Уродженка Білорусі Анна Данилова потрапила до концтабору «Аушвіц», коли їй було три роки. Відтоді вона ніколи не бачила своїх рідних, а коли її взяла на виховання українська родина, і взагалі загубила слід власної біографії. Упродовж десятиліть жінка жила з відчуттям, що питань у її житті більше, ніж відповідей. Адже витатуйований номер на руці, страшні спогади і підірване здоров’я зовсім не в’язалися з розповідями батьків. Лише у 1990-х роках Анна Данилова дізналася, де і коли народилася, хто її біологічні батьки і як опинилася на «фабриці смерті» у нацистському таборі смерті «Аушвіц» поблизу польського Освенцима. Свою історію вона розповіла Радіо Свобода.

Про свою долю я дізналася лише у 1989 році. Тоді у Києві організували спілку колишніх малолітніх в’язнів і написали про це у «Вечірньому Києві».

Знайомий письменник вивчав цю тему і в архіві «гороно» (міського відділу народної освіти – ред.) знайшов пакет, на якому було написано «діти білоруських партизанів, діти-в’язні фашистських концтаборів». Від нього я вперше дізналася, що була малолітньою бранкою саме «Аушвіцу», бо якраз там ставили номери на руках.

Потім, за порадою письменника, я звернулася в архівне управління при Раді міністрів СРСР. У 1990 році мені повідомили справжні рік і місце мого народження. Я дізналася, що мій батько був в Червоній армії, а мама – в Німеччині.

А сама я – уродженка Білорусі, села Новка Городоцького району Вітебської області.

Якщо раніше я не знала усіх подробиць і для мене це були якісь спогади незрозуміло чого, тепер це в пам’яті моїй.

Дорога в «Аушвіц»

З самого дитинства перед очима у мене стояв величезний сосновий бір. Я пам’ятаю, як лежала на ліжку і раптом у вікні побачила двох німців у сіро-зеленій формі з автоматами, а біля стінки стояла маленька жінка у хустинці і плакала. Як я потім дізналася, це була моя біологічна мама.

Вітебський край – край партизанів, вони дуже дошкуляли німцям. І тому вони проводили каральні операції – гнали населення в «Освенцим» (нацистський табір смерті «Аушвіц» поблизу польського міста Освенцима – ред.), а села спалювали.

І ще один спогад того періоду – туманний ранок, кінь із возом, на який скидають речі, а мене садять зверху. Потім знову – велетенські сосни і величезне червоне сонце, яке сідає. Потім будівля, люди покотом – вітебський вокзал. Ми чекали на відправлення потягу «в Освенцим» (в «Аушвіц» – ред.).

Везли нас довго, було дуже жарко, це був, як я потім дізналася, серпень, приблизно десяті числа. І що дивовижно: коли наш потяг прибув, того ж дня на тому ж вокзалі була ще одна бранка «Аушвіцу» Анастасія Василівна Гулей. У нас навіть близькі номери, які наколювали на руках.

«Фабрика смерті»

Я потрапила в найстрашніший концтабір на той час – «Освенцим» (нацистський табір смерті «Аушвіц» поблизу польського міста Освенцима – ред.), який називали «фабрикою смерті». За умовами тримання це був найжорстокіший концтабір. Мені було трохи більше від трьох років. Я мало що пам’ятаю, але мій організм запам’ятав його на все життя.

Жінкам і дівчатам таврували п’ятизначні номери, а чоловікам і хлопчикам – шестизначні. Я пам’ятаю, як ховалася за квітчасті спідниці жінок. Як потім вичитала, це був одяг білоруських селянок. Пам’ятаю, як мені кололи номер – було так боляче, я закричала і в мене все зникло перед очима.

Мені присвоїли номер 61529. Цей номер потім я вивела, але він у мене у мозку затаврувався.

Пам’ятаю триповерхові бараки. Я жила на третьому поверсі, разом зі мною були маленькі хлопчик і дівчинка. Спали ми чи то на сіні, чи то на соломі. Пригадую те моторошне відчуття, коли зранку рукою наткнулася на холодне як лід тіло.

Діти хворіли і помирали, бо ніякої меддопомоги не отримували. І короста була, і застудні захворювання – усе було.

Я дуже кашляла, тому що ми були роздягнені, і не пам’ятаю, щоб було взуття на всіх, щоб були панчохи, шкарпетки чи якась нижня білизна. Ходили в лахміттях, теплих речей не було. Нічим нас не годували, окрім як бурдою. Хліб був невідомо з чого.

Але в три-чотири роки не розумієш, де ти перебуваєш, і сприймаєш це так, як і має бути.

Медексперименти над дітьми

Над нами у концтаборі проводили медичні досліди – спеціально заражали, а потім вчилися лікувати. Мені прищепили трахому (хронічне інфекційне захворювання очей – ред.) – постійно гноїлися очі, подушка була вся в патьоках гною.

Усі дуже боялися доктора Менґеле (Йозеф Менґеле – офіцер СС, лікар табору смерті «Аушвіц», який, зокрема, здійснював небезпечні експерименти над людьми-в’язнями, а також відбраковував «непридатних» для знищення в газових камерах – ред.), він, як казали, вибраковував хворих і відправляв у «ревір» – це така лікарня, з якої мало хто живим повертався.

А біля нас були польки, і увесь час за мною приглядала така довга, в сірому одязі жінка. І я пам’ятаю момент, як прийшов цей Менґеле, а вона каже: «Швиденько ховайся під нари обличчям в коліна. І не кашляй, бо відправлять у «ревір». Мабуть, завдяки цій польці я і вижила.

Пам’ятаю колючий дріт, вівчарок, фашистів з автоматами, вежі, крематорій… Я стояла біля дроту, і німець мені дав цукерку. Я її розкрила, а там пісок. Дивлюся на нього, а він сміється.

Крематорій димів цілодобово! Небо було чорне від цього жирного диму. Вже після війни у горлі стояв постійний неприємний присмак. Коли мене удочерили, я у мами запитувала: що це за присмак неприємний такий?

Коли відкашлюєшся – неприємно дуже! Як мені потім пояснили, це дим від крематорію – та чорна, жирна кіптява осідала у нас в горлі і залишалася на довгі роки.

І я пам’ятаю буржуйку, довкола якої на колінах сиділи, грілися діти. Я до неї не наближалася, а чомусь стояла поодаль.

Одного разу до мене підійшла вихователька, та сама полька, погладила по голівці і сказала: «Твоя мама померла». А я так холодно це сприйняла, можливо, тому що для нас поняття «мама» вже забулося. Востаннє я її бачила на вокзалі…

Я сама не пам’ятаю, але у мене також брали кров для донорства.

Як я про це дізналася: щоразу, коли з правої руки у мене намагалися взяти кров, то вона розпухала, ставала як дубова.

Потім одна знайома сказала, що це тому, що у дитини вени настільки маленькі, що після тих дослідів вони пішли вглиб. Все життя мені колють тільки в ліву руку.

Чомусь яскраво запам’ятався весняний день, коли мені хотілося вийти на сонечко. Я знайшла якісь черевики, взула на голі ноги, вони були завеликі на мене. Вийшла у двір, а там була замерзла по краях калюжа. І я примірююся: як би мені її перестрибнути? Підняла ногу – і ця калоша розкрилася, лише цвяхи стирчать, як зуби.

У мене ноги були відморожені до колін. Все життя вони у мене боліли, навіть від найменшого холоду. Був страшний ревматизм. Вже коли мене удочерили, і я цілісінькі ночі кричала від болю, мене водили по всіх київських лікарнях, лікарі сказали: їй потрібне море. І тільки воно мене трохи підлікувало.

Пам’ятаю, як наприкінці війни нас почали онімечувати. Відібрали світлих, блакитнооких дітей, схожих на німецьких. У цю групу потрапила і я.

І вже коли я жила в родині, мені пригадувалися цілі фрази німецькою. І я у мами запитувала: що це означає? А вона знала німецьку і аж здригалася. Маленька дівчинка, яка кострубато говорить російською, а тут видає цілі речення німецькою. Вона мене намагалася переучувати.

Одного дня над нами почали літати літаки – і нас погнали у сховище. Старші казали, що це наша армія підходить і нас скоро звільнять. Ця новина літала в повітрі.

Муки скінчилися

І я пам’ятаю жовто-зелені автобуси, якими нас забирали. Усі готові рушати, а я одна бігаю по порожньому бараку і шукаю ляльку. Старші дівчата шили ляльки з ганчірок, і мені дико хотілося таку. Я сподівалася, може, хтось забув… І якби не почула гудок автобуса, то лишитися б там. Ляльку так і не знайшла, вилітаю у ворота, махаю руками – останній автобус зупинився, я підбігаю, і мене буквально за комір, як кошеня, вкинули в той автобус.

Ми виїжджали з «Освенциму» («Аушвіцу» – ред.) хворі, виснажені, голодні. Втішала лише розмова серед старших дітей про те, що це вже перемога, що наші війська дійшли до Берліна і що наші муки закінчилися.

Хоча дорослі знали, що, за документами, я з Білорусі, але, як мені пояснили, найслабших дітей везли в Україну. У потязі я захворіла скарлатиною.

У Київ нас привезли 10 травня. Пам’ятаю, як з потяга мене виносили на руках. Було багато народу, вони махали нам руками і квітами.

У дитбудинку

Я потрапила спочатку в лікарню, а потім в 13-й дитячий будинок. І почалося життя в дитбудинку – голодне і холодне. Ми, як бабаки, сиділи, закутавшись в ковдру, чекали, поки покличуть на обід.

Приходив черговий і з підноса висипав половинки порізаного хліба-цеглинки. А діти, як зграя горобців, накидалися на цей хліб. Мені, ледь не найменшій, залишався останній шматочок, як правило, окраєць. Я розділяла його на дві частини – одну одразу з’їдала, а іншу смоктала під час тихої години.

Вихователька мене дуже любила і завжди намагалася комусь показати. В дитбудинки часто приходили люди, шукали своїх дітей, особливо багато ромів. Ми всі запитували: коли за нами прийдуть? Я щоразу сиділа у вестибюлі за шторами і спостерігала, як забирають чергову дитину. І мені так хотілося!

Пам’ятаю, як мене розглядала пара євреїв, у якої дочка загинула у Бабиному яру, але не взяли. Пам’ятаю генерала з малиновими лампасами та генеральшею, які теж мене забракували.

І ось ми гуляємо в садочку. І раптом вихователька мене кличе. Я не хотіла йти, і вона мене силою потягла за руку. Я побачила вже немолодих людей, обом за 50 років – чоловік в сірому костюмі і жінка в темній сукні, гордовита така. Аристократка! Я маму потім так і називала.

Я дивлюся на чоловіка, а у нього губи починають смикатися і він ніби схлипує. Я вириваю руку, підбігаю до нього, обіймаю його за коліна і питаю: «Ти мій тато? Ти за мною прийшов?». Уявляєте? У чоловіка – сльози на очах, я плачу, вихователька плаче. Лише мама стояла непорушно і дивилася. Як я потім вже дізналася, вона хотіла маленького хлопчика, а я вже в перший клас ходила.

Вони мене не одразу забрали. Я закінчувала чверть, бо мама вважала, що не можна зривати дитину з навчання. До того ж в дитбудинку писали, що я народилася 1940 року, але помилилися на рік, з’ясувалося, що – 1939-го. І у жовтні 1947-го вони мене взяли.

Мій тато про цей дитячий будинок з колишніми в’язнями прочитав у газеті. А сім’я була бездітна. До війни батьки жили у Харкові, за десять днів до взяття міста вони встигли виїхати. Тато ріс у багатодітній родині і увесь час казав, що треба взяти з дитбудинку дитину.

Він закінчив педагогічний інститут, а молодих вчителів тоді забрали на продрозкладку (примусове вилучення у населення продуктів у 1919–1921 роках – ред.).

І я добре запам’ятала, як він часто з болем згадував: мовляв, як мені, селянському синові, забирати у людей останнє? Жінки падали на коліна, плакали, просили. Чоловіків, як правило, репресували. Розкуркулення доходило до дикості. А потім, казав, що Голодомор влаштували спеціально.

Сімейна легенда

Справа в тому, що коли мене удочерили, мама для мене зовсім іншу легенду придумала. І я жила зовсім з іншою біографією. Але те, що мені розповідали, ніколи не в’язалося з тим, що пам’ятала я. Протягом життя мене постійно супроводжували незрозумілі спогади.

Її історія була така, що незадовго до війни татова сестра з маленького містечка забрала мене на літо. Але почалася війна, і вони подумали, що маленьке містечко не будуть бомбити так, як великі міста, тому залишили мене там. І відтоді, як ми розлучилися, вони мене все життя шукали. Доволі переконливо, так?

Коли батьки померли, я пішла до подруги мами і сказала: я все знаю і хотіла б почути те, що знаєте ви. І вона розказала, що мама, перш ніж мене взяти, їздила у Білорусь, щоб переконатися, що я кругла сирота, бо боялася, що мене шукають. Вона не хотіла мене брати, на цьому наполіг мій батько.

Щастя – поняття відносне

Діти бачили номер на руці і дражнили мене «німкенею» та «німецькою вівчаркою». Я дуже плакала. І одного разу мама повела мене на вулицю Саксаганського в шкірдиспансер. Там мені «звірячим» способом виводили цю наколку. А вона так в’їлася, що її одразу не видалити.

Тоді мамі порадили купити шматочок яловичини, прикласти його до рани і забинтувати. Шкіра – там, де номер – почала гнити. Тоді гній мені видалили і лікували вже рану. Потім я всім казала, що це опік.

Радянська влада погано ставилася до колишніх в’язнів. Ця тема взагалі ніколи не з’являлася у пресі. А коли колишні в’язні концтаборів досягали 14 років, їх просто, м’яко кажучи, виганяли з дитбудинку без усякої матеріальної допомоги.

Вони всі йшли в ПТУ. І далі голодували, і хворіли.

Я колись подумала: як же мені пощастило в житті, що мене забрали такі люди, та ще й в такі умови потрапила: коли і любили, і піклувалися, і лікували.

Дали можливості мені: я і школу закінчила добре, і в інститут вступила.

Але щасливою я себе не вважаю. Щастя було лише тоді, коли мене забрали з голодного післявоєнного дитбудинку в родину. Це було щастя. Тато рано помер, в 1964 році. Мені довелося закінчувати інститут заочно, бо працювала. «Щастя» взагалі поняття відносне.

​Фашисти одурманили цілий народ своєю ідеологією. Так само, як і у нас ідеї комунізму були нежиттєздатні і призвели до того, що ми і зараз маємо, десятки років повного занепаду.

Зараз я чекаю на завершення теперішньої несправедливої війни. Я страшно хвилююся за кожного українського хлопця.

Вважаю, треба виховувати дітей таким чином, щоб вони любили свою країну, цінували культуру. Бо, на жаль, далеко не кожен житель України відчуває себе справжнім українцем.

А я, наприклад, хоч білоруського походження, пишаюся, що українка.