Сергій Шевчук

Домашнє насильство в Україні з початку 2019 року стало кримінальним злочином. У Росії натомість – із 2017 року воно кримінальним злочином не вважається. Там домашнє насильство перейшло із категорії злочинів у категорію правопорушень. Що ж змінилося в Україні за останній рік? Це з’ясовував телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода за участі «Голосу Америки»:

Перший вирок за криміналізованими статтями про домашнє насильство в Україні суд виніс через два місяці після того, як вони набули чинності. У містечку Буськ Львівської області місцевого мешканця Василя Любинського засудили на один рік умовно.

Суд встановив, що чоловік систематично бив і обзивав дружину, кидав у неї посудом, шарпав за одяг. У кількох випадках удари завдавалися дерев’яним поліном і металевим ковшем. Суд вирішив, що Любинський здійснював «систематичне фізичне і психологічне насильство», що призвело до «фізичного і психологічного страждань потерпілої». Тобто був скоєний кримінальний злочин за статтею 126-1 КК України – «Домашнє насильство».

Вирок міг бути більш суворим. Однак із ініціативи потерпілої уклали угоду про примирення. У разі її порушення вирок буде переглянутий.

На тлі минулорічної президентської виборчої кампанії в Україні перший вирок про домашнє насильство залишився без уваги громадськості. Однак, на думку експертів, він поклав початок суттєвим змінам у протидії насильству в сім’ях.

В цілому за минулий рік в Україні за домашнє насильство засудили близько 200 людей.

Генпрокурор особисто просив заявити на чоловіка

Два роки тому в Україні набула розголосу історія матері чотирьох дітей із Києва, психолога Лілії Шевцової. Жінка написала у фейсбуці, що тривалий час потерпає від знущань чоловіка – успішного менеджера однієї з компаній. Як доказ, Лілія виклала свої фотографії з розбитим закривавленим обличчям.

«Батько моїх чотирьох дітей неодноразово піднімає на мене руку, – написала Шевцова. – Маніпулює дітьми, погрожує їх відняти і систематично погрожує вигнати з його квартири, де ми мешкаємо. Я шукала допомоги неодноразово. Дехто казав, сама винна. Вони частково мають рацію. Я намагаюся вибратися з цього. З’явився власний заробіток. А було так, він мене виганяв у домашньому одязі на вулицю. Я шукаю підтримки і можливості вийти з цього пекла мені з дітьми».

Повідомлення Лілії зібрало тисячі відгуків і репостів. Тодішній генеральний прокурор України Юрій Луценко особисто звернувся до Шевцової з проханням подати на чоловіка заяву в прокуратуру, обіцяючи взяти справу під особистий контроль. Хоча максимум, що загрожувало на той час кривдникові, – штраф у 150 гривень.

Пізніше Шевцова видалила свій пост і до сьогоднішнього дня утримується від коментарів про відносини з чоловіком. В інтерв’ю виданню womo.ua чоловік розповідав, що продовжує забезпечувати сім’ю коштами, але спілкується з Лілією лише за крайньої необхідності. Однак, як стало відомо «Настоящему времени», подружжя так і не розлучилося і далі живе разом.

Ця історія могла мати інше продовження, якби трапилася після 11 січня минулого року, коли сімейне насильство в Україні стало кримінальним злочином.

Історія криміналізації

Національна поліція України щорічно фіксувала близько 120 тисяч заяв і повідомлень про домашнє насильство. Це лише вершина айсберга, зазначають правозахисники. Згідно з дослідженням Програми розвитку ООН, від насильства потерпають 1,8 мільйона українок.

У 2001 році в Україні ухвалили закон «Про попередження насильства в сім’ї».

«Це був прорив, – зазначає аналітик Української Гельсінської спілки з прав людини Алла Блага. – Вперше в країні під впливом жіночих рухів проблему домашнього насильства визнали на найвищому рівні».

Однак пізніше український парламент провалив ратифікацію Стамбульської конвенції про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок та з домашнім насильством. Це сталося не в останню чергу через позицію Всеукраїнської ради церков. Однак Верховна Рада розробила нові закони «Про запобігання та протидію домашньому насильству» і закон, який криміналізує домашнє насильство.

«Скоєння домашнього насильства визнано окремим злочином, – каже Алла Блага. – Систематичне повторення навіть і не важких актів домашнього насильства в сукупності надзвичайно негативно впливає на постраждалу особу».

Не обов’язково бити жертву

Минулого літа поліція не менш ніж п’ять разів приїжджала до сім’ї Оксани Пух і Андрія Паращака, які мешкають в Оболонському районі Києва. Чоловік напивався і тероризував дружину і двох дочок.

Адміністративні покарання результату не давали. Історія повторювалася майже щотижня. Одного разу чоловік вигнав дружину з дітьми з дому. На вулиці вони пробули до ночі. Після цього справу передали до суду і той виніс вирок – три місяці арешту.

Окрім визначення видів насильства, закони розширили коло можливих кривдників, пояснює Бурчак. Тепер такими можуть бути подружжя; особи, які перебувають у цивільному шлюбі; особи, які проживають у сім’ї; прийомні батьки, опікуни, рідні та двоюрідні брати, сестри, дідусі, бабусі, дядьки, тітки, племінники.

Домашнє насильство карається громадськими роботами на строк від 150 до 240 годин, арештом до шести місяців, обмеженням волі до п’яти років або позбавленням волі до двох років.

Суд заборонив наближатися більш ніж на 100 метрів

Разом із тим закон розширив повноваження Національної поліції. У поліцейських з’явився новий інструмент захисту жертв – терміновий заборонний припис. Поліцейські складають їх на місці правопорушення і можуть зобов’язати кривдника залишити житло на термін до 10 діб. Навіть якщо мова йде про власний будинок порушника.

У свою чергу суди отримали право виносити обмежувальні приписи. Вони зобов’язують агресора не тільки «виселитися» на термін до пів року, але і припинити спілкуватися з жертвою і дітьми, телефонувати їм, писати листи, передавати послання через третіх осіб.

У листопаді минулого року в Дарницькому районі Києва обмежувальний припис винесли 30-річному чоловікові, який проживав з матір’ю і регулярно влаштовував п’яні дебоші.

«Він роками водив у квартиру почарківців і бомжів. Загалом, тероризував матір, доводячи її до передінфарктного стану. До них неодноразово приїжджала поліція, але це не допомагало. Зрештою суд заборонив синові протягом півроку наближатися до будинку більш ніж на 100 метрів», – розповідає Леся Бурчак.

У минулому році суди України винесли понад 700 обмежувальних приписів.

Страшно, коли діти бавляться у гру «тато душить маму»

Єдиний у Київській області притулок для жертв домашнього насильства розташований у Васильківському районі. Назву села просять не називати, щоб не привертати увагу мстивих кривдників жертв. Зв’язок із зовнішнім світом жертви підтримують через єдиний телефон гарячої лінії.

У притулку чотири відремонтованих кімнати з ліжками, дитяча ігрова з наповненим кульками басейном, кабінет психолога, велика їдальня з кухнею. Зараз тут проживають десять жінок і четверо їхніх дітей.

Незважаючи на правові зміни, домашнє насильство залишається гострою проблемою, вважає директор притулку Наталія Решетова.

«Страшно, коли ти бачиш, як діти бавляться у гру «тато душить маму». На жаль, у нас це не рідкість, – розповідає Наталя. – Торік до нас привезли жінку, якій чоловік зламав молотком щелепу в двох місцях. Вона проста людина, працює в селі. Перед цим вона 17 разів писала поліції заяви на чоловіка. Після операції на обличчі ми знайшли їй нову роботу, допомогли влаштуватися. Чоловік відбувся лише попередженням. Безкарність кривдників породжує і буде породжувати нові злочини».

Половина пожильців притулку – із досить забезпечених сімей, зазначає Наталія Решетова. Є дружини депутатів, священників, адвокатів. Наприклад, нещодавно тут сховалися члени сім’ї офіцера однієї зі спецслужб – дружина, дитина, бабуся і собака. Навіть у пса були вибиті зуби, зазначає директор притулку. Кривдник, знову ж таки, відбувся лише попередженням.

«Сьогодні побив – завтра подарував квіти»

Наталія Решетова каже, що державні органи неохоче беруться за домашнє насильство. По-перше, спрацьовує стереотип «це сімейна справа». По-друге, такі справи складно вести. Жертви, піддаючись маніпуляціям кривдників «сьогодні побив, а завтра подарував квіти», часто дають задній хід. По-третє, поліцейські часто вважають домашнє насильство малозначущими.

«На один поліцейський патруль припадає 15 сіл. Вони не встигають усюди. Буває, чоловік бігає навколо хати з ножем, а поліція не приїжджає. Зазвичай, у патрульних немає бланків для заборонних приписів. Вони й гадки не мають про опитувальники для жертв. Тобто правоохоронна система відстає від реалій життя», – вважає директор притулку, який, до речі, щільно співпрацює з поліцією.

Ключова роль у протидії сімейному насильству віддана соціальним службам. За задумом законодавців, вони повинні вести роз’яснювальну роботу з кривдниками, залучати їх до програм перевиховання, надавати сторонам психологічну допомогу. На практиці це не працює.

«Вона ж тебе не вбила»

Вісімнадцятирічна мешканка Житомира Анастасія розповідає, що давно судиться з матір’ю. Коли їй було чотири роки, батьки розлучилися. Перший її дитячий спогад, зізнається дівчина, – мати бігає з ножем за батьком, який хотів її забрати до себе. А в 11 років мати сама вигнала Настю з дому.

«Після розлучення у матері зірвало дах. Вона водила додому чоловіків, а мене викидала на вулицю. Часто била, душила. У міліції мені відповідали: «Але вона ж тебе не вбила». На їхню думку, я повинна була прийти з проломленою головою, – згадує Анастасія.

Настя переїхала жити до бабусі в райцентр Романів. Уже старшокласницею звернулася за державною правовою допомогою з метою позбавити матір батьківських прав і домогтися аліментів.

«Соцпрацівники і державні юристи ставилися до мене як до проблемної. З підтекстом запитували, чи є у мене діти, де я працюю. Де я можу працювати в 15 років? Родичі допомогли найняти приватного адвоката. Соцслужби мали передати документи для суду, але вони це ігнорували. Склалося враження, що їм ліньки. Можливо, у них низька зарплата. Потім суддя «хворів» місяцями, переносив розгляд на пів року. Ходжу колами, і нікому немає діла до мене», – розповідає Анастасія, яка зараз навчається на першому курсі київського вишу.

«Навіщо нас викликав? Чи у нас часу до біса?»

Негативним досвід спілкування з поліцією став і для журналіста розслідувального агентства «Слідство.Інфо» Дмитра Реплянчука. Його історія сталася напередодні Нового року.

«Що будете робити, якщо прокинетеся від диких криків про допомогу і звуків ударів? Ми викликали поліцію. Зустрів у під’їзді двох дільничних», – розповідає Дмитро.

«Навіщо ти нас викликав? Не міг сам ляща дати? Чи у нас часу до біса?» – сказали йому поліцейські.

Головна роль у протидії домашньому насильству в Україні, відповідно до закону, відводиться не поліції, а Міністерству соціальної політики. Але координація роботи держорганів теж залишається проблемою.

У минулому році через неузгоджені дії служби у справах дітей, місцевої влади та суду в селі Листвин Овруцького району Житомирської області сталася трагедія – вбивство п’ятирічної Дарини Макарчук, інваліда дитинства.

Під тиском активістів суд забрав Дарину з прийомної сім’ї і повернув біологічним батькам, яких чиновники чомусь не позбавили батьківських прав. Незабаром п’яний батько забив дочку до смерті і, налякавши дружину, спалив тіло в печі. Соціальні працівники під час своїх візитів до родини задовольнялися тим, що «бачили Дашу в вікні». Насправді ж батьки показували молодшого сина, переодягненого в дівчачий одяг. Тим часом убивці продовжували отримувати на мертву дитину державну допомогу. Всього 43 тисячі гривень.

«Моя хата з краю»

Проблема домашнього насильства йде корінням до традицій родини і суспільства, зазначають експерти. В українському варіанті уявлення суспільства про стосунки чоловіка і жінки можна передати приказкою «Любить як душу, трясе як грушу».

Найважливішими рисами жіночого характеру українці визначають терпимість, уміння уникати і згладжувати конфлікти, поступатися чоловікові в суперечках і підтримувати, про що свідчать дані опитувань, проведених Інститутом демографії та соціальних досліджень імені Птухи НАН України.

Поганим тоном вважається втручання «в чужі сімейні справи». Згідно з опитуванням, близько 40% складу суддівського корпусу вважають домашнє насильство «внутрішньою сімейною проблемою».

«Усі тобі співчувають – сусіди, педагоги. Але коли справа заходить виступити свідком або, боронь боже, щось підписати, відразу позиція «моя хата з краю», – говорить житомирянка Анастасія, чию історію ми розповідали вище.

Тим не менше, традиції сімейного насильства українському суспільству не характерні, вважає Леся Бурчак з Лівобережного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

«У більшості сімей не вчать дітей знущатися над слабкими, ображати або принижувати. Скоріш навпаки. Однак соціально-політичні трансформації останніх десятиліть породжують у людей таке емоційне напруження, яке провокує насильство, що відображається в сім’ї. З цим потрібно довго і наполегливо працювати», – зазначає Леся Бурчак.

Адвокат Іван Ліберман вважає, що протидію домашньому насильству необхідно підкріпити широкою інформаційною кампанією серед населення. Зараз навіть студенти-правознавці не інформовані про існування телефонів довіри, програми захисту жертв, механізми залучення до відповідальності кривдників.

«Ми зрушили величезну плиту, до якої ніхто не торкався десятиліттями. Але крім законодавчого наповнення, потрібно докласти величезних зусиль, щоб зрушення відбулися в головах у людей», – вважає адвокат.

Оригінал публікації – на сайті «Настоящего времени»