Від фінансів до романсів: як український фінансист став солістом Covent Garden

Ця історія могла б стати основою кінофільму. Успішний фінансист вирішує кардинально змінити своє життя і співати в опері. В 28 років він уперше потрапив на оперну виставу, а лише через кілька років його запросили до Covent Garden. Сьогодні Юрій Юрчук співає найвідоміші партії на найкращих оперних сценах світу. В інтерв’ю Радіо Свобода співак розповів свою майже казкову історію про те, як з’явилася музика в його житті.

Юрій Юрчук: Я завжди дуже любив слухати різну музику, хоча класична музика з’явилася набагато пізніше. І на протязі довгого часу я намагався брати участь у музиці як виконавець, а не як слухач. Інша справа, що всі мої спроби в цьому напрямку в основному були досить аматорські і нічим не закінчувалися.

– І вам ніхто не казав, що у вас дуже красивий тембр?!

– Ні, зовсім навпаки. У Києві я прийшов до педагога у вечірню музичну школу, заспівав їй пісню, і вердикт був: «У тебе немає голосу. Не варто навіть пробувати». Напевно, їй було видніше...

– Скільки вам було років тоді?

– Це був десь другий курс університету.

– Тобто вже ламання голосу пройшло?

– Так. А перед від’їздом у Чикаго у мене був свій рок-гурт, який ми організували з товаришами з фінансового факультету, я там намагався співати, але абсолютно без будь-яких позитивних результатів. А потім, коли вже переїхав до Чикаго, в черговий раз я втратив голос, намагаючись проспівати щось під гітару, і пішов шукати педагога, який зможе якось відновити голос. Три педагоги сказали, що не знають, що зі мною робити, четвертим був Марк Ембрі, бас-баритон, який був солістом в The New York City Opera. Він сказав: «Що ж ти робиш ?! Ти співаєш високо, а у тебе голос низький. Давай, якщо хочеш, вчитися класичній техніці, а з нею ти вже будеш робити що хочеш». І ми почали займатися.

Спочатку це було як хобі, ніяких думок про те, щоб міняти професію, не було. А десь через кілька місяців після початку занять із ним я вперше в своєму житті побував на оперному спектаклі. І мене це абсолютно вразило, тому що поєднання приголомшливого живого звуку оркестру і живого людського голосу, без мікрофону, без колонок, без будь-яких хитрощів, зі справжньою драмою, костюмами, акторською грою, декораціями... Це ні з чим не зрівняне відчуття того, що цей виступ, на відміну від кіно, відбувається тут і зараз тільки для тебе, він унікальний і такого більше ніколи не станеться. Все це якось так разом склалося. І на той момент почало формуватися розуміння, що якщо є бодай якийсь маленький шанс намагатися в цьому брати участь, бути частиною цього, то я повинен спробувати.

– А в Києві ви музикою не займалися?

– Так, щоб до пуття – ні. Це було трошки дивно. Моя дружина – вона зараз фотограф – наприклад, ходила в музичну школу. І було дуже цікаво, що я намагаюся стати співаком, не маючи стандартної радянської музичної освіти, а в неї, незважаючи на те, що в той час вона працювала в страхуванні, ця освіта якраз була.

Мені часом дуже не вистачає того, що називається музичною грамотою. Але треба розуміти, що я почав займатися цим серйозно в 2014 році – все-таки відносно недавно, якщо порівнювати мене з будь-яким іншим виконавцем. Але я люблю і вмію вчитися, і чогось уже навчився.

– Крім занять вокалом чи були у вас ще якісь уроки з музичної грамоти або теорії музики?

– Після першого року занять з педагогом з вокалу – це відбувалося десь раз на тиждень, я прийшов до нього і спитав, як мені можна спробувати ще більш інтенсивно цим займатися. Він відповів: «Я вважаю, що у тебе голос є, і якщо ти хочеш, можна спробувати тебе влаштувати в наш університет». Мій педагог викладав в університеті DePaul у Чикаго, який являє собою такий собі мікс консерваторії та університету. Мене прийняли і почали екстреним способом вчити тому, чому могли навчити. Але, наприклад, фортепіано я так і не освоїв, на жаль. Звичайно, я можу щось дуже нескладне зіграти, але так, щоб акомпанувати собі Верді, наприклад, – про це мова не йде. Що стосується теорії музики – це математика. З огляду на те, що у мене освіта фінансова, мені це не було складно.

– Так, коли Пушкін писав «алгеброй гармонию проверить», він знав про що говорив, і не лукавив. А яка була ваша перша оперна партія?

– Марчелло в «Богемі». Це була студентська постановка. І на неї у мене пішло, якщо не помиляюся, 7 місяців роботи! Я просто зазубрював ноти, кажуть, що в юності Паваротті робив так само. Зараз я вже досить серйозні ролі вчу значно швидше. Пам’ять, слава Богу, є.

– Що крім бажання заспівати прекрасну музику надихало вас і, якщо хочете, надавало якийсь запал?

– Це був дуже цікавий процес. Тому що зі самого початку – що в університеті, що в молодіжній програмі Covent Garden – звичайно ж, мене ставили поруч із хлопцями, які на рік-два були молодшими за мене, а досвіду у них було, в середньому, разів у 6 більше. Тому це був свого роду виклик, який змушував усе робити на порядок краще.

– Як ви потрапили в Covent Garden?

– Мене запросили спочатку в молодіжну програму, хоча я не закінчив навіть ті 2,5 року, які повинен був відучитися в Чикаго. Так вийшло, що кілька молодіжних програм мені говорили: «Нам сподобалося, приходь тоді, коли закінчиш курс». А в Лондоні сказали: «Приїжджай зараз». Довелося їхати. Відмовлятися від такого, звичайно, було б нерозумно. Два роки я там був у молодіжній програмі, а наступного року Пітер Катона, кастинг-директор, запропонував мені залишитися ще на один рік уже в якості principal artist. Справа в тому, що у них немає трупи як такої. Вони дають тобі звання principal artist, що, по суті, аналог нашого «соліста». Зараз я намагаюся перейти в режим фрілансу.

Перебувати в ансамблі – це цікаво, але ти, в принципі, співаєш менші ролі, більше працюєш, як то кажуть, на підхопленні. В основному в Європі великі театри – на головні ролі запрошують когось за контрактом. Ось у такому режимі я намагаюся працювати зараз. У Covent Garden чудова система – якщо раз там вже побував, тепер ти там у штаті. Дуже допомагає і те, що в році є певна кількість годин, які я можу просто прийти і безкоштовно попрацювати з їхніми майстрами, щоб підготувати якісь партії. Можу навіть підстрахувати. Якщо педагог знає, що я вчу якусь партію а у мене в дати на які призначені вистави нічого не заплановано, ми можемо домовитися що в разі якщо щось відбувається, я буду поряд і можу вийти на сцену. Таке пару раз було.

– Я знаю, що ви в Києві співали партію Євгена Онєгіна. Які були відчуття від повернення в рідне місто і на сцену театру, у якого завжди була відмінна оперна трупа?

– Я до Києва їжджу часто. У мене ж там сім’я, два дідусі – одному 91, іншому 95 скоро буде. Особливо я хотів, щоб дідусі почули наживо мого Онєгіна. Взагалі того вечора дуже незвичайна була публіка. Довелося ставити стільці в проходах. І не тому, що я там дуже популярний, а тому що я прожив усе життя в Києві, знайомих і друзів досить багато. Всім, звичайно, було цікаво прийти і подивитися. Багато хто з них в опері теж жодного разу не був, як і я, до цього часу. Було дуже багато знайомих облич. PricewaterhouseCoopers прийшов, як то кажуть, майже в повному складі. А там майже 100 людей.

– А як ви потрапили в Києві у PricewaterhouseCoopers (PwC)?

– Я добре завжди вчився, у мене була золота медаль у школі, червоний диплом магістра фінансів Київського національного економічного університету. З першого курсу я працював в оцінній компанії. Після цього мене взяли в аспірантуру в КНЕУ на один рік. Але я вирішив, що мені треба заробляти гроші, а займатися наукою буду пізніше. І я пройшов конкурс в PwC одразу після університету, через рік після випуску. Там пропрацював чотири чи п’ять років. А потім перевівся в чиказький офіс PwC.

– Коли ви вирішили почати артистичну кар’єру оперного співака, що сказали ваші колеги?

– Перший рік я просто в обідні перерви їхав на заняття і нікому нічого не говорив. Якщо запитували, відповідав, що до лікаря їду. Ми тоді займалися з Марком. А потім, коли мене прийняли до університету, я збирався звільнятися. Але я поговорив з колегою – дуже мудрою людиною, його звуть Кевін Десаї – і ми домовилися, що я залишуся на півставки, і у мене буде вільний час на заняття музикою. Тому ті два роки, що я вчився в Чикаго в університеті, я продовжував працювати в PwC. Всі, звичайно, були здивовані.

На першу «Богему», яку я співав у студентській постановці, прийшов знову ж майже весь чиказький офіс. Цікаво, що офіс PwC в Чикаго розташований через дорогу від входу в Liric Opera. При цьому, коли я починав займатися, 70% нашого офісу жодного разу в цій опері не були. Але при цьому колеги мене підтримували дуже, і я їм дуже вдячний. Це значно полегшило справу, тому що вчитися в Америці, звичайно, дорого, жити там недешево. І те, що я міг працювати і займатися вокалом додало якусь плавність різкому переходу з однієї професії в іншу. Я розумію, що звучить дивно «за кілька років з фінансів в оперу», але, з іншого боку, у мене завжди було таке відчуття, що якщо завтра я втрачу голос, завжди можу повернутися до того, що я робив раніше. Тобто – як мінімум – було відчуття, що є сенс пробувати, бо ризики трохи менші. Принаймні в порівнянні з тими хлопцями, які навчалися зі мною, оскільки для них це було єдиним заняттям.

– У фінансовому світі вам доводилося по роботі говорити англійською, в опері це теж знадобилося?

– Звичайно, англійська дуже допомогла. Мова була потрібна на хорошому рівні, навіть щоб потрапити PwC. Англійську я вчив досить інтенсивно в дитинстві і в юності, і це, звичайно, допомогло. Але коли переїздиш в іншу країну, відразу розумієш, що твоє уявлення про те, що ти добре знаєш англійську мову, дійсності не відповідає. Тому що там є додатковий рівень складності, яка виникає тоді, коли з тобою говорять швидко, в галасливій обстановці, не звертаючи уваги на те, що ти іноземець, і так далі. Плюс акценти. Чикаго – багатонаціональне місто, тому в нашому офісі були люди з усіх країн світу. У китайців, у індусів, у афроамериканців англійська дуже сильно відрізняється.

І вже в Америці я продовжував вчитися досить активно, тому що на той час я вже був на позиції головного консультанта, а потім і менеджера. Там же потрібно було керувати людьми, тому труднощів у перекладі не повинно було виникати. І звичайно ж, англійська в оперній професії мені дуже знадобилася, особливо в останні пару років, коли я подорожую по різних містах і країнах, англійська – це головна міжнародна розмовна мова. Всі чекають, що ти як мінімум говориш нею. Звичайно, багато досвідчених оперних співаків говорять мало не на всіх мовах: італійська, французька, німецька...

– З ким із диригентів ви б хотіли попрацювати?

– Мені в цьому сенсі пощастило, тому що в Королівській опері у мене вийшло з багатьма попрацювати. Мій улюблений Джожано, диригент Антоніо Паппано, Даніель Орен. Нещодавно ми працювали в Цюріху з МаркомАрмільято. Це було задоволення! Коли людина приїжджає просто робити з тобою музику, і з наміром зробити це так, щоб показати вокалістів, і оркестр в найкращому світлі, щоб усім було комфортно, зручно, щоб вийшло якесь мистецтво на виході, це дуже здорово! Так що я в цьому сенсі щасливчик, тому що у мене такий досвід є. І чекаю з нетерпінням, коли він буде повторюватися багато-багато разів у майбутньому. Сподіваюся, що це станеться.

– Які партії ви б хотіли заспівати з тих, які ще не співали?

– Я думаю, що мені б дуже цікаво було попрацювати над партіями в операх Верді, як і будь-якому баритону, напевно. Відносно недавно я заспівав у Франції Графа ді Луна в «Трубадурі».

– Коли 5 років тому в Україні відбулися всім відомі події, ви вже працювали в Чикаго. Чи стежили ви за тим, що відбувається в рідному місті?

– Звичайно! Не просто стежив, але і приїжджав. Взагалі, поки була корпоративна робота, я намагався рази два-три-чотири на рік приїжджати до Києва. До того ж усі мої друзі брали участь у подіях 2014 року. Я їм намагався допомагати і фінансово, і морально. Хіба що не фізично – мене там постійно не було.

– Як ви ставитеся до того, що зараз відбувається в Україні, до нового президента країни?

– Я дуже розчарований у політиці як у явищі. Причому я зараз говорю не про Україну, не про Росію чи будь-яку іншу країну. Тобто, на мій погляд, зараз якесь десятиліття приходу до влади людей, які виглядають абсолютно некомпетентними, роблять якісь дивні, незрозумілі мені кроки. Я не кажу в даному випадку про нашого чинного президента Зеленського. Тобто я його абсолютно не знаю, але дуже сподіваюся, що, маючи такий мандат довіри, він щось корисне і класне зробить. Звучить і виглядає він як дуже розумна, перспективна і прогресивна людина. Інше питання, що треба розуміти: ця робота важка. І напевно, у мене немає таких знань, щоб давати якісь корисні оцінки з цього питання. Я просто можу тільки сподіватися, що у нього все вийде, і це буде на користь країні і всім, хто там живе.

– А якщо пан президент вас запросить, наприклад, в якості фінансового радника?

– Я відмовлюся. На даний момент своє життя не пов’язую з роботою фінансиста. Мені здається, що я можу принести більше користі співом, ніж бухгалтерією.