Доступність посилання

ТОП новини

«Більшість із нас – не герої, але й не зрадники». Учитель з Донбасу написав книгу про свій досвід переселенства


Переселенець із Донбасу Тарас Кучеренко написав книгу «Переселенські хроніки. Еволюція свідомості»
Переселенець із Донбасу Тарас Кучеренко написав книгу «Переселенські хроніки. Еволюція свідомості»

Переселенець із Донбасу Тарас Кучеренко написав книгу «Переселенські хроніки. Еволюція свідомості». Вона – художня, як каже автор, але розповідає про пережите ним самим, вчителем історії з Луганська. Це розповідь про події 2014 року, досвід вимушеного переселення, яке, по суті, для нього й досі триває. Тарас із родиною виїхав із Луганська влітку 2014-го «з двома шортами й трьома футболками» у валізі. Як і більшість переселенців, думав, що на кілька тижнів... Сім’я осіла в Дніпрі, проте на окупованій території залишилися рідні.

Книга вийшла під псевдонімом – Тугар Нінова. Про те, що означає це ім'я, а також про непрості сім років життя, роботу над дебютною книгою й перші реакції на неї, автор розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Тарасе, розкажіть, будь ласка, спочатку – яким було ваше життя у Луганську? Чи справді війна розділила, як кажуть, життя на «до» і «після»?

– Історія класична, як у більшості переселенців. До війни я був вчителем. Школа була – найкраща, за результатами рейтингу журналу «Фокус» за 2014 рік. І вона була найкращою не тільки за показниками, а справді – за людьми, за роботою. Вона була профільна: як мінімум кожна друга дитина вчилася свідомо. Це кайф – працювати з такими дітьми!

Я був переможцем суперфіналу обласного конкурсу «Вчитель року». Це не для похвальби, а щоб відчути різницю: як ти жив «до»
Тарас Кучеренко

Я був переможцем суперфіналу обласного конкурсу «Вчитель року». Це не для похвальби, а щоб відчути різницю: як ти жив «до». У півмільйонному місті тебе знають, ти живеш, у тебе поруч – батьки, за містом – другі батьки. До того ж, ти нещодавно одружився. Є дача, є городик, є рідня, є коло спілкування, ти живеш своїми духовними запитами, інтересами. І люди навколо тебе теж такі. Тобто ти – в зоні комфорту, і ти – щасливчик, мабуть.

– А коли лопнула ця бульбашка?

– Відбувається Майдан. Це шок, ти цей шок переживаєш. Але та зима не змінила нас: я не був на Майдані, я був лише спостерігачем. Хоч і розумів причину Майдану не у зовнішньому втручанні, а в тому, що людям просто набридло жити в цьому напіввільному суспільстві. Ти розумієш, чому люди вийшли, ясно, що ти не віриш в ці казочки про «бандерівців», і ти спостерігаєш, дивишся. Починається, весна. І це те, що нас змінило.

З’являються на вулиці якісь чужі люди. Вони питають, як пройти на головну вулицю... Це класика.

Але це зараз ми такі розумні й усе знаємо. Насправді всю весну й початок літа ніхто не розумів, що почалася трагедія, почалася гуманітарна катастрофа.

У книзі мені здавалося важливим знайти саме ці ознаки катастрофи, яка наближається
Тарас Кучеренко

У книзі мені здавалося важливим знайти саме ці ознаки катастрофи, що наближається. Я думаю, що спогади тих, то таке пережив, за рік витісняються в підсвідомість, бо це не можна тримати в голові…

Атака на адміністрацію. Перші жертви. Стріляють у першу людину – проукраїнського юриста.

А ми все ще не розуміли. Ми, як правильні «радянські» люди, допрацювали до відпустки й тоді вже поїхали з міста, до бабусі.

Книга «Переселенські хроніки. Еволюція свідомості»
Книга «Переселенські хроніки. Еволюція свідомості»

– Їхали, як і багато людей, на два тижні?

– Так. Це було цікаве видовище. Тоді вже автомобільне й залізничне сполучення було перерване. Для сполучення використовували дизель. Люди рвонули на нього. Ти заходиш в дизель, який 40 років їздив на дачу, і бачиш дивні речі: люди одягнені не по-дачному, з собачками, кішечками, з ноутбуками, «двоє шортів, три футболки» – і їдуть на північ.

Безліч учнів твоїх їдуть із батькам.

Так ми потрапили в село, до бабусі, під Щастям. Село – переважно донських козаків. Почалося захоплення бойовиками, потім село було визволене «Айдаром».

Наприкінці літа я повернувся до міста – вмовити батьків виїхати. Але місто готувалось до штурму, все було закрите і я був змушений провести там ще два тижні.

І я побачив людей, з якими прожив усе життя. По-іншому побачив. Це видовище жахливіше за бойовиків. Коли ти бачиш, що трапляється з психікою людей…

– Люди стали агресивними?

– Ні. Ти бачиш, як легко людина стає твариною. Не хочу нікого образити, бо я й сам став таким. Ти стаєш вранці, вмиваєшся водою, яку ти приніс з низу міста, де колонка все ще працює і звідки все місто тягне. Потім – їси, що є. Немає електрики, газу, світла. Ідеш вниз міста по воду.

Потім читаєш, скільки встигаєш. Як тільки чуєш перше «вч-у-ух», біжиш в підвал, у бомбосховище. Хто б що не говорив, але після першого посвисту, тобі вже без різниці, чия це міна, – українська чи бойовиків. Ти живеш тільки однією потребою – вижити. Ти не думаєш, не відчуваєш. Прямо нірвана якась.

Хто б що не говорив, але після першого посвисту, тобі вже без різниці, чия це міна, – українська чи бойовиків
Тарас Кучеренко

– Мабуть у тих умовах це нормально?

– Для того, щоб вижити, – так. Але кожен реагує на це по-різному. Реакція деяких людей мене просто вразила. Люди втрачають людську подобу. Ти й сам – як звір. Але вони ще й говорять, вони коментують або вони ще радіють. Наприклад, хрестять « спиночку визволителям» – російським десантникам, як одна бабуся…

– Цей травматичний досвід – саме він підштовхнув до написання книжки?

– Ми пів року прожили в області, на півночі, в маленькому містечку. Взимку поїхали до рідних у Київ. І один із друзів, послухавши нашу історію, запропонував мені це записати. Мене пересмикнуло.

Тоді мене пересмикувало, навіть коли я просто розповідав. А потім, наприкінці першого року переселення, воно само попросилося на папір: ти намагався осягнути, як це все могло трапитися.

У книзі деякі слова виділені – як вчительський конспект
У книзі деякі слова виділені – як вчительський конспект

Коли вже стало зрозуміло, що повернення не буде й ми поїхали по світах, з’явилася потреба рефлексувати свій стан, щоб зрозуміти, що робити далі.

Так описані наступні роки – другий, третій, четвертий рік «мандрів».

У книзі деякі слова виділені – як вчительський конспект…

А щоб щось зрозуміти себе, треба писати чесно. Так з’являються нові сюжетні лінії, яких не зустрінеш у ЗМІ, і вони за межами вже проблем патріотизму. Тебе чіпляють зовсім інші проблеми – криза середнього віку, твоє призначення, на що ти згодився, бо ти починаєш все з нуля. І ти вже не «супервчитель»…

– Не «вчитель року», а людина?

– Так. І працюєш вже не в супер-школі.

Таке відчуття, що доля показує: все, чого ти боїшся, станеться
Тарас Кучеренко

До речі, таке відчуття, що доля показує: все, чого ти боїшся, стається.

Я все життя думав: як люди працюють у школах на околицях міста чи в спецзакладах? Це ж жах.

А в перший рік мене кинуло: я одночасно працював у приміській школі, у сільській школі й в інтернаті для дітей з родин, позбавлених батьківських прав.

Але ж цікаво! І там люди! Ти дивишся на них, особливо в інтернаті, як на титанів – на цих вчителів. І тобі трохи соромно. У тебе – вища категорія, а ти нічого з цими дітьми не можеш зробити.

А ще – ти намагаєшся ідентифікувати себе. У цьому допомогло село.

Я – третє покоління в нашій родині, яке говорило російською. Наш український рід з Донбасу, бабуся говорила російською, але її предки – українською. А війна поставила питання: що таке рід і що таке патріотизм? Тому друга частина книги – це про пошуки, про виживання.

Тарас Кучеренко
Тарас Кучеренко

– Це ваш особистий досвід?

– Особистий. Але в літературному слові. Хоча там є і досвід інших людей. Я порахував: 80 героїв книги – це ті, що мають реальних прототипів серед переселенців. А загалом у книзі 271 реальна людина.

– Ви сказали на пресконференції, що переселення зробило вас гіршими? Поширена думка: випробування роблять людиною кращою…

– Ні, ти не стаєш міцнішим. Ти стаєш більш байдужим, ти стаєш «сухарем». Я це написав у книзі, не знаючи відповіді, не знаючи, що відбулося зі мною. А коли книга вийшла і пішов шквал подяк і критики, я зрозумів те, чого не розумів 7 років: чому ми переселенці так відрізняємось один від одного?

Відповідь така. Кожен переселенець не тільки по-різному трактують причину переселення: одні – Майдан, інші – російську агресію. Кожен переселенець має свої втрати: хтось – матеріально все, хтось – людей, а хтось – нічого, і навіть набув. У когось там щось лишилося – матеріальне або люди, а в когось – нічого. Легко бути патріотом, коли в тебе там нікого й нічого не лишилося. Це тоді так легко – називати тих, хто там лишився, «зрадниками»! Але коли в тебе там – психологічно – «заручники»… І третя різниця: хто якого матеріально-соціального стану досяг зараз.

Ми чуємо єдині історії – успіху, бо вони начебто нам можуть нам допомогти. Але історії жаху і виживання – а таких переважна більшість – не почуєш.

«Переселенські хроніки. Еволюція свідомості»
«Переселенські хроніки. Еволюція свідомості»

– Трохи більше про книгу. Який її головний меседж?

– Книга адресована, мабуть, тільки двом категоріям людей: переселенцям, яким погано, і тим, хто вже є громадянським суспільством, активним людям у будь-якому сегменті.

Моя книга – це меседж переселенцям: ви не одні в цьому жахові під назвою «внутрішня самоізоляція»
Тарас Кучеренко

Моя книга – це меседж переселенцям: ви не одні в цьому жахові під назвою «внутрішня самоізоляція», тому, будь ласка, вигрібайте, тримайтеся, виживайте, ніхто не допоможе, але вижити треба.

Ти ж обрав свободу. А це дуже боляче. Ніхто тобі допомагати не повинен. Тому треба шукати, виживати.

Процеси деколонізації переживають усі країни колишньої імперії. У підручнику історії одного абзацу вистачить, щоб зрозуміти, що зрештою все буде добре. А тобі на це може не вистачити всього життя.

– Книга зрозуміла читачам? Які відгуки?

– Вона живе своїм життям. Є люди, які дякують, причому те, що я вкладав у книгу, – зрозуміли. Деякі купують книгу пачками, щоб потім показати своїм дітям, що вони пережили і як виборсувалися. А є люди, які, не читаючи, критикують і навіть ображаються, бо їм переслали фотографії уривків.

Я зробив помилку: думав, що мені варто не називати установу й прізвище або змінити ім’я, і людина зрозуміє, що це художнє слово. Але виявляється, до цього треба було більш філігранно підходити.

Книга знайшла свого читача і, я думаю, заповнила деякий вакуум в сучасному українському слові – хай і не так якісно – про справжню історію переселенства по гарячих слідах.

Так, як заповнив свого часу боєць Валерій Ананьєв зі своїми «Слідами на дорозі»: по гарячих слідах передав те, що ніхто з маститих авторів не передасть. Маю надію, що і я заповнив цю прогалину в житті нашого суспільства під назвою «переселенство», бо ця віха все-одно завершується.

– Чому завершується? Переселенці адаптувалися?

– Частина – помирають. Фізично. І це не тільки старі люди. Є історії, коли люди помирали в перші дні після переселення. Це важко – в такому віці опинитися в одній кімнаті, у зубожінні. Але є й покоління інше – дітей, які дорослішають, це мої колишні учні, у багатьох із них все виходить, вони – по всіх світах і дуже успішні.

А от людям мого покоління й старшим – нам дуже важко переформатуватися.

Ця книжка – дуже негероїчна, бо більшість із нас – не герої, але й не зрадники. Просто люди, які хочуть бути людьми й жити гідно.

– На 13 днів ви опинилися знову в Луганську. Що ви там побачили?

– Я б це охарактеризував як «убогий тихий жах». Найгірша форма «совка», навіть не Радянського Союзу, а «совка». Люди, які це «будують», – вони на утриманні. Це не їхні гроші, це не гроші, вироблені економікою «ЛНР». Це все фікція. Я пишу про цих людей у своїй книзі, у третій частині.

– Чому свою книгу ви видали під псевдонімом? Тугар Нінова – що це?

– Я використав його, бо думав, що це зайвий натяк читачам, що це – художка. Всі знають, хто це написав.

Тугар, бо ви тужите

Чому Тугар Нінова? Нічого цікавого. Мені колись це прийшло уві сні, ще до війни, і я подумав: якщо колись напишу книгу, то назвуся так.

– Це зв'язок із довоєнним життям?

– Так. Але книга живе своїм життям. Одна вчителька прочитала й каже: я зрозуміла чому – Тугар, бо ви тужите, Тугар, бо Тугар-вовк – це зрадник у «Захарі Беркуті», а ви ж тепер «зрадник» для тих, хто залишився вдома.

Пішли такі резонанси, і мені цікаво це чути.

Поки живу, я буду писати, бо шукаю себе справжнього
Тарас Кучеренко

– Завершуючи, спитаю: коли ви розпродасте цю книгу, чи буде нова? Ви тепер письменник?

– Письменник – це сильно сказано. Поки живу, я буду писати, бо шукаю себе справжнього. Письменство – це одне з моїх колишніх бажань, мрій. Воно не дає грошей, і ця книга, звісно, не дасть. Друзі допомогли, скинулись – видали, скільки могли. Писати я буду. Наскільки успішно й плідно – побачимо.

  • Зображення 16x9

    Юлія Рацибарська

    Журналістка-фрілансерка. Працюю кореспонденткою Радіо Свобода в Дніпрі з 2006 року. Народилась на Дніпропетровщині. Закінчила факультет систем і засобів масової комунікації Дніпровського національного університету – магістр журналістики. Писала для місцевих та загальноукраїнських газет і журналів, працювала новинкаркою та дикторкою на радіо, кореспонденткою та редакторкою сайту в інформагенції. Пишу, фотографую, надихаюсь історіями людей.

XS
SM
MD
LG