У парламентсько-президентській Україні фактично встановлена республіка президентська. Тепер, як пише «Дзеркало тижня», Володимир Зеленський може все й відповідає за все. У нього є ресурс – реальний і потенційний. Суспільство йому довіряє; зниження корупційної ренти може пожвавити економіку; розумно вирішене земельне питання – наповнити скарбницю. Однак, коли в твоїх руках уся влада, треба тільки точно знати, чого ти хочеш і як цього досягти… Від сформованого за одним присіданням уряду пахне наївністю і прагненням змінити негайно все й показати себе. Чи міг склад Кабінету міністрів президента Зеленського бути сильнішим? Звісно, міг, переконує видання. Тільки в сесійному залі серед депутатів неодіозних фракцій можна набрати, щонайменше, два міцніших склади. Але на Банковій вирішили – «навіщо, адже й так красиво». Члени нового уряду, більшість яких ніколи не брали хабарів, хоча б тому, що їм їх ніхто не пропонував, зіткнуться зі спокусами, нулі в яких вимірюються сантиметрами. Що їм робити – нав'язливо розказуватиме МВФ. Кому і як – вкаже Андрій Богдан; підправить – Володимир Зеленський і по-македонськи нашепчуть два Шефіри. Виклики багатьом виявляться не по зросту. Як мамині туфлі в чотири роки. Докладніше про нових міністрів, про тих, кому туфлі якраз, а кому – на виріст, тижневик розповідає у статті «Уряд на виріст».
Мирослав Маринович, радянський дисидент, якого вважають інтелектуалом і моральним авторитетом нації, не є прихильником Володимира Зеленського. В тижневику «Новое время» він критикує його, але водночас дає президентові шанс. Правозахисник стверджує, що Зеленський ніяк не може вийти з ролі слуги народу Голобородька. Мариновичу боляче дивитися на реінкарнацію старої комісарської звички грубіянити, тикати, домагатися «пролетарської справедливості» одним вольовим рішенням. Йому нестерпно, що президент України милується собою в цій ролі. Однак ще важче від думки, що людям це подобається: «Ось це круто! Ось це показав всім кузькіну мать!». Правозахиснику здавалось, що, переживши стільки трагедій через комуністичні манери керування, українці повинні виробити в собі огиду до таких рецидивів. Однак, поки така манера подобається обивателю, доти президент, який звик реагувати на симпатії публіки, буде їй підігравати. Докладніше з думкою віцеректора Українського католицького університету тижневик знайомить в матеріалі «Ремонт країни».
З початку року поляризація стала фактично нормальним явищем для суспільства, тож нині, попри офіційне завершення електоральних баталій, прихильники різних політичних сил і далі шукають приводів для суперечок. І парад на честь Дня Незалежності, точніше його формат, став іще одним суперечливим питанням, укотре розділивши країну, констатує «Український тиждень». Нова влада, яка спочатку хотіла скасувати класичний військовий марш, наразилася на потужну хвилю спротиву з боку ветеранської та волонтерської спільноти. Марш захисників України став маршем найбільш активної, пасіонарної частини суспільства. Людей, які за Україну можуть одягнути не лише вишиванку, а й камуфляж, стверджує автор статті Юрій Лапаєв. Тому цей «саморобний парад» може стати певним попередженням проти ймовірного курсу на капітуляцію. Усі ці маленькі нюанси потихеньку складаються у своєрідну систему розпізнавання «свій-чужий». Кожен крок влади оцінюється й береться до уваги представниками усіх політичних таборів. Однак, як зазначає дописувач, проблема в тому, що чітких проукраїнських маркерів від президента та його команди за перші символічні 100 днів побачити не вдалося. Деякі з перших призначень керівників комітетів Ради викликають сумніви, гідні пера Орвелла. Достатньо згадати Нестора Шуфрича на чолі Комітету з питань свободи слова. Втім, якщо брати до уваги наступ на мас-медіа, який здійснює команда президента, то така кандидатура є цілком логічною. Так само не додають упевненості в завтрашньому дні й резонансні повернення (Раїса Богатирьова) або звільнення (Кирило Вишинський). Дописувач сподівається, що Марш захисників не лише стане сигналом для світу про небажання здаватися на милість агресору, а ще й допоможе визначитися новій владі, інтереси якої саме країни вони представляють. Бо потім переписати сценарій не вийде.
Нудний та одноманітний серіал під назвою «переговори з реінтеграції Донбасу» уперше за довгі роки може здивувати глядача інтригою, зазначає дописувач «Українського тижня» Денис Казанський. У всякому разі розмови про якийсь прогрес зазвучали з новою силою. Але такі новини рівною мірою дають надію на краще й додають тривоги. Адже Росія просто так іти з Донбасу не бажає й давно вже цілком конкретно сформулювала свої умови, на яких готова припинити війну. Утім, численні заяви, зустрічі та «позитивні сигнали», якими наповнені ЗМІ, давно вже стали чимось на кшталт білого шуму. Якщо побіжно переглянути заголовки новин щодо переговорів у питанні Донбасу за минулі п’ять років, можна легко переконатися в тому, що такі «прогреси» та «прориви» прогнозувалися вже не раз. Тільки по факту не відбувалося нічого. Кожна з цих «проривних» заяв із часом просто забувалася до наступного разу. Якщо ж спостерігати не за гучними заявами в пресі, а за тим, що сьогодні насправді відбувається по той бік лінії розмежування, то там немає жодних приготувань до реінтеграції ОРДіЛО, стверджує автор. Навпаки, є протилежні процеси. Наприклад, зміцнюються Контрольні пункти в'їзду-виїзду: замість тимчасових споруд зводяться більш ґрунтовні, стаціонарні. Нещодавно новий укріплений КПВВ відкрився в Оленівці. Нікуди не поділася й видача російських паспортів, яка триває всупереч усім переговорам і заявам. Російські ЗМІ старанно рапортують про нові тисячі виданих документів, що знову ж таки, не сприяє інтеграції ОРДіЛО до українського правового поля. Крім того, у серпні захоплено відразу два українські підприємства (Харцизький сталедротово-канатний завод «Силур» та Горлівський м’ясокомбінат), вони були передані бойовиками під контроль російських фірм. Якщо раніше росіяни хоча б формально вдавали, що не причетні до захоплення української власності в ОРДіЛО, то тепер діють абсолютно відкрито. І це питання під час переговорів щодо Донбасу теж не можна ігнорувати, наголошує журналіст у статті «Стагнація чи прогрес».
