Фільм «UKE»: українські хокеїсти, які стали легендами НХЛ

Анна Дев'ятко, Яна Ярмак

Грецкі, Савчук, Буцик, Данейко – легендарні зірки Національної хокейної ліги. Проте мало хто знає, що ці видатні спортсмени мають українське коріння, про яке вони вперше розкажуть у документальному фільмі «UKE». Планується, що 90-хвилинну стрічку презентують уже навесні 2020 року; наразі треба викупити архівне відео в НХЛ, яке коштує великих грошей, каже український режисер та продюсер Володимир Мула. Про невідомі історії легендарних хокеїстів, усю важкість цієї гри в минулому, різницю між канадською та американською еміграцією, а також вагомий внесок українців у розвиток НХЛ Володимир Мула розповів в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода.

– Що вас надихнуло на ідею фільму про відомих хокеїстів з українським корінням в історії НХЛ?

– Ми з дитинства маємо надто багато ідейних лідерів та ідолів саме з Росії, але не знаємо про справжніх українців, які підкорили Національну хокейну лігу. І фактично з їхньою допомогою вона стала такою великою та успішною.

Ця тема не є новою. Просто зараз вона дійсно важлива з точки зору тієї ситуації, яка відбувається в країні, а крім того, ганебного ставлення до хокею в нашій державі. Мені здається, коли ми зробимо це кіно, то воно дасть можливість: по-перше, подивитися на всі історичні події під іншим кутом; по-друге, дати поштовх дітям: звернути увагу на хокей та можливості, які перед ними можуть відкритися.

– Це вже ваш третій документальний фільм. Чим він відрізнятиметься від попередніх?

– Попередні фільми були про емігрантів у США і немов витікали один з одного. Перший – «Американська мрія» – про звичайних українців у США, які живуть, працюють і не повертаються в Україну. Чому так? Фільм і був відповіддю на це запитання. А в другій частині – «Американська мрія. У пошуках правди» – ми вже зробили ставку на українців, які досягли успіху у певній галузі – лікар, професор, співачка тощо. Спробували показати їхній шлях до визнання в іншій державі.

«UKE» також пов’язана з еміграцією. Коли я почав спілкуватися з нашими героями, то зрозумів, що сама ідея – розповісти українцям про цих людей – дуже важлива з точки зору геополітики. Адже ці хокеїсти ніколи не спілкувалися на тему українства. Ми дуже багато чого нового відкриємо для глядача.

– У фільмі ви розповідаєте історії про десятьох хокеїстів. Як обирали героїв?

– Українців, які грали в НХЛ, насправді значно більше. Ми одразу виокремили критерій: беремо історії лише тих спортсменів, хто виграв Кубок Стенлі (головна нагорода НХЛ – ред). Більше того, чимало хокеїстів із українським бекграундом ставали володарями цього трофею. Уже з них ми обирали тих, хто іще живий і може на камеру розповісти про своє походження. Важливо також було, щоб цих людей впізнавали і в США, і в Канаді. І щоб були такі факти, які б навіть для заокеанських країн прозвучали вперше.

– До речі, навіть у «Вікіпедії», якщо подивитися статті про цих хокеїстів, не вказано, що вони мають українське коріння.

– Так. Про деяких немає інформації взагалі, про когось – вона перекручена чи схиблена у бік Росії. Ось, наприклад, Грецкі. Поляки вважають його своїм, тому що його баба народилася на території, яка тоді належала Польщі. Білорусь каже, що він їхній, бо територія, звідки родом дід, зараз належить Білорусі. Росіяни вважають своїм, бо вони усе й усіх вважають своїми. І дуже важливо ці факти показати зважено та правильно. Разом із сценаристом Миколою Васильковим я багато часу приділяю саме інформативності. Стрічка буде підкріплена супровідними мапами, довідками та документами.

​Для нас важливо, щоб цей фільм став не просто кінострічкою, яка через три місяці зникне з поля зору. У нас глибша місія. Ми не тільки підтверджуємо українське походження наших героїв, але й розкладаємо на пазли історичну складову – чому люди виїжджали з України та починали грати в хокей.

– Ви поспілкувалися з Джонні Буциком – одним із гравців легендарної ланки клубу «Бостон Брюїнз», яку наприкінці 1950-х років назвали «Uke Line» саме через українське походження. Чи розповідав він, як реагував на таку назву й виокремлення через етнічне походження?

– Мені здалося, що в нього відчуття українства трішки затерте. Але це не є погано. Він уже дійсно асимілювався, хоча пригадує й розуміє українську мову. Гордий із того, що є українцем! А, згадуючи той час, можу сказати, що він дуже добре відгукувався про своїх партнерів: про Бронко Хорвата та Віктора Стасюка. Причому до останнього часу влітку була традиція: це тріо збиралося разом, хоча живуть дуже далеко один від одного. Стасюк серед трійки найстарший. Зараз живе в канадському «Будинку престарілих», йому вже важко пересуватись, час від часу Буцик до нього навідується. Я відверто скажу, що були плани записати й Віктора Стасюка, але його син сказав, що той у такому не дуже доброму стані, що навряд чи зможе дати нормальне інтерв’ю. І я по-людськи від цієї ідеї відмовився.

Тут важливо донести, що «Uke Line» – унікальна трійка гравців. Вони отримали кубок Стенлі значно пізніше, але відомими стали з самого початку гри у «Бостоні…». Саме як українці в складі команди, що була представлена в НХЛ.

Насправді дуже багато цікавих фактів про українців у канадському хокеї. Наприклад, коли грав Террі Савчук, то він цілий український закритий клуб організував, у якому вони збиралися після матчів. У цей клуб входили лише українці. Нікого іншого туди не приймали.

Це руйнує звичайний для нас стереотип. Що відбувається зараз? Деякі українці, які переїхали в США чи в Канаду, намагаються швидше асимілюватися, показати, що вони вже американці чи канадці. Спілкуючись з видатними хокеїстами, я побачив зворотне: пишаються, що українці, і виховувалися вони теж в українських традиціях і звичаях. Їм уже по 80 років, і вони приходили до нас на інтерв’ю з великими альбомами, де міститься інформація про увесь їхній родовід. Там це традиція – пам’ятати свою сім’ю до діда-прадіда, і не те, щоб просто пам’ятати, а мати відповідні підтверджувальні документи, фотографії і таке інше.

Вони дуже тепло відгукуються про Україну, хоча жодного разу в ній не були. Цим фільмом ми хочемо «привезти» їх в Україну, показати їхню рідну землю крізь призму документального фільму, над яким ми працюємо. Я по їхніх очах бачу, що вони до цього готові.

– Террі Савчук – це голкіпер №1 в історії НХЛ. Дуже багато є про нього інформації, але вона контрастна, протилежна. Ви записали його сина Джері. Історія, яку розповідає він про батька, відкриває Савчука іншим?

– Це дуже болюча тема для його сина. Батько помер в 1970-му за дурних обставин, минуло багато років, але Джері до сих пір дуже болісно сприймає спогади про нього. Коли ми почали записувати інтерв'ю, то чоловік розплакався. Уявіть, 60-річний дядько плаче на інтерв'ю. Я спершу не міг зрозуміти, що відбувається. Перед тим ми знімали на цвинтарі, і він відмовився туди йти, попередивши: «Я не можу, якщо вам треба – от адреса, ідіть познімайте, я не піду». Після інтерв'ю він сказав: «Дивися, є книжка про Савчука. Я допомагав її видати. І там дійсно описане не просто спортивне життя та кар'єра Савчука, а в деталях, який він у сім'ї був. Почитай цю книжку, тобі стане все зрозуміло».​

​

Я купив ту книжку, прочитав і, дійсно, усе збагнув. Той Савчук, якого ми всі знаємо, яким захоплюється весь світ, був абсолютно іншим у сім'ї. Важко оцінювати Тараса (його хрещено Тарасом, хоча в документах про народження записано Террі – ред.) за деякими ситуаціями чи інцидентами, тому що в нього було дуже багато травм. Террі багато пив спиртного, щоб утамувати біль, бо знеболювального чи анестезії практично не було.

Як нам розповідав один із героїв, у той час, незалежно від травми, яку отримав, тебе затягували в роздягальню, накладали купу швів і ти мав йти грати далі. І ти або грав, або йшов зі спорту. У Савчука був такий стрижень: хотів бути першим. Завжди згадував настанови свого старшого брата: ніколи не здавайся, ти зможеш усього досягти самостійно. Його сім'я не була тою, яка заробляла купу грошей. У книзі написано, коли мама відправила сина на потяг до Детройту з Вінніпега, то вона дала йому кілька доларів. Це були всі збереження, які їх сім'я мала. І він пообіцяв їй, стоячи на пероні: «Я ці кошти не лише поверну, а зроблю так, що ви будете жити набагато краще».

Спойлерити не буду. У фільмі намагаємося акцентувати увагу на непростому житті Савчука та його ставленні до спорту. До цих пір він вважається воротарем №1. Тарас грав дуже відважно, без нормальної амуніції, притаманної сучасному хокею. Дуже не любив несправедливість і весь час був таким каталізатором, який рвав тогочасну несправедливість і безглуздя.

– Про Вейна Грецкі, якого називали «Великий», розповідатиме у фільмі батько – Волтер…

– У них життя кардинально відрізняється від нашого. У нас який принцип? Тобі 18-20 років, то ти йдеш на свій хліб і намагаєшся допомагати батькам, знаючи, скільки праці вони в тебе вклали. У сім’ї Грецкі Волтер давав гроші Вейну навіть тоді, коли той вже грав у «Едмонтон Ойлерз». До речі, саме там він і здобував усі свої Кубки Стенлі. Це була нормальна практика , зателефонувати батькові та сказати, що потрібні гроші. І Волтер підтримував сина, не відмовляв, не казав: «Ні! Ти граєш у професійному клубі, тому викручуйся самостійно».

Тобто батько до останнього часу вкладав гроші в Грецкі. Віра батька в сина була надзвичайною. Через це Вейн так і «вистрелив» в НХЛ, бо дуже багато чого зміг досягти на юнацькому рівні. Хлопчик сильно виділявся серед однолітків. У цьому важлива заслуга батька, бо навіть у дитинстві щозими Волтер на задньому дворику замість басейну робив там імпровізовану ковзанку, де Вейн уперше став на ковзани.

– Нещодавно з'явилася в соціальних мережах фотографія, де канадські хокеїсти – у формі з гербом України і підпис «Я вболівав за Збірну СРСР з хокею, а виявилося, що канадці були українцями». Наскільки, дійсно, відчувається в Канаді, що там хокей з душею України?

– Дуже сильно. США – не так. У Канаді традиції та атмосфера, яка допомагає зрозуміти, чому саме українці пішли в хокей. Якщо копнути глибше й згадати еміграцію українців до Канади, то вона відрізняється від специфіки еміграції до Америки, тому що до США люди банально їхали заробляти гроші й верталися в Україну. У Канаду їхали освоювати землі. Це були звичайні роботяги – селяни, які не мали амбіцій стати першими в чомусь. Хокей дав їм прекрасну можливість асимілюватися й адаптуватися, більше того, довести канадцям, що емігранти не гірші від них, а, можливо, у чомусь перевершують. Насправді українців там не дуже сприймали спочатку: «Хто ви такі є? Землероби якісь?». Коли українці почали грати в хокей, показувати достойний рівень серед професіоналів, то канадці почали дивитися на них не просто з повагою, а визнавати їх як українську націю. Зараз, кого би ти в Канаді не спитав, усі до одного скажуть, що українці зробили вагомий і потужний внесок у канадський хокей. Маючи таке кіно – ми просто це офіційно закріпимо. Ще один такий прихований меседж, який буде показаний у нашому фільмі.

​– Що було найважчим у роботі над фільмом?

– Знайти всіх. Це найскладніше, коли ти виходиш на новий ринок і тебе ніхто не знає. Ти стукаєш у двері у пошуках контактів, а вони на дорогах не валяються. Робота з людьми похилого віку. У соціальній мережі їх не знайти, на телефони домашні не відповідають, тож по піщинці ти все знаходиш.

Наприклад, із першою знімальною сесією мені дуже допоміг Мирон Биц. Деяких людей він особисто знає, бо організовує в Нью-Йорку «Ukrainian heritage night» на матчі «Нью-Джерсі Девілс» уже не перший рік. Когось я знайшов самостійно. На когось вдалося вийти через контакти Євгена Количева, що працює над фільмом як дослідник хокейної теми. Коли вже з усіма налагодили контакт, то треба було зібрати всіх в один тиждень. Через те, що вони проживають у різних штатах: Флориді, Колорадо, Пенсильванії, це було теж зробити складно, щоб укластися в знімальний тиждень. Тому теж був такий своєрідний квест. Я спеціально летів на місяць швидше, щоб організувати процес, знайти різні цікавинки, розписати логістику, аби знімальна група лише прилетіла і в нас були розплановані знімальні дні.

Крім того, потрібно враховувати, що в США професіонали орієнтовані на те, що роблять і чим займаються. Зазвичай ці люди не дають безкоштовних інтерв’ю, бо вони – супер-зірки. Тож витрачений час на тебе також має якось оцінюватися. Вони нічим тобі не зобов'язані, якщо ти приїхав з України і хочеш розпитати про їхній родовід. Була проведена велика робота, щоб нам дали інтерв'ю безкоштовно, тому що в нас просто не було грошей.

Тобто підготовчий процес: усіх знайти, домовитися – це робота, якої фактично ніхто не бачить, але вона потребує великої витрати часу.

– Ви сказали, що не було вдосталь фінансування. Зараз також збираєте гроші на купівлю авторських прав документального відео у НХЛ. Чому така ситуація склалася, що немає грошей на продовження роботи? Фільм виявився більш затратним, ніж планували, чи хтось із інвесторів не дотримався свого слова?

– Починаючи проект, я був готовий до того, що мені треба буде купувати архівне відео, але не думав, що воно буде настільки дорогим. Я знайшов контакти, з ким в НХЛ можна домовлятися, вони мені повірили, і ось тепер шукаємо гроші.

Справа в тому, що Україну сприймають як державу, яка «постійно краде». У нас не дотримуються авторського права, не купують ліцензій, а на відео просто ставлять плашку «з YouTube», хоч насправді вона все одно не дозволяє використовувати цей контент. Я ж вирішив, що буду йти офіційним шляхом. Підписав цей контракт, а, крім відео, він дозволяє згадувати назви клубів, використовувати логотипи, ідентику тощо. Крім того, без такого контракту деякі герої не хотіли давати інтерв'ю, бо НХЛ авторизує це кіно. Вони його подивляться перед виходом на великі екрани, тож таким чином захистять своїх спікерів. Іншими словами – без контракту із НХЛ фільму не буде.

Я звернувся за допомогою у фінансуванні до посольства Канади та до Культурного фонду. Посольство давати гроші фізично не може, бо має звертатися до уряду, надсилати заявку до Оттави – і якщо там цим зацікавляться, то підтримають проект. Взагалі вони фінансують багато культурних проектів, які пов'язані з Канадою. Посольство зробило все, що змогло, але відповіді з Оттави немає з жовтня минулого року.

Тоді я подався у Культурний фонд. Це структура, яка має державні кошти з цільовим призначенням на підтримку українських фільмів, які б у майбутньому працювали на Україну. Офіційний коментар надійшов: фінансист оцінив команду проекту й кошторис та прийняв рішення про відмову фінансування. Фінансист оцінив команду! Тобто, якби подавав прохання Спілберг, то кошти дали б.

Тепер чекаємо на пітчинг від Держкіно. Я туди подав величезну папку з документами. Сподіваюся, що там просто адекватно все передивляться та оцінять. Тим більше, що я не прошу гроші незрозуміло для чого. Якщо порівняти, скільки ми вже всього зробили та скільки залишається, то це взагалі різні речі. На жаль, зараз ми застопорилися. У той же час я переконаний, що фільм ми обов’язково зробимо. Можливо, на пів року пізніше, але фільм ми точно реалізуємо!