Донбас - не перший регіон із шаленою щільністю населення (до війни у Донецькій та Луганській областях разом жили біля 6,5 мільйонів людей), містами, практично повністю привʼязаними до промислових гігантів, та людьми, які все життя вчилися та працювали винятково на заводах-велетнях та шахтах – який став непотрібним постіндустріальній економіці – через вичерпання вугілля, застарілість техніки та непотрібність її промисловості. Поряд із сумним прикладом міст «іржавого поясу» США, де зараз стоять пустками цілі міста-привиди, в Європі є й успішний: Рурська область Німеччини. Сьогодні колись промисловий Рур, жителі якого пишалися тим, що підняли економіку повоєнної Німеччини та усієї Європи (ще одна паралель із Донбасом, в якому СРСР усіляко героїзував працю шахтарів та металургів), став одним із найбільших центрів ЄС із постіндустріальної, так званої креативної економіки.
Марта Кобринович, менеджерка креативної економіки, дослідниця креативних індустрій та учасниця освітньої програми від фонду «Ізоляція» (який був змушений тікати з Донецька до Києва, а тепер оселився у провінційному Соледарі на Донеччині) прочитала для жителів Донбасу лекцію та провела майстер-клас про те, як знайти себе у новому світі, якщо робота, якою десятиліттями займалися твої діди, бабусі та батьки, раптом стала непотрібною. Радіо Свобода спитало у Марти, чи є в Донбасу шанс стати другим Руром, чи можуть бути творчими «донецькі», в яких цю творчість поколінями «витравлювала» радянська влада, та як уникнути вимирання регіону протягом наступних років.
– Ви прочитали лекцію, зробили воркшоп про те, як там прищепити креативні індустрії. Розкажіть, в кого і як з'явилася ця ідея – ревіталізувати Донбас за допомогою креативних індустрій?
– Тут треба одразу ввести в контекст: що таке креативні індустрії. Це види економічної діяльності, де основну додану вартість створюють самі люди – людська творчість, знання, досвід, здатність нестандартно підходити до звичних викликів. І тут важливо, що в креативних індустріях немає прив'язки до природних ресурсів, відповідно, вони є дуже гнучкими в сенсі того, де вони можуть розвиватися. Тут є залежність лише від людського капіталу, а не від природних ресурсів. Є дуже багато успішних кейсів, коли колишні промислові регіони або промислові регіони, де частка промислового виробництва знижується у зв'язку із вичерпанням природних ресурсів, перепрофільовують чи допомагають диверсифікувати їхні основні види економічної діяльності саме за допомогою креативних індустрій.
Таким еталонним кейсом є кейс німецького регіону Рур. Після Другої світової війни завдяки своїм природнім запасам у видобувній галузі цей регіон відіграв дуже важливу роль у повоєнній відбудові Німеччини і Європи загалом. Утім, десь у середині другої половини 20-го століття Німеччина стикнулася з тим, що природні запаси цього регіону почали вичерпуватися. Там також було дуже багато шахт, і вони стали дотаційними. Відповідно, німецький уряд постав перед питанням: а що робити з цим регіоном? І після довгих дискусій було напрацьовано рішення: регіон вирішили перепрофілювати на центр креативних індустрій та зеленої економіки. Промислове виробництво, яке дуже довгий час активно розвивалося на території Руру, спричинило великі екологічні проблеми, і вимагались також екологічні рішення для перетворення регіону, і тому там також почали розвивати зелену економіку.
Якщо говорити про креативну економіку, то в Рурі частину колишніх промислових обʼєктів перетворили на офісні будівлі. Зараз там розміщено багато сервісних компаній, які надають кваліфіковані професійні послуги по всьому світу. І, враховуючи загалом промисловий бекґраунд Руру, зокрема, велику частку фахівців із технічною освітою, з інженерною освітою, там дуже добре розвивається промисловий дизайн: проєктування обʼєктів щоденного вжитку і більших обʼєктів. Якщо говорити про Донбас, то його дуже часто порівнюють з Руром, й ідея в «Ізоляції» виникла після того, як команда відвідала перетворений, ревіталізований регіон.
Чому говорять про креативні індустрії, коли говорять про перетворення Донбасу? Тому що тут немає привʼязки до наявних ресурсів, привʼязка є лише до людей. На сході України ще до війни були дуже хороші заклади освіти, які готували фахівців. Навіть після війни ця експертиза залишилась. Там є хороший людських потенціал для розвитку креативної індустрії. І це може бути одним із способів для того, щоби перетворювати східний регіон, особливо мономіста, диверсифікувати місцеву економіку і дати людям шанс не покинути, не знекровити ці міста.
– Тобто до вас звернулась «Ізоляція» як до дослідниці креативних індустрій, щоби ви проаналізували можливості, приміром, Соледара?
– Так, це була ідея «Ізоляції». Вони дуже багато працюють для того, щоби переосмислити Донбас. Зовсім недавно вони відкрили офіс у Соледарі, де вони допомогають місцевим трохи по-іншому подивитися на самих себе. Зрозуміти, що вони можуть себе ідентифікувати не лише із промисловими обʼєктами та виробництвом, але й що в них є потенціал для розвитку в інших сферах. І, насправді, дуже важливо це робити, такі освітні програми та продукти допомогають людям дещо ширше подивитися на самих себе.
– На своєму воркшопі ви розповідаєте про те, що креативні індустрії вимагають креативності, емоційності для створення нових продуктів. Але це такі риси характеру, які придушувалися протягом декількох поколінь. Ви в цьому вбачаєте якусь проблему для Донбасу, і якщо так, то чи можна її подолати?
– Загалом ця проблема є не лише на Донбасі, вона є по всій Україні. Вона повʼязана з досвідом перебування в Радянському Союзі, коли все було дуже регламентовано, і творче самовираження могло існувати лише в певних рамках. Багато «немейнстрімових» митців із різних сфер придушували через те, що вони не відповідали ідеології та політиці. Чи залишився цей спадок? Звичайно, тому що це памʼять поколінь, і з нею треба працювати. Для того, щоби зняти тягар цих рамок, в яких існувало суспільство дуже довгий період часу, треба багато часу і багато зусиль. Але це можливо. Основна суть в тому, щоби дати людям зрозуміти, що вони не повинні боятись намагатися робити щось нове, експертиментувати, щоби вони не боялися помилок. Тут має бути велика реформа і в шкільній освіті, і у вищій, але ці процеси вже запускаються. Є нова українська школа, є дуже багато можливостей для неформальної освіти – зокрема, такі воркшопи, які доносять людям, що ви можете шукати собі інші шляхи, ви не повинні боятися пробувати та розвиватися по-іншому, експериментувати. І це все разом допоможе вам самовизначитися із тим, чим ви хочете займатися. Можливо, це будуть креативні індустрії, можливо, щось інше, але головне - показати людям, що є ось такий шлях розвитку, він нам є доступним, і треба не боятися його спробувати.
– Чи ви задоволені результатом цього воркшопу?
– Під час воркшопу ми говорили про те, які є шляхи розвитку. Ми для себе виділили іх три. Перший – це самозайнятість, фріланс, що дуже поширено в креативній індустрії. З огляду на те, що люди не привʼязані до певної локації, до певного роботодавця, а можуть працювати лише на себе. І це те, що зазвичай найбільше приваблює учасників, тому що це асоціюють зі свободою, із гнучкістю, можливістю працювати будь-де, вибирати, із ким та над якими обʼєктами ви працюєте. Друге, що ми розглядали, – це робота за наймом. Це поки що найбільш розповсюджений в Україні вид зайнятості. З одного боку, це дійсно дещо обмежує в сенсі того, з якими клієнтами ви працюєте, з якими проєктами, але з іншого боку, це дає певний рівень стабільності, коли ви знаєте, що робота в вас буде, що ви будете отримувати фіксовану заробітну плату. І третій напрямок, який ми розглядали, – це власна справа, до чого в Україні поки що ставляться дуже з обережністю, тому що, як ми вже говорили, в нас був дуже довгий час перебування в СРСР, коли цю ініціативу придушували. Ми говорили про власну справу, коли ви відповідальні не лише за себе, але і за інших людей, бо в вас є ваша команда, яку ви також маєте забезпечувати роботою, якій треба платити зарплати, де треба платити податки. За моїми спостереженнями, найчастіше, коли ми проводимо такі освітні продукти для молоді(це ті, хто ще думає, де і як працювати) – більшість із них хочуть бути фрілансерами, тому що це асоціюється у них зі свободою, легкістю і незалежністю. Втім, за результатами роботи ми дуже часто доходимо до того, що частина людей, які хотіли би працювати на фрілансі, насправді думають про те, що їм би вартувало хоча би певний період попрацювати в наймі, бо, з одного боку, це дає їм стабільність, з іншого, це також дає їм можливість вчитися від старших колег, набути досвіду, знань, порівняти цей досвід, і потім вже або працювати самостійно як фрілансер, або ж створювати навіть власну справу.
– Чи ви побували в Соледарі або в інших містах Донбасу – і де в цих містах своя Дрогобицька солеварня, якась гастроспадщина – точки для росту креативних індустрій? Була «Ізоляція» в Донецьку – такий приклад перетворення промислового обʼєкту на центр сучасного мистецтва – що іще?
– Якщо говорити про Соледар, то на соляній шахті вже проводять екскурсії. Є вже певні продукти на основі солі – наприклад, соляні лампи. Вони є різних форм, тобто вибір є, хоча він і невеликий. Що цікаво для мене, це що навколо шахт і солі можна будувати туристичні маршрути та створювати туристичні продукти. Можливо, варто робити інтерактивні музеї – це те, що приваблює туристів. І тут головне, щоб була більш-менш стабільна політична та безпекова ситуація. Плюс має бути доступ до нормальної інфраструктури, коли у вас є можливість гарною дорогою доїхати, коли у вас є можливість десь харчуватися, відпочити.
Свого часу я також жила у Словʼянську протягом місяця. З того, що я знаю, це те, що в Словʼянську є кераміка, своя, традиційна, у 2018-му році, якщо я не помиляюсь, у них навіть був спільний проєкт за підтримки Українського культурного фонду із Косовим. Косів – це містечко на Івано-Франківщині, яке також відоме своєю керамікою, і це був дуже гарний проєкт міжрегіональнії співпраці, коли міста із заходу та сходу країни обмінюються своїми традиційними техніками виготовлення кераміки. В Словʼянську також є історична спадщина. Там є закинута історична будівля, і були навіть ідеї для того, щоби відновити цю будівлю. Це також потенційно хороший, цікавий обʼєкт для туристів.
– Ви проводили паралелі із Рурським регіоном - але самі зазначаєте, що там було вкладено 4,5 мільярди євро для того, щоби перетворити його на цікавий регіон, побудований на креативній економіці. Звісно, в України таких грошей немає. Чому насправді може Україна та жителі Донбасу навчитися в Німеччини – на тлі відсутності грошей?
– По-перше, треба розуміти, що відбудова може відбуватися не лише за рахунок українського державного бюджету і місцевих бюджетів, тут є можливість залучати донорські кошти. Звичайно, не в таких обсягах, але це можливо. По-друге, треба бути готовими змінюватись, по-іншому подивитись на себе, бути готовими вчитись. Якщо повертатися до прикладу Руру, то десь наприкінці 20-го століття близько третини чи сорока відсотків місцевих були зайняті в сервісній економіці. Вже зараз це більше двох третин. Відсоток цей значно зріс за рахунок того, що люди перенавчилися, перепрофілювались. Це готовність вчитися. І третє – це можливість малих кроків. Перетворення Руру і ці величезні інвестиції не відбулися за рік-два, це були порядка трьох десятків років. І вже зараз маленькими кроками можна змінювати щось довкола себе. Зокрема, якщо повертатись до мого досвіду життя в Словʼянську, то там дуже багато місцевих маленьких підприємців, які за рахунок того, що їх є багато, створюють достатньо робочих місць. Знайти роботу в цьому місті зараз є не настільки великою проблемою, можливо, вона не буде зовсім відповідати роботі вашої мрії, але можливість для працевлаштування є. Треба розуміти, що маленькі кроки можуть вас привести до великої цілі.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите.
