(Рубрика «Точка зору»)
Пристрасті за референдумом
Винесення питання про укладення мирних домовленостей із Росією на референдум є способом з’ясувати думку суспільства – це заявив президент України Володимир Зеленський на зустрічі з громадськими активістами. «Ми повинні чути кожну людину. Це не законодавчий референдум, а інформаційний: громадяни, що ви думаєте. Це нормальна розмова з людьми», – сказав Зеленський.
Можливо, й «нормальна», але тільки в межах логіки «95 кварталу», а не політико-правової практики. По-перше, жодні «інформаційні референдуми» у світовій практиці досі не зустрічалися і навряд чи зустрінуться. По-друге, щоб дізнатися – навіть із більш високою точністю, ніж на референдумі, – що саме думають громадяни, достатньо провести соціологічне опитування, охопивши десь так 30 тисяч респондентів, що покаже ситуацію і в загальнодержавному, і в регіональних розрізах. По-третє, на референдум потрібно не менше ніж 2 мільярди гривень, а це означає скорочення витрат чи то на соціальні потреби, чи то на армію, чи на освіту. По-четверте, референдум самим фактом свого проведення викличе суспільну нестабільність і новий відтік капіталу з України (дострокові парламентські вибори вже мають наслідком те, що почали йти деякі західні інвестори – поки що без гучних заяв, просто виводячи кошти).
Але, попри елементарне нерозуміння, що таке референдум і які його різновиди існують, це слово постійно звучить в політичному лексиконі влади. Вона має намір запровадити практику постійних референдумів, як загальнодержавних, так і місцевих, тим самим перетворивши пряме народне волевиявлення на ключовий елемент політичної системи України. Мовляв, оце й буде справжня демократія. Якщо після парламентських виборів президентська команда здобуде контроль над Верховною Радою й урядом, то ця команда зможе втілити чимало своїх ультра-демократичних ідей, якщо її вчасно не спинять. Бо насправді торжество референдумоманії призведе до краху демократії в України та втрату її територіальної цілісності.
Референдум – це ще не демократія
Референдум зовсім не є питомою ознакою демократії. Згадаймо лише, що великим любителем усенародних голосувань був Адольф Гітлер. Він у 1934 році на підставі референдуму легітимізував своє всевладдя, об’єднавши посади президента і райхсканцлера. Голосування не було одностайним – проти висловилися понад 10% виборців, і вони не зазнали репресій. А за рік до цього на підставі так само референдуму Німеччина вийшла з Ліги Націй – попередниці ООН, – бо та, мовляв, небезпечна для німців, нав’язуючи їм чужу волю та руйнуючи етичні пріоритети (95% голосів «за»). Надалі Гітлер не раз ініціював референдуми з питань легітимації територіальної експансії (вони, за звичаями того часу, звалися плебісцитами).
Й аншлюс Австрії був у 1938 році оформлений плебісцитом – через місяць після окупації цієї країни.
То чи дивно, що Конституція нинішньої ФРН забороняє референдуми?
І президент Білорусі Олександр Лукашенко полюбляє референдуми. Перший із них (1995) легітимізував повернення до совєтської (з незначними змінами) державної символіки та надання російській мові статусу другої (реально – першої) державної (за це проголосувало понад 80% виборців). Крім того, президент отримав право достроково розпустити парламент. Другий референдум (1996) легітимізував суперпрезидентську форму правління (де-факто – диктатуру) і водночас відкинув скасування смертної кари, вільний продаж землі та виборність місцевих органів влади (ці питання запропонував парламент, після цього розігнаний Лукашенком).
Третій референдум (2004) дозволив Лукашенку обиратися президентом стільки разів, скільки йому захочеться. Проти цього виступило лише 11% учасників голосування.
Можуть сказати: та це ж приклади з життя держав, де існує лише фікція демократії! ОК, згадаймо проведений 2016 року референдум у дуже демократичних Нідерландах щодо Угоди про асоціацію між ЄС і Україною. Тоді з 12.862.658 нідерландських виборців «ні» асоціації сказали 2.509.395 – і саме вони виграли референдум в силу специфіки законів цієї країни. Виявляється, щоб унеможливити такий результат, прихильники Асоціації мали б агітувати голландців… зігнорувати референдум, тобто виявити свою громадянську пасивність. Тоді б у голосуванні взяло участь менше, ніж 30% усіх виборців, і результати референдуму були б недійсними, а так на виборчі дільниці прийшли аж 32% громадян, і простої їхньої більшості вистачило…
Єдина, мабуть, країна, де здійснення демократії через референдуми має успіх – це Швейцарія. Проте варто не забувати, як вона до цього йшла, які політичні буревії (іноземна окупація, спроби поділу держави між сусідами, тривалі громадянські війни) трусили її у ХІХ столітті. Та й у ХХ столітті вона мала чимало проблем (скажімо, Гітлер прагнув розколоти швейцарців і був уже готовий віддати наказ на вторгнення – але швейцарська нація довела свою єдність і готовність запекло воювати). Тож чи не варто зачекати з референдумізацією, поки Україна не набуде значний демократичний досвід?
Скажуть: у нас же був міжнародно визнаний референдум на підтримку незалежності! Так, був. А перед цим, теж у 1991 році, був всесоюзний референдум з навмисно нечітко сформульованим запитанням (три питання в одному), який також дав позитивний результат. Був і ганебний референдум 2000 року, фальсифікований на всіх стадіях…
Шлях до капітуляції?
Та повернімося до референдуму про «мирні домовленості з Росією». На думку експертів, остання погодиться лише на фактичну капітуляцію України, тобто на конфедеративний статус «ЛДНР» у складі Української держави та або на визнання анексії Криму, або на винесення питання про Крим «за дужки» міждержавних відносин, – мовляв, будемо потихеньку обговорювати цю проблему, а тим часом нормалізуємо відносини. Україна нехай надасть дніпровську воду для півострова, натомість Росія поверне той металобрухт, на який за ці роки перетворилися захоплені у Криму кораблі та танки ЗСУ…
А окуповані зони Донбасу? Легітимізувати маріонеткову «владу», дати змогу десяткам тисяч амністованих бойовиків розповзтися по всій Україні та вільно їздити до Європи? Ба, ще й повністю взяти на утримання поруйновану економіку цих зон? Такого типу «домовленості» апріорі викличуть глибокий суспільний розкол, причому більш освічена та досвідчена частина українців (яка знає, що домовленості з Росією вартують не більше, ніж папір, на якому вони зафіксовані, якщо вони не підперті військово-політичною силою) може опинитися в меншості. А змучена нестатками більшість проголосує «за мир», не розуміючи, що вона робить. Наслідки стануть для України катастрофічними. Не стану описувати сценарії можливого розвитку подій і перебігу суспільно-політичної конфронтації, зазначу лише, що 2014 рік буде дитячим садочком у порівнянні з тим, що здатен принести «референдум за мир». Адже Росія під час проведення такого референдуму не зупинить «гібридну війну», навпаки, вона її лише посилить, використавши сприятливу ситуацію.
Невже все це не розуміють «референдумомани»? Сумно, якщо так…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Павло Казарін про війну та ідею референдуму від Адміністрації президента Зеленського
Росія використає проти України ідею Зеленського про референдум – Марія Гайдар
Ініціатором є Кремль – експерт про ідею «референдуму» в Україні
Вакарчук назвав «безвідповідальною» ідею референдуму про мирні угоди з Росією
