У розсекречених архівах КДБ України знайшлися матеріали, які прямо свідчать, що формально дружній до Москви режим КНДР активно займався шпигунством на території країни-союзника: вербував агентів і намагався заволодіти військовими таємницями.

Стаття ґрунтується на двох справах (оперативній і кримінальній), що зберігаються в архіві Служби безпеки України. Матеріали – загальним обсягом тринадцять томів – присвячені жителю Києва, який був засуджений до 10 років колонії і помер в ув'язненні.

«Я вирішив: нехай син закінчить десять класів, потім подивлюся, що робити з усім цим», – підсудний пояснював у суді, чому не прийшов до КДБ з повинною. Справу слухали в трибуналі Київського військового округу. Був липень 1981 року.

Чоловіка звали Станіслав Пушкар. Йому інкримінували першу частину статті 56 Кримінального кодексу «зрада батьківщині у формі шпигунства». Підсудний своєї провини не заперечував, каявся і просив лише про пом’якшення покарання.

Рішення суду – десять років суворого режиму. Ми не знаємо, які емоції були в Пушкаря, почувши вирок. Можливо, це був розпач, в тому числі тому, що на довгі роки без батьків залишався неповнолітній син. Але не виключено, що він зітхнув із полегшенням: це був мінімальний термін, а максимальним можливим покаранням був розстріл.

Процес проходив за закритими дверима, про нього не написала жодна газета. Ймовірно, «режим тиші» був пов'язаний з тим, на кого саме працював підсудний. Це була розвідка формально дружньої соціалістичної держави – Корейської народно-демократичної республіки.

Група Цоя

Почалася ця історія десятьма роками раніше, в кінці 1970-го, в київській військовій частині 61809, вона ж – 2-й арсенал ГРАУ МО СРСР. Жителям міста це місце було відоме як режимний завод «Арсенал-2», який займався ремонтом військової техніки (зараз там розташований художній музей «Мистецький арсенал»).

На закритий об'єкт прибули на стажування троє іноземців: офіцери північнокорейської армії та за сумісництвом курсанти одного з київських військових училищ. Їх звали Кім Зе Хан, Цой Тхе Лі і Дім Сун Кіль. На заводі корейців знали лише за прізвищами. Кім краще за всіх говорив російською і виконував роль перекладача.

Стажистів мали навчити обслуговувати бойові машини з протитанковими ракетними комплексами, які КНДР отримувала від Радянського Союзу.

У цехах в цей час стояла і секретна техніка, яку не слід було бачити гостям. Її тимчасово прикрили брезентовими чохлами. Іноді у працівників «Арсеналу» виникало враження, що стажисти намагаються обійти заборони і підглянути те, що в програму навчання не входить.

Займатися з корейцями зазвичай доручали Станіславу Пушкарю, який налаштовував радіоапаратуру. Він і ще кілька співробітників швидко здружилися з Цоєм, Кімом і Дімом. Іноземці запрошували киян на застілля в ресторан, разом дивилися північнокорейські фільми в актовому залі свого училища.

«Фільми про їхні пісні і танці і взагалі про сучасну Корею», – згадував потім Пушкар.

Станіславу Авксентійовичу Пушкарю тоді було 32 роки. Народився в Горькому (тепер Нижній Новгород), але більшу частину життя прожив у Києві. Розлучений. Жив із батьками і маленьким сином на Березняках – спальному районі української столиці. Навчався в Київському політеху, але на четвертому курсі покинув навчання. На «Арсеналі-2» працював з 1969 року. Хобі: фотографія (на громадських засадах виконував на заводі функції фотографа) та риболовля (не раз штрафували за браконьєрство).

Через місяць-два після знайомства стажисти почали заходити до Пушкаря додому. Гості приходили без запрошення і навіть попередження, але чоловік радо зустрічав їх, познайомив із батьками.

Іноземці приходили не з порожніми руками: з собою у них було то вино, то екзотичний напій з батьківщини – горілка, настояна на корені женьшеню. Станіслав дуже любив випити. Його матері презентували цілющий екстракт цього ж кореня – вона вже не перший рік хворіла.

У лютому 1971-го після робочого дня корейці влаштували у Пушкаря прощальні посиденьки на честь завершення стажування і швидкого від'їзду додому.

«За столом Цой подарував мені ручки з золотим пером і пляшку горілки з коренем женьшеню. Даючи ці подарунки, він сказав, що дарує за добре ставлення до нього під час стажування», – розповідав пізніше інженер «Арсеналу».

Протитанкова «Фаланга» і камера шпигуна

Коли вся компанія, вже добряче хильнувши, курила на кухні, Цой з Кімом попросили господаря квартири допомогти їм. Стажування пройшло дуже швидко, і вони не все встигли, пояснювали курсанти. Тому гості будуть вдячні Славі, якщо той перекреслить для них деякі схеми озброєнь із літератури в заводській бібліотеці.

Корейці назвали вироби, які їх цікавили: 2П32 і 3М11. Це, відповідно, пусковий пристрій «Фаланга» для протитанкових ракет і самі ракети. Обидві розробки були цілком таємними і стажування точно їх не стосувалося.

Як довго корейці обробляли свого знайомого в той вечір? Вагався він, почувши прохання? Чи розумів, що взагалі означає таке прохання? Цього ми не знаємо. Але в підсумку Пушкар погодився і, можливо, сам того не розуміючи, став агентом військової розвідки Північної Кореї. Шпигунові присвоїли кличку «Земляк» (корейською – «Тонхян'їн», в транскрипції КДБ – «Дон Хян»), хоча сам він про це не знав.

Чому вибрали саме Пушкаря? З одного боку, це був грамотний фахівець, майстер своєї справи. З іншого – майже всі колеги відгукувалися про нього як про «рвача», любителя легкої наживи і дефіцитних імпортних речей. «Нерозбірливий у зв'язках, в суспільному житті цеху участі не бере», – значиться в підшитих до справи характеристиках. Безумовно, зіграла свою роль і пристрасть до спиртних напоїв. Судячи з матеріалів справи, Станіслав пив ледь не щодня, в тому числі і в робочий час. Майже всі серйозні розмови корейці починали, заздалегідь напоївши «Земляка».

– Навіщо щось креслити, якщо можна сфотографувати ці схеми? – запропонував новоспечений шпигун.

Тим більше мова вже йшла не тільки про схеми, а майже про повний технічний опис.

Цой сказав Пушкарю, що завдання краще виконувати не зі звичайним фотоапаратом, а зі спеціальним, маленьким. Незабаром при зустрічі йому дали мініатюрний швейцарський фотоапарат «Тессіна». У ті роки такий використовували спецслужби різних країн, в тому числі ЦРУ.

​«Славо, сильно поспішати не потрібно, головне – зробити все непомітно, – інструктував Цой. – Швидше за все, ти не встигнеш відзняти до того, як ми поїдемо. Тоді тобі потрібно буде поїхати в Москву і віддати нашим людям. Запам'ятай цей номер: 143-90-52, це телефон корейського посольства. Коли приїдеш в Москву, набери його, скажи, що ти – Слава з Києва, і попроси покликати Миколу. Це пароль – там зрозуміють, хто телефонує».

Цой запевнив, що про плівку ніхто не дізнається: її відправлять в КНДР дипломатичною поштою, яку не оглядають. Наостанок він залишив киянину 25 рублів на дорогу до Москви.

Радянські секрети в обмін на горілку

– Щось я твоїх книг в упор не бачу. Давай ти сам пошукаєш, а потім підійдеш і розпишешся?

Секретниця (працівниця, відповідальна за секретну документацію) заводської спецбібліотеки Валя порушувала інструкцію, пустивши відвідувача до стелажів. Але що може статися? Пушкаря вона добре знала – той працював на підприємстві вже років зо два.

Нічого про пускову установку, яка цікавить корейців, йому знайти не вдалося. Зате була брошура під грифом «Цілком таємно» з технічним описом керованої ракети 3М11, яку чоловік і взяв. Він розумів, що фотографувати прямо на території «Арсеналу-2» – заняття вкрай ризиковане. Брати потрібну літературу в цех працівникам дозволялося, але виносити за межі заводу – суворо заборонено.

Станіслав належав до когорти «несунів» – людей, які крадуть деталі або матеріали на роботі для продажу або використання в побуті. Загалом досвід був. Сховати брошуру під піджак і вийти з нею на вулицю під час обідньої перерви не склало ніяких труднощів.

Успішно пройшовши прохідну, Пушкар взяв таксі і поїхав додому. На балконі він швидко відзняв потрібні глави на свій «Зеніт». «Тессіною» не користувався: по-перше, боявся через недосвідченість натиснути щось не те, по-друге, в швейцарському фотоапараті стояла плівка всього на 12 кадрів. Та й навіщо міні-камера в квартирі, де ніхто не бачить?

Двадцять п'ять клацань затвора фотоапарату (в кожному кадрі – по дві сторінки) – і назад на роботу. Якраз до кінця обіду Пушкар був на заводі. Ніхто нічого не помітив.

Плівка пролежала у шпигуна вдома майже рік. У листопаді 1971-го до Пушкаря додому прийшли двоє незнайомих корейців. Вони представилися як Пак Ен Хва і Хон Сен Чер, назвалися товаришами по службі Кіма з Цоєм, показавши рекомендаційний лист від останнього. Знову не обійшлося без випивки і подарунків.

На першу зустріч з агентом нові посланці КНДР принесли і гроші – 500 рублів. Це чимала на ті часи сума: зарплата Пушкаря була хорошою, 300 рублів, його брат-водій отримував всього 80.

Двісті рублів корейці дали на проїзд в Москву, триста – як «подарунок». На прохання корейців Пушкар написав розписку про отримання трьохсот рублів – як пояснили, для звіту перед посольством. Чоловікові нагадали про прохання Цоя і попросили не затягувати з передачею плівки.

Незабаром Станіслав, як і домовлялися, полетів у Москву. Прямо в аеропорту його на чорній «Волзі» зустрів старий знайомий – Кім. Плівку не забрав, лише відвіз Пушкаря до родича, у якого той повинен був переночувати. Вранці киянин, як і було домовлено, подзвонив у посольство. Йому призначили зустріч в центральному універмазі «Воєнторгу» на проспекті Калініна (нині – вулиця Воздвиженка). На місці незнайомий кореєць забрав плівку, передавши ще трохи грошей і горілки. Увечері шпигун повернувся до Києва. Перше завдання спецслужб КНДР було виконано.

Ліки від усіх хвороб: культ женьшеню в СРСР

Зі свідчень Станіслава Пушкаря про першу зустріч з Паком і Хоном: «Вони принесли мені 0,7 літра екстракту кореня женьшеню на медові, три пляшки по 0,5 літра женьшеневої горілки, коробку, де було п'ять натуральних коренів женьшеню, картину пейзажного змісту, книги, видані в КНДР (на іншому допиті Пушкар уточнив, що це були за книги: «Мати Кім Ір Сена» і збірник промов лідера Північної Кореї – ред.), і настінний календар».​

Ліки та алкоголь на основі женьшеню згадуються в матеріалах справи десятки, якщо не сотні разів. Такі подарунки корейці приносили майже на кожну зустріч з «Земляком» протягом багатьох років. Екстрактом він ділився з батьками і сином, горілкою – з найближчими друзями, яких просив нікому про це не розповідати. Матері Пушкаря, в якої боліло серце, в ті роки стало легше – сам він був упевнений, що завдяки корейському екстракту. Складається враження, що корінь і продукти з нього як винагороди за виконання завдань були для шпигуна важливішими за гроші.

«У Радянському Союзі був культ женьшеню, – згадує кореєзнавець, професор сеульського університету Кунмін Андрій Ланьков. – Він сприймався як якісь дивовижні чудо-ліки, що лікують все і відразу. З точки зору нашого персонажа, це була панацея, яка забезпечить йому життя, – якщо не вічне, то хоча б років до ста.

Серед різних темних справ, в яких було задіяно північнокорейське посольство в 1980-х роках, була спекуляція всілякими женьшеневими препаратами. Громадяни Північної Кореї, що перебували на території СРСР, отримували певну кількість препаратів і завдання їх реалізовувати за абсолютно безглуздими цінами і більшу частину виручки здавати в посольство».

Одну коробку сухого кореня «Земляк» просив у Пака, щоб підкупити ректора Київського політехнічного інституту. Пропустивши два роки навчання, чоловік хотів поновитися.

Одного разу корейці презентували іншу екзотичну горілку – із заспиртованою змією. Але Пушкарю і його друзям, які брали участь в дегустації, вона не сподобалася.

У справі згадуються і інші подарунки з КНДР: жіночі халати, хустки, кавовий сервіз, гострий соус для м'яса.

Вербування на балконі та у ванній

Співпраця тільки починалося. У лютому 1972 року знову прийшли Хон і Пак. Тепер їх цікавив комплекс управління зенітками – мобільний радар РПК-1 «Ваза». Доступу до такої техніки Пушкар не мав – «Вази» обслуговували в інших цехах «Арсеналу-2».

– А хто б міг нам допомогти? – Не відставав Пак.

– Є у мене один приятель на заводі. У ВТК (відділ технічного контролю – ред.) працює, у нього – доступ у кожен цех, і в бібліотеці йому що завгодно дадуть. Можна з ним спробувати поговорити, – запропонував Пушкар.

Незабаром він запросив Геннадія Наумова – так звали колегу – до себе додому. Підійшли Пак і Хон, познайомилися з гостем. Після кількох чарок горілки перейшли до суті.

Процес вербування зовсім не був схожий на сцени з книг і фільмів про шпигунів. У тісній квартирі Пушкаря в цей час перебували його батьки і син, потім прийшли брат і друг дитинства. Випровадити їх усіх, щоб спокійно поспілкуватися, ніяк не вдавалося. Тому корейцям доводилося усамітнюватися з кандидатом на вербування то у ванній, то на балконі, то на кухні.

Як і раніше з Пушкарем, гості зайшли здалеку: «Стажери не все встигли записати». Далі – приблизно за тією ж схемою. Вербування нового агента йшло нелегко. Пропозицію він не відкинув, але і не прийняв – попросив час подумати.

Через пару днів Наумов зустрівся з Пушкарем тет-а-тет – порадитися. Ідея здавалася йому привабливою, але в той же час лякала. Станіслав заспокоював приятеля і пропонував зробити все разом: Наумов дістає документи, Пушкар виносить їх з заводу і знімає.

– З них, дурнів, можна за цю дурницю зірвати велику суму, – додав він.

Хон і Пак, схоже, проігнорували вагання Наумова. Для виконання завдання йому передали «Тессіну», яку перед цим забрали у Пушкаря. Натомість «Земляк» отримав портативну японську «Мінолту».

Новий агент все ж виконав прохання, згодом зняв ще деякі документи. Вони з Пушкарем «працювали» поодинці, далеко не все розповідаючи один одному. Корейцям з Наумовим було важко: чоловік постійно тягнув час і ображався через дрібниці. А ще хотів більше грошей, а не женьшеню – а з радянською готівкою у Пака з Хоном, схоже, було непросто.

І самим корейцям, і Пушкарю Наумов часто ставив одне й те саме запитання: якщо Північна Корея – друг СРСР, будує соціалізм і отримує техніку від «старшого брата», чому б не звернутися за потрібною інформацією офіційно? Зрозумілої відповіді від Пака і Хона він не почув.

«Кожен сам за себе»

Найчастіше ми чуємо про провали – або, навпаки, успішні операції – розвідок «потенційних супротивників». Але багато спецслужб активно працюють і проти дружніх країн.

Відносини СРСР і Північної Кореї охололи майже відразу після становлення режиму Кімів. У 1950-х роках КНДР значною мірою вийшла з-під радянського контролю, в той же час не доводячи справу до відкритого конфлікту і продовжуючи отримувати допомогу від північного сусіда.

Радянський Союз постачав у КНДР зброю. Але далеко не всю, яка їй була потрібна.

За словами кореєзнавця Андрія Ланькова, розвідувальну діяльність на території Радянського Союзу КНДР активно вела ще з кінця 1950-х. Декларована дружба між державами не була цьому перешкодою. У 1980-х і початку 1990-х років історії, подібні до справи Пушкаря, були нерідкістю. Киянин явно був не першим і не останнім радянським громадянином, засудженим за шпигунство на користь Північної Кореї. Але бачити документальне свідчення викриття агента КНДР Ланькову не доводилося.

«З точки зору Північної Кореї, весь світ ворожий, кожен сам за себе, – пояснює експерт. – Міжнародні відносини для неї – «гра з нульовою сумою». У цій грі, на їхню думку, не існує заборонених прийомів. Якщо якісь прийоми заборонені – це для слабких, а слабкими вони себе ніколи не вважали. У них не було союзників – тобто союзники були лише ситуативні. Сьогодні вони могли блокуватися з Радянським Союзом проти Китаю, завтра – з Китаєм проти Радянського Союзу. Лінія ця зберігається і зараз: в Північній Кореї всерйоз говорять про можливий союз зі США проти Китаю. Підхід абсолютно прагматичний, в деякому сенсі цинічний, в деякому сенсі здоровий і реалістичний».

Північнокорейський режим цікавили, зокрема, радянські розробки в сферах чорної металургії і гірничодобувної промисловості. Але найбільшу увагу було приділено військовим технологіям. Список озброєнь, переданий Пушкарю, Ланьков називає «типовим».

«Їх цікавили всі види ракетних систем, протитанкові системи, а також системи наведення. З цим у них були проблеми. Північнокорейські розвідники, які «вели» агента, не дарма отримували свої ордени», – пояснює експерт.

Спінінг із керованої ракети

Влітку 1972 року Хон і Пак зібралися їхати, і Пушкарю представили нових зв'язкових – Сін Хан Бона і Нам Ге Ука. За легендою, вони вчилися в аспірантурі одного з ленінградських вишів. Насправді обидва були офіцерами, помічниками військового аташе посольства КНДР. На момент знайомства з «Земляком» Сін був майором, але за наступні роки дослужився до полковника.​

​Уривок з діалогу київських шпигунів:

Пушкар: Ну той, як його, Сун, Сон або Сін, і з ним ще один.

Наумов: Та хто їх запам'ятає, здається, Сон.

Пушкар: Так, хто їх знає, вони всі на одне обличчя.

Для конспірації Пушкар іноді називав Сіна «Колею».

«Земляк» продовжував регулярно бачитися з корейцями та виконувати їхні прохання. Потреби ходити в бібліотеку і робити фотографії вже не виникало. Наприклад, пристрій протитанкового ракетного комплексу «Малютка» він прекрасно знав – і з ходу зобразив на аркуші пристрій схем, якими цікавилися корейці.

Якось шпигун вирішив: якщо в Північній Кореї не вистачає фахівців з налаштування, то чому б йому не поїхати туди і не попрацювати? Він просив Сіна оформити йому офіційний виклик в КНДР, переконуючи, що там він принесе набагато більше користі. «Коля» обіцяв допомогти, але нічого не зробив.

Одного разу, влітку 1973-го, «Земляк» сам вирішив поїхати в Москву і зустрітися з корейцями. Мати чоловіка серйозно хворіла, їй прописали аймалін – препарат для серця. Дістати дефіцитні ліки не вдавалося ні в Києві, ні через московського родича (хоча той мав зв'язки – працював в міліції). Пушкар сподівався, що допоможуть друзі в посольстві. Але і там нічого не змогли зробити, лише принесли на зустріч все той же екстракт женьшеню. Наступного року мати Пушкаря померла.

У московські «відрядження» шпигун брав вже не плівки, а деталі радянського озброєння. Почалося з того, що корейці помітили будинку Пушкаря котушку з проводом від ракети 3М6, що використовується в ПТРК «Джміль» (російською «Шмель»). Інженер виніс її з заводу не для корейців, а для себе. Проволоку- «стальку» він використовував замість волосіні для спінінга.

Гості попросили дістати такі ж котушки, що незабаром було зроблено. Далі – більше: Пушкар отримав значний список: від тріодів до оптичного візира для «Малятка». Дещо з переліку вільно продавалося в магазинах – і Пушкар купив це, отримавши від Сіна гроші. Але більшу частину він вкрав з «Арсеналу-2».

Чи боявся «Земляк» викриття? Звичайно. Співробітники та знайомі почали помічати, що він в ці роки став нервовим, пригніченим, говорив про якісь погані передчуття, нічого не пояснюючи.

Роки по тому герой цієї статті заявить, що його злочин складався з двох частин: дурості й боягузтва. Дурість полягала в тому, що дав себе завербувати, а боягузтво – в небажанні прийти до КДБ з повинною.

У бесідах з Наумовим Пушкар не раз говорив, що настав час «послати подалі» корейців і не мати з ними ніяких справ.

Але слова залишалися словами. У грудні 1975 року Пушкар вкотре вирушив до Москви – передати замовлені і зібрані деталі. Цього разу він взяв з собою десятирічного сина. Наумов теж повинен був летіти зі своїм «замовленням», але залишився вдома – сказав, що не пустила дружина.

Ту поїздку «Земляк» буде згадувати ще довго.

Серйозні люди і підозрілі «типи»

Виліт літака в Москву з київського Борисполя чомусь затримувався. Потім до трапу під'їхали дві «Чайки», з яких вийшли на вигляд солідні чоловіки – за визначенням Пушкаря, «якісь тузи». Вони зайшли в салон і сіли на вільні місця. Тут один з пасажирів «Чайки» покликав стюардесу і щось їй сказав, після чого пасажирів попросили вийти з літака.

Через двадцять хвилин всіх впустили назад. За цей час персонал навів порядок в салоні – помив підлогу, замінив чохли на сидіннях, розклав всюди серветки – мабуть, на вимогу того самого «туза». Все це обурило Пушкаря, який, варто зазначити, встиг трохи випити в аеропорту.

– Що, не могли для цих чинуш дати окремий літак, раз вони такі шишки, що через них затримують рейс? Я через них на цілу годину в Москву спізнююся! – вигукнув він на весь салон.

У Внукові Станіслав звернув увагу на водія припаркованої чорної «Волги», який пильно дивився в його бік. Ту ж машину він угледів недалеко від будинку московського друга, до якого приїхав із аеропорту. Запідозривши недобре, Пушкар вийшов з квартири і зіткнувся у під'їзді з дивним «типом у пижиковій шапці і коротких штанях».

Наступного дня в різних частинах Москви він бачив того ж чоловіка і чорну «Волгу» (пізніше його змінили інші, а замість чорної машини з'явилася сіра). У шпигуна, який читав детективні романи, не залишалося сумнівів: за ним стежать. Але причина була неясна – чи то через зв'язок з корейцями, то вся справа лише в «бунтарському» вигуку в літаку.

Алкоголь притупляє відчуття страху, і Пушкар зловив кураж: «грав» з переслідувачами, давав зрозуміти, що викрив їх, говорив про стеження синові і друзям. Незадовго до вильоту назад до Києва «дядю, який за нами їздить», побачила й дитина. Пушкар взяв серветку (це відбувалось в ресторані), намалював на ній «фігу» і написав: «Краще в Києві за мною побігайте, там тепліше, ніж в Москві» (січень в столиці СРСР був дуже холодним). Він хотів попросити сина передати послання невідомим, але передумав і залишив серветку в аеропорту. Незабаром один з переслідувачів підійшов і забрав її.

Через стеження передавати корейцям деталі Пушкар не ризикнув. Він залишив «посилку» вдома у знайомого – сховав під ванною. Зателефонувавши до посольства, він повідомив, де забрати деталі. На тому кінці дроту цього разу чомусь мовчали – було чутно лише чиєсь дихання. У московському аеропорту шпигун побачив Нама.

«Я кивнув йому головою, щоб він не підходив до мене. Він зрозумів, пройшов повз мене і пішов до виходу», – розповідав Пушкар роки по тому.

«Шакал» і «Іванов»

Побоювання з приводу стеження не були марними. Комітет держбезпеки зацікавився Пушкарем ще в 1971 році – тобто приблизно тоді, коли шпигун виконував перше завдання.

КДБ спостерігав за групою північнокорейських курсантів у Києві – їх підозрювали в шпигунстві. У кімнатах гуртожитку, де жили корейці (всього їх було п'ятеро), провели негласний обшук. Серед документів одного з курсантів, вже знайомого нам Хон Сен Чера, знайшли фотографію чоловіка слов'янської зовнішності. Там же був папірець з іменами і адресами двох чоловіків – Станіслава Пушкаря і Володимира Бовкуна. На фото був якраз Пушкар. Бовкун – ще один працівник «Арсеналу-2», який цікавив корейців. Чи вдалося його завербувати – невідомо. Крім того, Хон зберігав записку корейською з короткою характеристикою Пушкаря і його прізвиськом – «Земляк».

Через кілька місяців в Києві отримали сигнал від колег з Пензи. Там теж розробляли курсантів з КНДР. Один з корейців розповів агенту, що інженер київського режимного заводу допомагає їхній розвідці збирати секретну інформацію.

В КДБ поговорили з агентами з числа співробітників «Арсеналу-2» і зрозуміли, що мова йде про того самого Пушкаря.

На чоловіка завели справу оперативної розробки. Йому присвоїли кличку «Шакал». Хон Сен Чер проходить в документах КДБ як «Пітон», а вся група корейських курсантів з Києва – як «Хамелеони».

За Пушкарем встановили стеження, вивчили його оточення, спробували завербувати працівників заводу, які його знають, як агентів.

Зведення зовнішнього спостереження за Пушкарем (в них він позначений іншим псевдонімом – «Павук») переважно складаються з описів повсякденного життя заводчанина. У неробочий час він зазвичай пив з друзями, гуляв з сином, ходив в чебуречну на першому поверсі свого будинку.

Траплялися на очі співробітникам КДБ і корейці, які приїжджали до шпигуна додому або які призначали йому зустрічі в центрі міста.

Співпрацювати з КДБ у справі «Шакала» погодилися кілька колег Пушкаря – в тому числі начальник цеху, в якому той працював. Найціннішим агентом виявився «Іванов» з відділу технічного контролю. Його справжнє ім'я – Геннадій Наумов. Той самий Наумов, на якого вивів корейців Пушкар. КДБ завербував його в грудні 1971 року – за пару місяців до того, як «Шакал» вирішив познайомити його з Паком і Хоном.

Чекісти розраховували, що спецслужби КНДР спробують співпрацювати з «Івановим»-Наумовим і, як бачимо, це спрацювало. У Наумова ще до першої бесіди з КДБ виникали підозри щодо Пушкаря: якось раз той не витримав і похвалився «Тессіною», яку корейські стажисти йому нібито подарували. Увагу колег привернуло і те, що у Славка, як називали його на заводі, несподівано з'явилися гроші.

Ухильно відповідати на пропозиції іноземних розвідників, демонструвати свою образу на них, торгуватися за винагороду, тягнути час – все це рекомендували «Іванову» КДБшники. Кожна зустріч і передача матеріалів проходила під їхнім контролем.

КДБ видав «Іванову» портфель з підслуховуючим пристроєм, в якому він приносив випивку і закуску.

Пізніше співробітники спецслужби встановили прослуховування безпосередньо в квартирі «Шакала».

Істинні цінності радянської людини

Розшифровки прослушки і агентурні повідомлення зі справи Пушкаря містять не тільки обговорення шпигунських тем, а й побутові розмови – так треба було. Багато фраз, вимовлені підозрюваним і його оточенням, є ілюстраціями повсякденного життя в СРСР в 1970-х.

«СА (Станіслав Авксентійович, тобто Пушкар – ред.) повідомляє, що він їде завтра як начальник групи отримувати костюми, чоботи, боти. М (чоловічий голос, співрозмовник Пушкаря – ред.) радить вкрасти пару чобіт».

«У квартирі Об ['єкт] і двоє чоловіків вечеряють, обговорюють, де краще дістати пижикову шапку». Пижикова шапка – писк моди застійних часів, атрибут партійної еліти і мрія мільйонів простих громадян.

«Розмова про те, що сьогодні важко дістати пиво, все випили. СА каже, що поїде за пивом на Печерськ (тобто в центр Києва, на інший берег Дніпра – ред.) ».

«Пушкар неодноразово відвідував рибзавод, де нібито намагався через свої зв'язки дістати червону рибу».

«Потім Пак запитує Пушкаря: «М'ясо купити?», він відповів: «Піди купи, якщо його немає, знайди його». Джерело (Наумов – ред.) сказало: «Славко, не твоя правда. Якщо поруч з вашим будинком немає, це не означає, що немає в місті. Будь ласка, біля мене є».

«Потім джерело на це сказало, що не п'є нічого, крім кави, і, як би згадавши, що Пушкар буває в Москві, попросило його привезти з Москви бразильської кави».

Сплячий агент

Оперативна розробка «Шакала» тягнулася роки. Спочатку в КДБ хотіли дізнатися побільше про його роботу на іноземців. Згодом постало питання про арешт. Розглядалися три варіанти. Перший – затримати шпигуна і корейських розвідників на гарячому під час передачі чергових матеріалів. Другий – затримати лише Пушкаря і стежити за реакцією корейців. Третій – завербувати «Шакала», використовуючи зібрані матеріали, зробити з нього подвійного агента, який допоможе викрити всю мережу північнокорейської розвідки.

Але карти сплутав провал зовнішнього спостереження в Москві.

«Об'єкт» не на жарт злякався стеження і збирається взагалі обірвати всі зв'язки з корейцями, повідомляв «Іванов» кураторам. В один із днів він демонстративно розламав і викинув передані корейцями касети з плівкою від «Мінолти», додавши: «Більше не знадобляться».

Часом шпигун брався заспокоювати себе: спостерігати за ним могли через необережну фразу про «шишок» в літаку. Раптом йому взагалі все здалося? Наумов за порадою КДБ схиляв товариша до цих двох версій, але не тиснув, щоб не викликати підозр.

Згодом «Шакал» заспокоївся: його не чіпають – значить, все в порядку. Визріла ідея знову їхати в Москву до корейців. У «Іванова» був зручний привід вивідати плани шпигуна: він періодично просив у нього екстракт женьшеню – скаржився на біль у шлунку. Почувши, що запаси ліків закінчилися, агент КДБ цікавився, коли приятель зможе дістати в Москві ще. Але далі розмов справа не йшла – киянин так і не зважився першим відновити контакт з іноземцями, а ті теж не давали про себе знати.

У 1975-му Пушкар вирішив докорінно змінити своє життя – поїхати служити в НДР, налаштовувати техніку в радянській військовій частині. Всі документи він оформив, комісію пройшов, але з країни його чомусь все ніяк не випускали.

У травні 1977-го чоловік звільнився із заводу і влаштувався бригадиром електриків на деревообробний комбінат.

Агент «Іванов» весь цей час продовжував спілкуватися з об'єктом і звітувати про зміст розмов. Але нічого цікавого почути від нього не вдалося. Здавалося, що вся історія зайшла в глухий кут, особливо після звільнення «Шакала» з «Арсеналу-2».

Корейські куратори киянина один за іншим поверталися на батьківщину. Посадити Пушкаря на основі зібраних матеріалів було неможливо – через специфіку Кримінально-процесуального кодексу, слідувати якому повинна була навіть всесильна спецслужба. У 1978 році оперативну справу «Шакала» вирішили здати в архів.​

«Я від майора Колі»

Лише потім в КДБ дізналися, що якраз в 1978-му корейська розвідка спробувала відновити контакт зі своїм агентом. Того літа з Пушкарем в Києві побачився Сін, а через рік – ще один його товариш по службі Мун Хен Гук.

Цього разу їм потрібні були відомості про піхотний варіант зенітно-ракетного комплексу «Стріла», а також про нові захисні засоби екіпажів танків і бронетранспортерів від бактеріологічної і термоядерної зброї. Дізнавшись, що «Земляк» пішов із заводу, Сін порадив налагодити контакти з офіцерами частини, через яких можна дістати інформацію.

Незадовго до початку Олімпіади-80 в Москві Пушкаря поклали в київську лікарню для операції на кишечнику. Відвідати його прийшов незнайомий чоловік. Відвідувач сказав, що він з Москви від «корейця майора Колі», тобто Сіна. Візитер не назвав свого імені, а Пушкар не питав.

Незнайомець нагадав про минуле замовлення «корейських друзів» і зробив нове: лазерний далекомір, прилад нічного бачення для відстані 1200 метрів і засоби захисту від дії нейтронної бомби.

«Земляк» помітно пожвавився і запевнив, що у нього на заводі є два надійних приятеля, які допоможуть «за пляшку женьшеневої горілки». Щонайменше з далекоміром і приладом нічного бачення.

Розмова була нетривалою, гість почав збиратися йти.

– Ми з вами зв'яжемося: або я приїду ще раз, або ви отримаєте лист поштою. Тільки Коля просив передати: самі йому поки не дзвоніть. Це може бути небезпечно – часи зараз такі, – проінструктував він Пушкаря.

– Все зрозумів, сидіти і не рипатися, – відповів той.

За традицією, що склалася, московський посланник залишив пляшку екстракту женьшеню.

Одна деталь виглядала дивною. Візитер був зовсім не схожий на корейця. Пушкарю він здався уродженцем Закавказзя.

Мабуть, в Комітеті держбезпеки в потрібний момент не знайшлося відповідної людини з корейською зовнішністю. «Посланник від майора Колі», що прийшов в лікарню, насправді був агентом КДБ з позивним «Качалов».

Пастка для «Шакала»

У грудні 1979 року глава північнокорейської резидентури в Москві Хен Ким Сер звернувся до свого агента з дивним проханням. Потрібно було поїхати в Київ і розшукати місцевого жителя.

Корейський дипломат – він офіційно значився помічником військового аташе посольства КНДР – дав агенту фотографію киянина, на зворотному боці якої були його адреса та ім'я: Станіслав Пушкар. Представившись посланцем від «корейського майора», киянину слід передати аркуш паперу з черговим замовленням: «Захисні матеріали від впливу нейтронної бомби, прилад нічного бачення з дальністю понад 800 метрів, далекомір лазерний».

Але співрозмовник корейського дипломата виявився завербованим КДБ і незабаром здав помічника військового аташе КНДР. Хен Ким Сера затримали при спробі купити автомат АКС-74 і вислали з країни.

Якщо корейці спробували відновити контакти і передати нові замовлення, то будуть робити це і надалі. Значить, Пушкаря потрібно ув’язнювати, вирішили в КДБ.

Для початку треба було перевірити, як об'єкт відреагує на пропозицію про відновлення роботи на корейців, а заодно дізнатися, які можливості він має після звільнення з «Арсеналу-2».

Місію успішно виконав московський агент «Качалов», який спеціально приїхав до Києва і знайшов Пушкаря в лікарні. Із собою у агента був прихований мікрофон – розмова з «Шакалом» була записана.

У справі є справжнє ім'я «Качалова»: Юрій Михайлович Окунєв. На той момент, як уточнюється в документі, він був старшим науковим співробітником Інституту механіки МДУ. Людина з таким ім'ям – видатний вчений, зараз очолює згаданий інститут. У прес-службі МДУ не змогли оперативно відповісти на запит про інтерв'ю з Окунєвим.

Далі треба було легалізувати матеріали про Пушкаря, отримані від агентів «Сивого» і «Іванова». Тобто придумати легенду про те, як про все дізналися в КДБ, не згадуючи, що роками проводилася розробка Пушкаря, в тому числі про самих агентів. Легалізовані матеріали вже могли бути підставою для порушення кримінальної справи.

Процес легалізації також згадується в статті проекту «Настоящее время» про іншу операцію КДБ: там співробітник зовнішнього спостереження, що стежив за підозрюваним і знайшов викинутий ним доказ, під час слідства грає роль «випадкового свідка».

Ось як чекісти легалізували записку із завданням для «Шакала» (замовлення на далекомір, прилад нічного бачення і засоби захисту). Папірець заклеїли в конверт і, підписавши на ім'я Пушкаря, кинули в поштову скриньку в його під'їзді. Але не в ящик, який належав самому підозрюваному, а в один із сусідніх – нібито корейські розвідники переплутали квартиру. У цій квартирі жив ще один агент радянської спецслужби з псевдонімом «Нефьодов». Йому доручили написати заяву про «випадково знайдений» підозрілий лист і разом з самим конвертом передати КДБ.

Наумов-«Іванов» повинен був стати свідком у справі Пушкаря. Але спочатку він теж передав заяву в КДБ: «вважаю своїм партійним і громадянським обов'язком» і далі чотири сторінки опису відносин приятеля-шпигуна з корейцями.

Агент КДБ згадав, що його самого хотіли схилити до такої співпраці і навіть вручили для цього камеру. Наумов нібито відразу категорично відмовився і повернув їм фотоапарат. Про те, як за завданням вагався, набивав собі ціну і зрештою дещо передав корейцям, він промовчав.

«Будучи пристрасним фотолюбителем, я сфотографував для себе цей фотоапарат, тому що сподівався у когось купити його при нагоді», – додав «Іванов» в заяві. Він долучив ці знімки, їх підшили до справи.

Як заявник пояснив те, що не звернувся «куди слід» відразу ж? Не надав значення, адже Північна Корея – дружня країна. Але чому раптом згадав про події майже десятирічної давності і вирішив про них розповісти? За словами Наумова, він кілька днів тому прочитав книгу «Таємний фронт» генерала КДБ Семена Цвігуна про роботу західних спецслужб.

«У цій книзі я вперше прочитав, що іноземні розвідки використовують території дружніх нам країн і їхніх громадян для проведення шпигунської і іншої ворожої діяльності проти моєї батьківщини», – запевняв автор заяви. І тоді він нібито зрозумів, для чого насправді корейські стажисти і їхні товариші по службі просили документи у друга Славка. Ймовірно, цю легенду своєму агенту підказали співробітники КДБ.

«Шакала» затримали недалеко від будинку ввечері 30 жовтня 1980 року. Ще не КДБ і не за шпигунство, а всього лише міліція за нецензурне висловлювання в громадському місці. Про це двох дільничних Дарницького РВВС настійно попросили працівники спецслужби. Чоловіка заарештували на 15 діб. У КДБ хотіли за цей час зібрати ще докази – зокрема допитати його друзів. Адміністративний арешт використовували, щоб не злякати підозрюваного завчасно.

До заарештованого Пушкаря прийшов співробітник КДБ, який назвався Георгієм Трохимовичем. Він уже говорив про корейців. Спочатку шпигун все заперечував, але йому показали список деталей, «випадково» кинутий в поштову скриньку сусіда. «Шакал» чомусь вирішив, що корейці спеціально послали конверт не туди, бажаючи позбутися від свого агента.

Чекісти використовували старий прийом: збрехали, що всі його зв'язкові вже затримані і свідчать проти нього. Тому у нього є лише один шанс врятуватися – розповісти всю правду.

Підозрюваний розколовся. У деяких моментах він намагався згладити свою провину, проте в цілому написане ним пояснення вийшло досить правдивим і докладним. Приїхавши в супроводі оперативників додому, Станіслав добровільно віддав їм докази – пляшки з-під женьшеневої горілки і настоянки, подаровану картину, фотографію Кіма, Цоя і Діма, крадені деталі.

Відсидівши 15 діб, Пушкар вийшов на свободу і почав жити колишнім життям. Невідомо, чи помітив він цього разу зовнішнє спостереження – проте навіть якщо помітив, дражнити його, як в Москві, не ризикнув. Три тижні за «Павуком» (у зведеннях знову використовували стару кличку об'єкта) стежили, перевіряючи, кому він повідомить про викриття. Але той навіть не намагався з кимось зв'язатися.

Слідча група КДБ затримала Станіслава Пушкаря біля місця роботи вранці 4 грудня. На свободу він вже не вийде.

Згідно зі звітом КДБ УРСР, це був єдиний шпигун, заарештований на території республіки в 1980 році.

Табір смерті

Відбувати покарання Пушкаря відправили в «Перм-36» – відомий табір, перетворений в меморіальний музей. Одночасно з ним сиділи відомі політв'язні, серед яких поет Василь Стус (там він і загинув), Левко Лук'яненко, Василь Овсієнко.

Про героя статті двічі згадує самвидавничий журнал «Хроніка поточних подій»: в вересні 1981-го, коли він прибув до табору, і в січні-лютому 1982 го, що його госпіталізували «з діагнозом «загальний перитоніт кишечника з кровотечею виразки».

У розмові з журналістом НВ Пушкаря згадав ще один український дисидент, який пройшов «Перм-36», – Олесь Шевченко: «Це був мій земляк – з Березняків. Його звинуватили в тому, що він нібито розповів якийсь військовий секрет корейцям».

У таборі про деталі своєї справи Пушкар не розповідав – засуджені за шпигунськими статтями взагалі були небагатослівні, боялись бовкнути зайвого, зазначив Шевченко. Пушкар в таборі працював електромонтером, вкручував лампочки на території.

Пам'ятає дисидент і описану в «Хроніці» госпіталізацію свого земляка.

«Він хворів виразкою шлунка. Коли у нього пішла кров, я організував в таборі протест, щоб вони викликали лікаря. І ми добилися свого – на санях його відвезли в лікарню. Його врятували того разу, – згадує Шевченко. – Потім мене возили до Києва, вимагаючи покаяння. Нічого не добившись, повернули, але не в 36-й табір, а в 37-й, тому я більше з ним не зустрічався. А потім дізнався, що він під час чергового загострення помер».

Смерть ув'язненого в таборі підтверджується і архівними документами. Поки шпигун сидів, «Арсенал-2» намагався стягнути з нього гроші за вкрадені деталі. У 1987 році начальник «Пермі-36» повідомив керівництву заводу, що отримати 535 рублів 65 копійок з Пушкаря не вийде, «оскільки останній помер». Де його поховали – невідомо.

Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» «Настоящее время»