Дітей намагалися погодувати частіше.
Братова машина була пошкоджена. Але найстрашніше, що не було бензину. І коли брат роздобув бензин і нарешті залив у машину, сталося прямо влучення снаряда в їхній будинок.
Моя невістка якимось дивом додзвонилася своєму братові, священнику. Він був у Мангуші. Потім під обстрілами, пішки вони всі разом дійшли, а точніше – добігли – на блокпост до «Метро». Четверо дітей, дві молоді жінки, моя мама 70-річна і мій брат. І ще й кішка за пазухою.
На блокпосту їх зустрів брат невістки, отець Михайло. Його мікроавтобус був пошкоджений обстрілами, двері заклинило, вони залазили в нього через вікна. По дорозі до Мангуша їх разів сім зупиняли на блокпостах, чоловіків примушували роздягатися, перевіряли, чи немає татуювань тощо. Потім вони були в Мангуші. І коли налагодили гуманітарний коридор з Мангуша до Бердянська і далі на Запоріжжя, вони змогли виїхати і приїхати до Дніпра.
Тепер ми всі разом, всі у безпеці.
Університет-переселенець
У 20-их числах березня у мене потроху почав з’являтися зв'язок з моїми колегами. І тоді я вирішила створити у вайбері групу, аби нам там збиратися. Нас – 800 людей персоналу і 3 тисячі студентів. Ми зробили реєстраційну гугл-форму, щоб розуміти, що наші люди вибралися і де вони перебувають. Щодня з’являлися співробітники. Ми раділи кожному новому запису в гугл-формі.
Три проректори вийшли на зв'язок. Ректор – не вийшов. Тепер ми уже знаємо, що він у безпеці, але був поранений, перебував у лікарні. Ми вирішили, що не дамо нашому університету померти чи закритися й почали роботу з його відновлення.
Спершу ми звернулися до Міністерства освіти й науки, а потім – до «Дніпровської політехніки» попросили стати майданчиком для нашого відновлення. «Дніпровська політехніка» підставила нам плече, допомогла з аудиторіями, з матеріальною базою. Нам виділили оргтехніку, надали свої гуртожитки.
З 18 квітня ми відновили навчання онлайн. Наші викладачі мають досвід дистанційного навчання, для нас це не нове. Наші студенти розпорошені: і по всій Україні, і за кордоном, і на окупованих територіях, і на території Росії.
Але робота і навчання – це те, що всіх зараз нас рятує від порожнечі, від нерозуміння, що тепер робити.
Усі жителі Маріуполя, як кажуть тепер, «обнулилися»: нема житла, речей, накопичень, у частини людей – немає документів. У нас є втрати – загинули співробітники університету. Про когось ми знаємо, про когось – ні.
Мій будинок і університет у Маріуполі
Мій будинок – мені надіслали фотографії – без вікон, були влучення у верхні поверхи. Наша квартира не вціліла, але, можливо, якісь речі там лишилися. У свекрухи квартира згоріла. Там було пряме влучення. У мами – потрапляння в будинок, але квартира ціла.
Наш виш – у жахливому стані. Були прямі потрапляння в корпуси. все в руїнах.
У нас всередині університету між корпусами був двір. Це була така краса, дуже доглянуті клумби! У нас садівник – фанат своєї справи. Він висади 280 сортів тюльпанів, деякі унікальні, селекціоновані ним самим. Так от. Коли сталися масовані удари по центру міста, в цьому дворі, під тюльпанами, стали хоронити людей у братських могилах.
Що далі?
Знаю, що усі мої колеги, родичі, близькі люди живуть тільки однією думкою – повернутися в Маріуполь. Усі живуть цією мрією і надією. І це допомагає нам виживати зараз.
Моя історія – одна із найщасливіших у Маріуполі. Ми змогли виїхати…
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
