Сім років минуло з моменту однієї з найбільш кривавих сторінок в історії незалежної України. За той час фокус уваги перекинувся із майдану Незалежності в Києві у Сімферополь, Донецьк та Луганськ. Пізніше новими фарбами заграло політичне життя в країні, а «справи Майдану» зависли в судах. Реальні історії людей залишилися поза увагою як і ключове запитання «а чи не даремно були всі ці жертви». Радіо Свобода спробувало згадати зиму 2014 року та дати відповідь на те ключове запитання разом із свідками, учасниками тих подій, які назавжди залишили слід у їхньому тілі.
З режисером Володимиром Бондаренком ми зустрічаємося біля пам’ятника засновникам Києва на майдані Незалежності. Засніжена кам’яна споруда стоїть на тому ж місці, де й раніше. Де палав вогонь, висіли синьо-жовті прапори із написами міст, звідки прибули мітингувальники і, навіть там, де ховалися люди від пострілів, водометів і гранат. На цьому ж місці отримав своє поранення Володимир.
«Тут, – розтуляючи руки в різні сторони, – десь о 3-й ночі стою, на цьому місці саме, ось сніг як от тут зараз», – показує він на кучугури на відстані кількох метрів одна від одної.
Чоловік стає в стійку, виставляє одну опорну ногу вперед, впираючись в неї. Руками імітує щит в руках і розповідає.
«Стоїмо, співаємо. Усюди стріляють, звідси вогонь іде. І відчуваю такий «бух». Ну, я думав, що граната. І відчуваю, що я ніг не відчуваю. Думаю, контузія серйозна. Вони (силовики – ред.) ж з гайками там шось ліпили. І в мене ноги раз – і підкосились. Я там впав. Щити кинув, звісно. Стою, впираючись руками, думаю, хвилин 10-15 і контузія мине, знову встану і все буде нормально. А тут раз – не встаю, ніг нема. Біль не відчував».
Бондаренко отримав кульове поранення в стегно з лівого боку.
«В мене така дірка, – показує руками отвір розміром з 5 копійок, – якраз от зайшла куля, як я стояв. 12-й калібр, «на медведя» ще називається. От вона мені така раз – прямо в бік і залетіла».
Крупної статури короткострижений чоловік із легкою сивиною на голові. Одягнений в картатий із білими вставками шемаг кольору хакі. Такого ж кольору куртка і тактичні штани. З дещо сумним обличчям. Відтоді ось уже сьомий рік біль у спині нагадує йому про ту ніч, про той вогонь і стрілянину. Затягнувши дим сигарети, чоловік розмірковує вголос: З якою метою він йшов на майдан? Чому взяв у руки щит? Що захищав?
«Після операції в палаті увімкнули телевізор. Я побачив розв’язку подій. Оці події, що тут почали відбуватися, як хлопців стріляли, і шо Янукович втік. Я лежу і не вірю своїм очам. З одного боку, радію, шо перемога, а з іншого – я не знаю...» – в повітрі зависла мовчазна пауза. У Володимира на очах навертаються сльози і видно, що чоловікові бракне повітря. Під ногами на морозі похрустує сніг. Похрустування розбавляє незручний момент.
«У нас, я так розумію, досягнень після Майдану особливих немає? Політика, цей весь бруд. Єдине, що ми здобули – це гідність. Ми відстояли свою гідність, але ціна яка?» – каже він.
Ціна, про яку говорить Володимир Бондаренко – це близько двох з половиною тисяч постраждалих під час Революції гідності: поранення, травми різних ступенів, ампутації кінцівок. І загиблі… 104 людини загинуло в період зимових протистоянь в 2014 році, також, за даними МВС, загинуло 17 правоохоронців.
Серед поранених 20 лютого був Ігор Заставний, на той час ще студент. Свою кулю отримав вранці на вулиці Інститутській. Куля влучила в ногу.
В одній із затишних львівських кав’ярень за чашкою чорної кави Ігор дістає свій ноутбук. Він ретельно зберігає усі світлини того часу не лише в пам’яті комп’ютера, але й у своїй голові. Перебираючи картки з лікарні, гортаючи стрічку до низу хлопець вмикає відео. По вулиці Інститутській, якраз у підніжжі квіткового годинника група чоловіків несуть трьох поранених мітингувальників. Серед них – Ігор. На відео добре видно бордові плями на чорних спортивних штанах. Нижче коліна на лівій нозі – отвір від вогнепального поранення.
«Я йшов зі щитом. Ми закривалися, бо нас поливали водою. Я не всі моменти тоді помічав. Був вибух гранати – після того я нічого не чув. Пізніше я відчув сильний удар і біль в руці та у животі. Я розумів, що це гумові кулі. Після вибуху гранати я звуків не чув. Потім я відчув різкий біль, я думав що це гумові кулі. Проте я не мав уявлення, що це бойова зброя. Я не чув черг, пострілів. Якщо увімкнути відео – там чути все. Тоді, коли я відчув сильний удар в руку й живіт, я ще намагався рухатися, відійти. Болі в животі не давали цього зробити. Кілька рухів і я одразу присів. Тоді я зрозумів, що вже нічого не зможу зробити. Я почав відходити і в той момент, так співпало, всі виходили. Тоді, якраз, біля мене вбили Богдана Сольчаника. Тоді як і в мене стріляли, так і в інших», – розповідає Радіо Свобода Ігор. Його спогади доповнюються, з’являються нові проєкції того дня завдяки світлинам і відео, які залишилися в нього. Хлопця поклали на щит і віднесли до медиків. Згодом операція, реабілітація в Польщі, протез на нозі й нове життя.
«Я взагалі думаю, що легко відбувся. Хтось отримав одну кулю, й на смерть. Великий жаль, що так трапилося. Що вбито стільки людей хороших, у декого – єдиних синів у сім’ї. Всі мають жити…» – каже Ігор. Така доля могла спіткати і його. Він задумується, робить невеличку паузу і каже «Я розумію, що різні фактори впливали. Мені надавали допомогу. Комусь могли не надати. Мені теж казали, що не було тиску крові, навіть написати ім’я та прізвище на тілі, мовляв, уже все, труп на операційному столі».
Та чи не дарма все це було?
Ми перегорнемо сторінку цієї історії на місяць назад. Серед поранених під час Революції гідності були не лише мітингувальники та правоохоронці. Свою порцію отримали і журналісти. Когось побили, арештували, поранили. Проте, відзняті кадри тих днів суспільство згадує до сьогодні.
Одним із десятків, а може й сотень кореспондентів, які працювали впродовж зими 2013–14 років на вулицях Києва, був Олександр Клименко. За спиною фотокореспондента чимало ключових подій не лише України, але й світу. В тому числі робота із миротворчими військами.
Своє поранення Олександр отримав 19 січня 2014 року. Саме тоді люди намагалися йти під стіни парламенту з вимогою вскасувати закони «16 січня». Дорогу їм перегородили тоді ще Внутрішні війська та силовики із спецпідрозділу міліції «Беркут». Виникло протистояння між мітингувальниками та силовиками.
«Я тоді вперше побачив людей із шоломами на головах, зі щитами, і вперше дізнався, що таке «Правий сектор», – згадує Клименко.
Як і більшість кореспондентів, фотограф стояв на підвищенні біля пам’ятника Лобановському, що на вулиці Грушевського, в епіцентрі подій. У той момент мітингувальники жбурляли каміння, пляшки, палки, піротехніку в бік силовиків. Ті у відповідь намагалися розігнати натовп світлошумовими гранатами, газом та гумовими кулями.
«Раптом якийсь такий крик, я не знаю, може це мій внутрішній крик. Повертаю голову і бачу поряд із ногою гранату. І у мене таке відчуття, я не кажу, що вона лежала довго, але відчуття як фотографа, ніби це була витримка затвору, десь одна п’ятисота чи одна тисячна секунди. Відчуваю, що нога мокра. Засліплення. Звук я не почув», – згадує своє поранення Олександр.
Біля ніг розірвалася пластмасова граната, осколки від неї посікли тіло фотографа. Далі – лікарня, реабілітація після поранення, й на вулиці Києва під час Революції гідності Олександру так і не вдалося більше потрапити.
Через відеошукач фотоапарата Клименко бачив людей, які боролися, змінювалися чи, навіть, були поранені. Затвор фотоапарата зробив знімки, на яких зображена новітня історія України.
«Я вважаю, що це такий зірковий час української історії. Її найвища точка підйому емоцій, свободи. Хоча є думки, що це марно. Але я бачу людей, для яких свобода – це найбільша цінність», – каже Клименко.
Пізніше Росія розпочала збройну агресію проти України. Фотограф поїхав знімати війну, а на Донбасі, за даними ООН, вже загинуло понад 13 тисяч людей.
Не бачить великих змін режисер Володимир Бондаренко. Він не один раз встиг побувати на війні, попри травму, намагався робити все, що міг.
«Дехто дійсно зрозумів, що треба стояти за свої ідеали, за свою правду. Але, на жаль, дуже багато людей, як були абсолютно ворожими до України, так вони і залишились», – зауважує він.
Як і для Клименка, який побачив пік української історії взимку 2014 року, так і для Бондаренка – це був час вибуху української свідомості.
«Оцей вибух свідомості, української свідомості, подібний на Холодний Яр. Холодний Яр колись породив повстанську армію. Люди почали дізнаватися про справжню історію, і вони теж почали діяти як холодноярці, справжні українці. Я хочу, щоб їхня смерть була не марною. Вона і так не марна, ми відстояли свою честь. Їм вже нічого не скажеш, їх нема… Для наступних поколінь. Щоб вони не змінювали принципів, віри. І щоб вони були справжніми гідними українцями» – ділиться думками Володимир Бондаренко.
Над майданом Незалежності досі звиваються пам’ятні стрічки, а звичайні будівельні шоломи на вулиці Інститутської мовчки нагадують про криваву сторінку в історії України. І зараз, холодними лютневими днями, з такими ж холодними очима портрети загиблих дивляться на монумент Незалежності.
