«Мінер» мосту метро у Києві Олексій Белько – одна з жертв посттравматичного стресовий розлад (ПТСР), так само як і ті кілька сотень ветеранів бойових дій на сході України, які вчинили самогубство у перші воєнні роки. Як кажуть фахівці, «посттравматика» «вистрілює» у людей, котрі пережили важкі стреси, і спричиняє депресії, занурення людини у себе, – і як результат, учорашній боєць може втратити свою особистість та вдатися до протиправних дій. Долати «посттравму» бійцям та ветеранам бойових дій допомагають кризові психологи, і не тільки. Волонтерські групи та ветеранські організації звертаються до побратимів і посестер – просять звертатися до фахівців, не соромитися спілкування з психологом, не «заганяти» проблему углиб. Режисерка Олена Солодовникова знімає на волонтерських засадах документальний фільм «Синдром війни. Я звик вбивати», в якій порушує питання психологічної та соціальної реабілітації учасників бойових дій.
– Раніше я працювала журналістом-розслідувачем, робила репортажі про корупцію в Україні. З 2014 року знімаю документальну хроніку по обидва боки лінії фронту. З початком бойових дій я познайомилася з волонтерами, які допомагали оборонцям країни. Це були натхненні, вмотивовані люди.
Одна з героїнь мого фільму Олександра Тарасова після Майдану, з початком війни стала волонтеркою, а до того вона працювала … оперною співачкою
Цікаво, що одна з героїнь мого фільму – Олександра Тарасова – після Майдану, з початком війни стала волонтеркою, а до того вона працювала … оперною співачкою. Олександра розповідала, що раніше ніколи не займалась адміністративною роботою. На Майдані вона познайомилася із своїм нинішнім чоловіком Олександром, котрий також став героєм моєї стрічки, і вони з початком воєнних дій на Донбасі почали збирати речі, яких потребували наші армійці, і займалися цим більш як півтора роки.
– Чому ви дали фільму доволі жорстку назву – «Синдром війни. Я звик вбивати»?
Перша робоча назва у нас була «Синдром війни», потім стало зрозуміло, що це звучить загально, і пізніше з’явилась назва, яка чіпляє – «Синдром війни. Я звик вбивати». Щоправда, ця назва викликала дискусії серед моїх знайомих, серед ветеранів та психологів. До речі, дехто писав мені у Facebook, що я нібито «насаджую негативну думку щодо ветеранів».
Але ж все насправді є з точністю до навпаки: я у своєму фільмі хочу відповісти деяким ЗМІ, котрі пишуть про учасників АТО, ООС у негативному ключі, що ці люди пережили страшні речі і мають проблеми у після-воєнному житті.
І що наше завдання, завдання суспільства – не цькувати їх, а їм допомагати!
– Про які повідомлення іде мова?
– Пригадайте, часто у новинах повідомляють, що ветеран АТО когось побив у маршрутці, що ветеран вбив дружину з ревнощів, тощо. Такі новини час від часу надходять з різних куточків країни. І от є новина – і на тому все. Ніхто не намагається пояснити, що призвело до криміналу, чому воїн так себе поводить.
Я почала розбиратись, що спонукає ветеранів до насильства тощо
Я ж почала розбиратись, через що такі речі трапляються, що спонукає ветеранів до насильства тощо. Я спілкувалася з військовими психологами – з’ясувала несподівано, що дуже мало фахівців у справах психології знаються на відповідній військовій проблематиці.
– Хто консультував вас при роботі над фільмом?
– Це двоє відомих фахівців: один – Всеволод Стеблюк, військовий лікар, автор програм психологічної реабілітації для учасників бойових дій. Він мене познайомив з тими, хто страждає на посттравматичний синдром у різній формі: є так званий «легкий» варіант, а є складні й тяжкі випадки, коли людина потрапляє до психіатричної лікарні.
Другий фахівець-консультант – це лікарка Наталя Ломоносова: вона упродовж трьох років досліджувала ПТСР. зокрема у США, й розробила власну, оригінальну методику його подолання. На жаль, за її висновками, дотепер в Україні переважає старий консервативний підхід: людину відправляють «поправляти здоров’я» до санаторію (часто непристосованого до роботи з тими, хто має «посттравматику»), або ж людину «лікують» пігулками, які іноді лише погіршують ситуацію, перетворюючи поступово людину на «овоч».
– У фільмі ви висвітлюєте складні й доволі специфічні теми. Як думаєте, хто ваш потенційний глядач?
– Я думаю, фільм буде цікавим і зможе «зачепити» учасників бойових дій чи їх рідних, психологів і волонтерів, хто працює з ветеранською спільнотою. Сподіваюсь, стрічка цікавитиме і пересічних українців: адже ветеран повертається не у пустелю, – він повертається у суспільство, котре має знати, що серед його представників є людина, яка потребує розуміння та підтримки.
Навіть коли закінчиться війна, ця проблема ніде не зникне
Навіть коли закінчиться війна, ця проблема ніде не зникне упродовж років, наприклад, у Хорватії посттравматичний стресовий розлад «вистрілює» дотепер, через більш як двадцять років по закінченні війни за Незалежність (1991-1995 роки, це була війна Хорватії за незалежність і територіальну цілісність держави – ред.).
Читайте ще:
Ветеран війни у В’єтнамі допомагає українським військовим позбутися посттравматичного синдрому
