(Рубрика «Точка зору»)
Три жовтневі дні тривав на Чернігівщині третій міжнародний літературний фестиваль «Литаври», який зібрав кілька десятків літераторів із різних куточків України. Як не дивно, але навіть гості з Києва рідко з’їжджають у цей північно-східний край. Що вже казати за письменника з найзахіднішої околиці держави – за 1200 кілометрів! Тому так придивлявся і вслухався у цей непізнаний простір.
Чернігівщина здивувала. Вона зовсім інакша, ніж Закарпаття. Здалася мовчазною і безлюдною. Хоча Чернігівська область удвічі більша за площею, але населення на двадцять відсотків менше – лише мільйон мешканців. У Чернігові в будній полудень у центрі міста траплялися лише поодинокі перехожі. Ми ледве допиталися, як дістатися до готелю «Придеснянський». Такого малолюддя я не спостерігав в жодному обласному центрі.
І водночас край дуже мальовничий – своєю суворістю, безмовністю, замисленістю. У Карпатах все яскравіше, жвавіше, швидше. А тут – сповільнено і величаво. Все пронизано історією, адже Чернігівське князівство весь час суперничало з Києвом. Ця земля випромінює енергетику колишньої величі.
Вранці перед від’їздом за п’ять хвилин через парк пройшов з готелю до Десни. Такої спокійної річки я ще не бачив. Здавалося, вона спить і лише туман чаклує над нею. Вода настільки прозора, що видно кожну піщинку на дні. Берег абсолютно чистий, наче первозданний – і це в центрі 300-тисячного міста! Згадалися слова Павла Вольвача, якими засміченими він побачив цього літа гори на Закарпатті. Тут стає очевидним пафос «Зачарованої Десни» Олександра Довженка. Бо ця магічна ріка справді зачаровує. Це щось зовсім відмінне від гірських гомінливих потічків – і водночас привабливе та рідне.
Я з нетерпінням очікував на зустріч із Ніжином. Адже першими директорами тутешньої гімназії вищих наук, де вчилися Микола Гоголь і Євген Гребінка, були саме закарпатці – Василь Кукольник та Іван Орлай. Причому обидва, подейкують, закінчили життя самогубством.
Ніжин нашпигований історією, як і вся Чернігівщина. 70-тисячне місто має чудові архітектурні пам’ятки, ландшафтні куточки, пам’ятники, цілу громаду видатних людей.
Коли ми гуляли осіннім Ніжином, на Гоголівський вулиці розпочався традиційний ніжинський ярмарок, відомий ще з гімназійних часів Миколи Яновського-Гоголя. Цікаво, що було і кілька яток з написами – закарпатські сири чи вино.
Чудовий у місті й пам’ятник Гоголю, споруджений ще півтори століття тому. Кажуть, перший літературний монумент в Російській імперії. Нині зводять значно гірші пам’ятники, ніж колись. Мабуть, через те, що потребують їх безміру, а, отже, чимало посередностей пробивають свої роботи. На жаль, на Закарпатті з пам’ятниками – справжнє горе. Майже нема досконалих робіт, до яких би не було претензій. А скільки поставлено відвертих халтур! Натомість у Ніжині сподобався і пам’ятник князю Олександру Безбородьку, який заснував гімназію вищих наук. І мореплавцю Юрія Лисянському, що перший з російського флоту здійснив навколосвітню подорож.
Царство застиглої краси
Неймовірно мальовниче селище Седнів ще більше причепурився у погожі дні золотої осені. Не дивно, що саме тут розташовується відомий будинок творчості спілки художників. Седнів малювали найзнаменитіші митці, а закарпатець Дмитро Кремінь написав про нього чудового вірша.
Тут найвища в Україні дерев’яна козацька церква, де знімали політ мертвої панночки у фільмі «Вій».
Середня школа для півтори сотні учнів, нещодавно збудована у формі велетенського палацу з колонами, запущена садиба Лизогубів, приятелів Тараса Шевченка, в якій нарешті кілька років тому відкрили музей, їхній розкішний парк з чудовими скульптурами – братів-власників Іллі та Андрія, байкаря Леоніда Глібова, Андрія Казки, місцевого літератора, замученого більшовиками в 1929 році.
Саме тут народився шедевр «Стоїть гора високая, попід горою гай», що з легкого пера Леоніда Глібова, який гостював у Лизогубів, згодом став народною піснею. Справді краєвид з цього урвища, де внизу «під гаєм в’ється річечка», «як скло, вона блищить», неймовірний. І жодне фото чи відео не передасть цієї краси, побаченої людськими очима.
Седнів – дуже крихітний. Щось із тисячу мешканців. На жаль, ще чимало тут запустіння. Садиба Лизогубів, яка мала би стати загальнонаціональною пам’яткою, виглядає нині як спорожніла конюшня. Середня школа її виексплуатувала до краю. Все це рудименти бездержавності та нерозуміння значення культури як основи національної ідентичності.
Але є й позитивні зміни. Сім років тому відкрили показну нову школу, хоча тинькування фасаду вже й тут осипається. До речі, натхненником цього грандіозного спорудження був сумновідомий «регіонал» Михайло Чечетов, який після Революції гідності здійснив самогубство. Нині це найбільша і наймодерніша споруда у Седневі.
Завдяки пленерам скульпторів з’явилися у містечку чудові пам’ятники. Триває ремонт творчої бази художників. Так що рух уперед є, але дуже повільний як на тридцять років власної держави. У Польщі, Росії чи навіть Білорусі тут вже би все блищало, як нова копійка.
Хоча загалом Чернігівщина виглядає значно доглянутішою, ніж Закарпаття. Рівненькі дороги, чистенько, відсутність товкотнечі робить цей край привабливим для поціновувача розміреного плину життя.
Ясна річ, що Київ відіграє для сусідніх регіонів роль «пилососа», який потужно висмоктує людський та творчий ресурс. Дві години за 130 гривень – і ви в столиці. Для чернігівців поїхати до Києва, як для ужгородців – до Хуста, від якого ще стільки ж до межі області з Івано-Франківщиною.
Тому й десятки, а то й сотні тисяч чернігівців стали киянами. Відповідно в самій області значно менше залишилося креативних людей, які швидко знаходять себе в столиці, де сконцентровані основні фінансові та культурні потоки. Чернігів на тлі постійної еміграції складає враження сонної провінції. На Закарпатті через значну віддаленість від Києва – 16 годин потягом! – краща ситуація, хоча творча молодь і тут потрохи втікає у світи.
Три жовтневі дні дали уяву про Північно-Східну Україну. Регіон цікавий, самобутній і, попри все, український, бо тут національний струмінь тягнеться з правіків минувшини…
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода