Пам’яті композитора Мирослава Скорика. Музика маестро нині звучить у понад 40 фільмах

На 82-му році життя помер відомий український композитор Мирослав Скорик. Він – Герой України, народний артист України, лауреат премії імені Шевченка, володар кількох орденів за заслуги. Художній керівник Київської опери у 2011–2016 роках. Родом зі Львова. Мирослав Скорик був двоюрідним онуком видатної оперної співачки Соломії Крушельницької. Саме вона першою помітила його талант.

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Мирославом Скориком, яке було записане у студії Радіо Свобода у жовтні 2018 року й тоді ж уперше опубліковане.

(Текст і відео 2018 року)

Маючи ледь не всі почесні звання – від народного артиста до Героя України, найбільше його «підбадьорює» і надихає успіх серед молоді. Каже, в українській культурі «намітився злам»: коли попса почала набридати і дедалі більше людей звертаються до серйозної музики. Про нових «цікавих» композиторів і виконавців, чому український бізнес майже не підтримує класичне мистецтво та чого бракує Київській опері Мирослав Скорик розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

Мирослав Скорик – композитор, художній керівник Київської опери, лауреат Шевченківської премії. Двоюрідний онук Соломії Крушельницької. Саме оперна співачка першою помітила його талант. 1947 року родину Скориків репресували і вислали до Сибіру. Після смерті Йосипа Сталіна родина змогла повернутися до Львова. Закінчивши Львівську консерваторію, Мирослав Скорик викладав у Київській консерваторії. Потім працював у США, Австралії. У 1990-х повернувся в Україну. Мирослав Скорик – автор багатьох камерно-інструментальних творів, кількох балетів та опери «Мойсей». Завдяки якій він познайомився з папою Римським Іваном Павлом ІІ, Ватикан профінансував міжнародну прем’єру «Мойсея». А найвідомішою композицією Мирослава Скорика є «Мелодія». Музика маестро звучить у понад 40 фільмах, серед яких, зокрема, картина Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». А ще, Мирослав Скорик першим почав вкраплювати джазові елементи в українську естраду. Саме він є автором першого українського твісту «Не топчіть конвалій» та блюз-танго «Намалюй мені ніч», які стали хітами.

​Віталій Портников: Пане Скорик, як ви бачите взагалі сьогодні українське суспільство саме в його ставленні до культури, до музики? Тому що були роки, коли здавалося, що все це, те, що складає духовне життя великої кількості цивілізованих країн світу – музика класична, живопис, виставки, якісь серйозні театральні прем’єри – все відійшло на другий план. Головним стало виживання, політика, соціальні проблеми. І от зараз це змінюється?

– Це складне питання, тому що є якісь зміни до кращого. Але хотілося б, щоб вони були більш інтенсивні. Все ж таки якісь зрушення є і в музиці, і в поезії, і в художніх справах. Ми не можемо сказати, що культура дуже на другому плані. Тим більше, я думаю, потенціал в Україні є великий у цьому сенсі.

– Ви були одним із ініціаторів «Київ Фесту», який зараз відбувається на наших очах. Як ви вважаєте, цей фестиваль – сам по собі подія? Чи він потрібен для того, щоб створювати кількість художніх, музичних подій в нашому житті?

– Такі фестивалі є добрі тим, що композитори можуть взагалі щось показати, що їх виконують і виконують багато, тому що багато композиторів, і є можливість відчути реакцію публіки і суспільства. Я думаю, що це основне завдання і це, так би мовити, завдання і те, що композитори хочуть. Тому що поза межами цього фестивалю дуже тяжко пробиватися в інші концертні організації, опери, філармонії і так далі. Хоча останнім часом, я також можу сказати, намітилася певна позитивна тенденція.

У музиці, як і взагалі в житті, і в історії є якісь такі дивні злами. Колись була класична музика популярна, потім був авангард, після авангарду до нас прийшла «попса». А зараз, я думаю, намітився якийсь злам, що «попса» вже знудилася людям, якось вже бачимо, що публіка, навіть молодь звертається частіше до серйозної музики.

​– Якщо б ми це інтерв’ю зараз записували десь в Лондоні чи у Берліні, ми з вами могли б обговорювати якісь сучасні тенденції саме у світі класичної музики, називати прізвища композиторів, які відомі широкому загалу, принаймні читачам серйозних газет і глядачам серйозних каналів. Коли ж ми говоримо на такі теми в Києві, то ми під класичною музикою розуміємо Бетховена, Брамса, Моцарта, у кращому випадку – Ревуцького чи Лятошинського. Але не те, що відбувається на наших очах. Можна казати, що навіть Скорика. Я готовий. Але ми з вами теж не молоді люди. На жаль!

– Тенденції – взагалі в цілому світі подібні. Я вже говорив навіть про сучасну музику взагалі, українську в тому числі. Те, що я сказав, то це також характерно для цього теперішнього стану справ.

– Коли ви говорите, що молоді люди зараз почали цікавитися серйозною музикою, то як ви це відчуваєте?

– Бачу, як вони ходять на концерти. Наприклад, на мої авторські концерти. У мене був період і зараз продовжується, коли я цікавлюся джазовою музикою. Я зробив таку програму, яка складається з фортепіано і джазової музики. Я був з цими концертами у майже 10 містах за останні роки в Україні. Я був дуже задоволений прийомом публіки. І я бачив, власне, і молодих людей. І це був успіх. Так що тут я можу сказати, що так було. Але, безперечно, і серйозна музика вимагає ліпшої підготовки. Але якесь певне зацікавлення є.

​– На вашу думку, що таке українська класична музика, українська композиція як явище? Коли ми говоримо про німецьку класичну музику, про польську, про російську, то ми собі уявляємо цілісні картини. У випадку з українською композицією завжди (ну, так склалася доля самих українських земель) провідні композитори – завжди частина якоїсь чужої композиторської традиції – польської, австрійської, російської. Мені здається, що ми тільки зараз починаємо цю картину української композиторської музики усвідомлювати.

– У більшій мірі так. У нас з’явилися дуже цікаві виконавці, цікаві композитори. Так що я не так песимістично налаштований.

– Якщо говорити про українську присутність у світовій музичній культурі, як ви її оцінюєте? Звичайно, коли українка очолює оперу в Австрії, стає диригентом, то це вже те, що бачать всі. Але якщо говорити про явище, про процес?

– Це проблема дуже серйозна. І вона, на жаль, недостатньо реалізована. Самі розумієте, тому що дійсно ми були в тіні російської культури, ми вважалися, що ми, як прохачі, десь нас беруть в якісь концерти і так далі. Але над тим треба працювати. І не тільки композиторам. Тому зараз це більше справа самих композиторів. Але також, виявляється, і диригентів, і виконавців, які пропагують нашу музику. Але і того явно недостатньо. Але я повинен сказати, що якщо наша музика дістається в такі цікаві зали, як правило, дістаються дуже добрі відгуки.

– Якщо говорити про самі події музичні в Україні, окрім «Київ Фесту», чи не здається вам, що просто треба якось, можливо, виходити з такими великими ініціативами і в менші міста і, може, у зовсім невеличкі міста? Якщо люди не можуть прийти до музики, то музика має якось приходити до людей.

– Безперечно. І цим треба займатися. Знов є проблеми фінансових також...

​– Чому я питаю? Я нещодавно був у Львові і дізнався, що одна із подій моцартівського фестивалю львівського буде у Бродах. Броди – зовсім маленьке містечко. Мені здається, що коли люди бачать, що це у них відбувається, вони починають бути учасниками процесу.

– Безперечно. Повертаючись до моїх джазових концертів, ми були, наприклад, в таких містах, як Калуш, ми були у майже 10 обласних, але й були і в інших. І тим займаємося. І мені приємно, що я все ж таки маю публіку, яка реагує. Те, що дуже важливо для композитора – тільки те, як він бачить публіку і бачить, як люди реагують, як вони виглядають, як вони це сприймають. Оце найважливіше для композитора.

– А публіка ваших оперних творів, симфонічних творів і публіка джазу – це різні публіки?

– Є нюанси. Безперечно. Там є інша публіка – вже більш доросла і яка любить оперу. І така більш не те, що легка. Бо у мене джазова специфічна музика. Вона не є така, як, звичайно, американська, вона є авторська. Так що тут у мене більше успіху в молоді.

Я – серйозний композитор, який пише камерну, симфонічну музику. І вона не є така легка для сприйняття. Але, дивіться, багато молодих артистів, виконавців відомих і молодих – їм подобається моя музика і вони її виконують. Це мене підбадьорює. Я, власне, навіть не сподівався, що у мене так багато виконавців саме.

– Можна дізнатися, а кого ви слухаєте?

– Я належу до такого напрямку – сучасної продовження класичної музики. Що це значить? От я виховувався на таких композиторах, як Дебюссі, Равель, Стравінський, Прокоф’єв, Лятошинський. Розумієте, це напрямок класичної музики, але...

– Але більш сучасної. І більш оптимістичної? Можна так сказати?

– Не те, що оптимістичної. Але вона більш зрозуміла і продовжує традиції. Натомість я не є прихильником такої авангардної музики, яка називається назвою «додекафонної».

– Те, що зараз на всій майданчиках світу виконується?

– Ні, це був період 1950-их років. І воно зараз вже поступово відходить. Але що буде далі? Я думаю, що нічого не можна передбачити. Тому що, як і історія, так і мистецтво робить якісь такі повороти, що їх передбачити неможливо. Мені так здається.​

– Я хотів би поговорити з вами про Київську оперу. З якого погляду? От ви казали, що ми були, як бідні родичі, для росіян. Але, з іншого боку, я знаю про «золотий час» Київської опери ще в радянські часи, коли були великі голоси – від Паторжинського, Литвиненко-Вольгемут до Лариси Руденко, Юрія Гуляєва, Белли Руденко. Потім почалася ота експропріація кадрів, коли всі найкращі українські співаки в Большому театрі опинялися. Це ж відбувалося не тільки з нами. Це відбувалося з усіма практично трупами тодішнього СРСР. Маріс Лієпа не танцював в Ризі, він танцював у Москві. І таке інше.

По суті ми могли би мати, якби продовжували цю традицію, оперний театр на рівні найкращих оперних театрів Європи з нашим українським потенціалом. Відродити це можна тепер, коли люди вже, з одного боку, до Москви не їздять, а з іншого боку, можуть поїхати до будь-якого оперного театру в Європі, де більший репертуар, більші, я вибачаюся, гонорари, більші можливості. Як зберегти Київську оперу на рівні традицій?

– Київська опера в якійсь мірі працює у цьому напрямку. Вона цікавиться класичною музикою. Але в основному (я не хочу вже так дуже критикувати) цей репертуар досить такий (як це сказати?) повторює ці всі класичні традиції – це італійська музика, це...

​– Це не експериментальний театр?

– Ні. Верді, Пучіні, інші італійські композитори. Чайковський. Трошки хотілося, щоб і Київська опера була більш сучасною. Там були спроби, але вони, на жаль, не розвинулися. І поки що зупинилися на такій класичній традиції – бельканто. Там є гарний балет, гарні голоси, може, й не такі знамениті, яких було багато, які, як ви вже сказали, поїхало закордон. Але все ж таки там трупа є дуже цікава і має можливості. Але хотілося, щоб вони більше зверталися до сучасної музики і сучасної української музики. Це безперечно.

Зате вони вважають, що їм не вистачає фінансів, щоб написати оперу. Треба багато грошей на це, і вони не можуть їх дістати. І тому, на жаль, коронні номери – зараз є дві українські опери – це «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка-Полтавка».

– Але, з іншого боку, якщо вони їх не будуть ставити, то хто їх ще буде ставити? Ви приїжджаєте у Прагу, то теж можете піти на Дворжака чи Сметани, тому що більше ніде ви не побачите цієї опери.

– В якісь мірі я згоден з вами. Але, крім тих опер, треба ще щось нове придумати.

– Коли ви говорите про бельканто, то це така м’яка можливість назвати театр радянським. Опера бельканто – це Большой театр і Маріїнський театр. При чому, Маріїнський театр, ще коли він був Кіровським театром, ще коли не став знову Маріїнським театром. Це така оперна традиція, яка подобалася комісарам.

– Так. Але бельканто не винне у цьому. Воно було популярне, подобалося і продовжує та продовжує подобатися. Так що тут не можна так говорити. Є опери і більш цікаві. Ріхарда Штрауса, наприклад, Бріттена, інших композиторів західних. Ну, і сучасні композитори писали цікаву музику. Припустимо, той же Шостакович, наприклад, опера «Леді Макбет Мценського повіту». І вона ставилася тоді у Києві і мала великий успіх. Так що йдуть і ці опери.

​– Але чому тоді немає експериментів іншого напрямку? Скажімо, концерт на виконання опер, як буває у багатьох країнах. Це, принаймні, дає можливість публіці побачити тенденцію. Чи інші оперні театри нові, які можуть бути камерними.

– Це побажання, які хотілося, щоб були. Їх також не так легко реалізувати. Зараз дуже трудно з гастролями опери в інших країнах. І також треба ставити ті опери, які були би цікаві, сучасні і чимось зацікавили б іноземну публіку, іноземних продюсерів.

– Взагалі Україна – це країна класичної музичної культури чи ні?

– Так, безперечно. І рівень виконавства у нас класичний на досить високому рівні.

– Якщо говорити про те, що має робити держава (держава (!), тому що це дійсно від держави залежить), щоб це розвивати... От ви кажете, що в Київської опери немає грошей. Це ж державний театр! Для цього в принципі і існують державні установи, щоб такі різновиди мистецтва, які є по суті скарбом нації, підтримувати.

– Я деякий час працював у Київській опері. І я знаю, як вони борються взагалі за публіку, за те, що вони мусять платити, за ті гроші, які платить публіка. У них є той ліміт, який вони мусять дати. І вони борються за це. Часом їм до того не доходять руки. Вони хочуть поставити нову оперу – вони вважають, що композитор повинен знайти продюсера, який дасть їм гроші. Я, наприклад, це відчув на певних своїх певних спробах. Я написав оперу «Мойсей»...

​– Так, відома річ!

– Директор Львівської опери в даному випадку звертався навіть до Папи Римського, щоб він дав якісь гроші. Папа Римський дав. Я поставив там балет також «Повернення Баттерфляй» – також ми знайшли спонсора. Але на Заході також шукають спонсорів. Але в нас поки що немає тим, щоб заохотити спонсорів такою постановою.

– Можливо, у нас просто великий бізнес не такий освічений, як західний?

– Я думаю, що так.

– До речі, я думаю, що у Львові легше з цим працювати, ніж в Києві?

– Це індивідуально.

– Я просто хочу зрозуміти, де все ж таки ця традиція музичної культури має більшу підтримку, якщо хочете, ось на такому рівні людей.

– Кожна країна має свої. Наприклад, американська опера... Там взагалі немає міністерства культури, нічого не платять. Тільки великий список спонсорів. А от інші країни, наприклад, скандинавські дають великі гроші і для композиторів, і для постановок. Є різні речі. Польща має своїх також і спонсорів, і державну програму підтримки культури. Так що різні країни по-різному. Але результат той самий.

– Але, з іншого боку, мені здається, в таких країнах, як Польща усвідомлюють, що досягнення в музичній культурі – це така марка країни. Дуже багато людей на Заході, які знають Польщу, тому що є Лютославський. Правда ж?

– Так.

– У нас немає такого ставлення. Ми не можемо собі сказати: ви знаєте, люди можуть через Скорика дізнатися про те, яким є сучасний рівень культурної України.

Якщо говорити про перспективи, то як ви думаєте, що далі буде з «Київ Фестом»? Як це буде розвиватися? Ви бачите людей, які можуть поруч з вами це розвивати, саме молодих людей, які здатні...?

– Я надіюся у всякому разі.

– Це важлива річ. Тому що ви ж не можете бути вічно центром таких процесів.

– Безперечно.

– Це взагалі проблема, яка, мені здається, є у будь-якій культурі – зміни покоління. Я завжди кажу, чим відрізняється пострадянська культура від звичайної – тим, що зміни поколінь не відбувається ніколи, що люди не бачать, що буде після них. Я нещодавно бачив (це для мене було дуже цікаво) перелік головних режисерів провідних театрів Москви. 85 років – середній вік. Люди працюють! І для мене дуже важливо, чи може бути оновлення в українській культурі і в українській музиці?

– Я думаю, що повинно бути у всякому разі. В якійсь мірі воно з'являється. Але це, на жаль, не завжди так йде, як кажуть, безболісно.

– А що треба робити, щоб людину утримати навіть не в країні, а, якщо хочете, в культурному просторі? Коли мені кажуть, що люди від’їжджають і з цього закінчується їхній контакт з українською музикою, то я з цим ніколи не погоджуся. Тому що найкращі популяризатори української музики часто в Україні взагалі не народжувалися, як Павло Плішка. Він взагалі тут не жив.

– Так.

– Якими є інструменти підтримання діалогу з людьми, з музикантами, діячами культури, які тут не знаходяться, але про українську культуру пам’ятають? Ви самі працювали в Австралії – ви маєте такий механізм знати.

– Багато наших виконавців, які переїхали на Захід, з часом все більше і більше звертаються до України, приїжджають сюди на гастролі. Я не кажу, що то є якийсь сум за Батьківщиною, але вони все ж таки розуміють, що без якоїсь національної підтримки сумують, що їм бракує цього. Наприклад, скрипаль, мій знайомий Олег Криса. Вже 10 років немає й року, щоб він не приїхав в Україну і не виступав і так далі. Це не тільки він.

​– Ну, так. Але це люди роблять за власної ініціативи, можна сказати, за покликанням, власне.

– Ні, їх запрошують. Їх вітають тут. Вони себе чують тут позитивно. Так що то є взаємний обмін.

– Що ви могли би побажати нашим читачам і слухачам, коли мова йде про класичну музику? Що ви могли б порадити? Очевидно, що зараз нас можуть дивитися люди, які вважають, що це все для них вже давно минуле.

– Так не є. Тому що молодь приходить. І молодь цікавиться усім. Вони цікавляться і сучасною «попсою», і так далі. Якщо вони все ж таки звернуться до класичних зразків, навіть у всіх ділянках, то вони знаходять, що це дійсно є висока культура. І, думаю, що це може їх привести в такий спосіб, що вони захочуть якось по-новому продовжити цю культуру на сучасному рівні.

Ото, між іншим, що я і у своїй творчості намагаюся робити. Я думаю, що я моя музика є національна, але разом з тим вона продовжує класичні традиції, але вона є інакшою. Я стараюся у ній, так би мовити, знайти свій стиль, і щоб цей стиль і моя музика якось дійшла до них, до якомога більшої кількості людей, слухачів.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Помер відомий композитор Мирослав Скорик

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Мирослав Скорик про себе, Параджанова, Крушельницьку і скандали в опері