70 років ФРН: шлях від розділу до об’єднання

70 років тому – у травні 1949 року – постала Федеративна Республіка Німеччина. Восени того ж року виникла Німецька Демократична Республіка. Про те як співіснували ці дві німецькі держави, які між ними були відносини, і як у підсумку одна німецька держава поглинула іншу, Радіо Свобода поговорило з істориком Олександром Івановим.

– У 1945 році Німеччина була окупована і поділена на чотири окупаційні зони: радянську, американську, британську, французьку. Як такого німецького уряду не існувало, усім керували окупаційні адміністрації, які на свій розсуд вирішували багато питань. Наприклад, у 1947 році за їхнім спільним рішенням була ліквідована одна з німецьких держав Пруссія. Мовляв, оскільки Пруссія – це «розплідник мілітаризму та імперіалістичних зазіхань», то її треба ліквідувати.

У цьому контексті Федеративна Республіка Німеччина постала як німецька ініціатива чи з ініціативи тих, хто тоді керував Німеччиною?

– Такі зміни були продуктом багатьох факторів. І якщо поставити питання, хто спричинив розкол Німеччини, то на перше місце треба поставити нацизм, який призвів до катастрофи й до тих страшенних наслідків, яких німці ще ніколи у своїй історії не мали. Вони це називають величезною катастрофою.

Що стосується Пруссії, то це була одна з найбільших територіально та політично і військово найсильніших утворень Німеччини. На ній лежала відповідальність за багато військових акцій. Після окупації союзники були абсолютно вільні – вони починали нову сторінку історії, а самі німецькі історики називають це «годиною нуль». Треба було все переосмислити, визначити винних та накреслити план на майбутнє. Таким зведенням порахунків із минулим стала ліквідація Пруссії. Але натомість на кожній з цих чотирьох окупаційних зон повинні були відновити традиційні німецькі землі.

Німеччина завжди була союзною державою. Навіть коли вона була імперією на чолі із кайзером – це була федерація окремих земель, здебільшого із монархічною формою правління. Коли вона стала республікою після Першої світової війни, то по суті, це також була федерація. Після Другої світової війни були відтворені окремі територіальні одиниці. Зокрема, в радянській зоні було п’ять регіональних земель. І отже, з цього можна було розглядати вихідний пункт для відновлення німецької державності.

Одне з найболючіших питань для німців – хто винен у тому, що вони зазнали такого розколу на 40 років. Після вини нацизму на друге місце треба поставити позицію держав-переможців, які зайняли територію Німеччини по праву переможців. До сьогодні йде дискусія: хто ж винен?

Радянський Союз наполягав на тому, що вина розколу лежить на західних державах. Вказується на те, що Сталін ніколи не закликав до розколу Німеччини, і в документах ніде нема таких його вказівок. Навпаки, у промові 9 травня 1945 року він наголосив на тому, що Радянський Союз не прагне й не хотітиме ані знищення Німеччини, ані її розколу. Логіка розколу Німеччини лежить в реальних діях. Тут хотів би акцентувати увагу на тому, що у політиці дуже велику роль відіграють єдність або навпаки розходження між словом і ділом, між риторикою й справами.

– І все-таки, виникнення Федеративної Республіки Німеччина – це ініціатива німців чи рішення держав, які перемогли в Другій світовій війні?

– Це є наслідок тієї політики, різної за своїми цілями, хоча зв’язаної начебто одним планом або пунктами Потсдамської конференції: демократизація, демілітаризація, денацифікація. Але вже два з половиною роки здійснення цієї політики показали, що на межі 1947-1948 років вимальовується дві різні Німеччини – за економічними порядками, за політичними реаліями, за певними ідейними настроями.

Тоді постало питання: що далі? І врешті-решт західні держави прийшли до висновку, що подальше роздроблене існування Німеччини у такому режимі для німців і для світу в цілому несе більше загроз, ніж спроба їх об’єднати. Ця спроба була ініційована на початку 1948 року. І вирішальним переломним моментом стане не стільки формальне, скільки реальне цементування німців та їхньої економіки – проведення грошової реформи.

– Тобто, Федеративна Республіка Німеччина почалася з грошової реформи?

– Так. Треба було запустити двигун німецької економіки, який заглух, і якщо трохи й запускався, то було більше шуму ніж результату.

– А які гроші були в обігу до цієї реформи?

– До цього часу була рейхсмарка, яка існувала ще в часи Третього Рейху, але вона знецінилась наскільки, що вже не забезпечувала економічні й соціальні потреби. Наприклад, місячна зарплата кваліфікованого робітника була 200-270 рейхсмарок, натомість пачка цигарок коштувала 100 марок. І звідси чорний ринок, звідси карткова система, і звідси незацікавленість виробників легально здійснювати економічну діяльність.

– Постав один німецький уряд на території окупаційних зон британської, французької та американської. А що тим часом відбувалося на Сході Німеччини, де була радянська окупаційна зона?

– І на Заході етап зближення був не одномоментний. Раніше у 1946 році була так звана бізонія, потім на останній фазі у 1948 році долучилася французька зона до англо-американської та виникла так звана тризонія. Французи найбільше опиралися консолідації та централізації Німеччини. У них на це були історичні та політичні причини. І коли була проведена грошова реформа, це одразу поставило Радянський Союз у ситуацію, коли він мав щось відповісти. Звісно, СРСР мав усі можливості військового контролю, щоб не допустити західну марку у свою зону. Буквально через пару днів він оголосив про свою грошову реформу. Та оскільки ще не було надруковано грошей, то на старі рейхсмарки наклеювали купони.

Найбільшим та найжорсткішим кроком СРСР стало запровадження майже на рік блокади Західного Берліна. Оскільки не могли зберегти своїй контроль, адже там теж стала поширюватися нова німецька марка, Радянський Союз хотів витіснити союзників з цього двохмільйонного мегаполіса. І для цього у нього були всі підстави, тому що у Західному Берліні не було жодного теплоенергогенерувального підприємства, а наближалася зима. Тому була надія, що прийде осінь-зима, і без енергії та без тепла берлінці приймуть умови Радянського Союзу.

– І завдяки повітряному мосту вдалося не тільки продовольчу, а й енергетичну проблеми вирішити?

– Так, перекинули тисячі тонн продовольства і товарів повсякденного вжитку, а ще обладнання до електростанцій і навіть вугілля для них – все перекидалося повітряним шляхом.

– Американською авіацією?

– Англо-американською. Це був дійсно небачений в історії повітряний міст на той час.

– Постала ФРН, як реагували Східна Німеччина та ті, хто її контролювали?

– Оскільки західні союзники вже ініціювали не тільки економічне об’єднання, а й політичні процеси, там вималювалася структура політичних партій: християнсько-демократичний союз, соціал-демократи, діяли інші партії. З іншого боку, вони дали можливість вільно провести вибори в землях і сформувати місцеві земельні уряди. Виникла цілком легітимна підстава для подальшого кроку.

Радянський союз теж міг би долучитися до формування загальнонімецьких органів влади, але в нього була інша мета. Перші вільні земельні вибори, які мали місце в радянській зоні окупації у 1947 році, відбулися всього раз і більше їх ніколи не буде на Сході Німеччини аж до возз’єднання. І взагалі земельна структура в радянській зоні окупації у 1952 році буде скасована, так само як скасував її Гітлер у 1934 році. Централізованим, авторитарним, а тим паче тоталітарним системам автономія та самоврядування стоять поперек горла.

Так ось, вибори у радянській зоні показали, що навіть при тому, що Радянський Союз дуже опікувався і навіть привів до об’єднання соціал-демократів та комуністів у єдину партію, на цих виборах ця ліва партія, керована Кремлем, не могла здобути навіть половини місць. Стало очевидно, що легітимно керувати у такий спосіб цією територією СРСР не міг. Тому він не міг приймати ці пропозиції.

Надалі спроби об’єднання полягали у тому, що західні держави пропонували провести вільні вибори у вас і у нас, а Радянський Союз говорив: ні, створімо якийсь центральний орган, де будуть представництва від політичних партій. Просто згори.

– А яким чином і хто згори делегуватиме?

– Партії. Не землі, не виборці обиратимуть, а політичні партії. Це теж не гарантувало перемоги Кремля, але давало шанси погратися й на щось сподіватися.

– Постало дві Німеччини. Як між ними складалися відносини?

– Треба говорити, що їхня суб’єктність була дуже обмежена. І формально, і реально. Тому що вони знаходилися в окупаційному статусі. І на Сході, і на Заході стояли війська. Підготовка засадничих документів – як боннського Основного закону 1949 року, так і Конституції НДР – відбувалося під керівництвом тих, хто ними керував. Тому це були відносини, у першу чергу, між СРСР та США. Це були відносини, які позначили від першої берлінської блокади до ще двох наступних, розгортання Холодної війни, яку врешті-решт Радянський Союз програє.

– Коли ФРН набула суб’єктності? Коли вона стала незалежною від великих зовнішніх впливів?

– З точки зору внутрішньої політики, то це вже було наслідком проголошення ФРН. Відтак держави-переможці надали свободу, прийнявши новий окупаційний статут.

Ззовні Радянський Союз робив наче ті ж самі кроки. У жовтні того ж року проголошена НДР. Але, звісно, що жодного взаєморозуміння, і співпраці між ними – ані економічної, ані політичної. Вже були дві державі й над ними дві великі світові потуги. Єдине, що ще залишалося – незакриті канали комунікації між населенням, особливо у Берліні, єдиному мегаполісі за своєю структурою.

– ФРН проголосила себе єдиною легітимною німецькою державою. Але, з іншого боку, існує НДР – і з нею ФРН встановлює дипломатичні відносини. У чому полягала суть їхніх взаємин?

– Довгі десятиліття між ними не було реального політичного визнання й дипломатичних відносин. Попервах Західна Німеччина взагалі буде розривати дипломатичні відносини з тими країнами, які визнають НДР. Але цікаво, що з Радянським Союзом дипломатичні відносини будуть відновлені, буде візит канцлера Аденауера до Москви у 1955 році. Але слабші держави зазнавали з боку ФРН певного тиску, щоб не визнавати НДР.

– Але сама ФРН у підсумку визнала НДР.

– До початку 1970-х років це було більш пропагандистське змагання – у який спосіб йти до німецької єдності. І Західна, і Східна держави риторично говорила про німецьку єдність. Але коли до влади у НДР у 1970-ті роки прийшов Гонеккер, то постала інша концепція – концепція двох німецьких держав та двох німецьких націй. Тоді проголосили, що ми навічно йдемо різними шляхами й будуємо дві німецькі нації. Таким чином була спроба теоретично і політично легітимізувати, закріпити цей розкол.

Єдине, що не дало цій концепції довго жити – зміни, які відбувалися у комуністичному блоці і в самому СРСР. Наприкінці 1980-х років Радянський Союз постав перед ситуацією оновлення або розпаду, і зрештою сталося друге.

Тоді німці отримали свободу для самовизначення. І вирішальний політичний внесок зробив тодішній радянський лідер Горбачов, якого німці просто обожнюють. Радянська півмільйонна армія залишалася, але Горбачов сказав, що вона не діятиме так, як це було в інших країнах, у тій же Німеччині, у 1950-1960 роки.

– Тобто Німеччину об’єднали прагнення німців до єдності та добра воля Михайла Горбачова?

– Так, всередині німці ніколи не заспокоювалися з тим, що вони будуть розколоті. Але ніхто не міг передбачити, як це станеться. Тодішній німецький канцлер Гельмут Коль, коли прийшов до влади, в його програмі у шести пунктах, останнім пунктом стояло об’єднання Німеччини. Але він завжди наголошував на тому, що це має відбутися у ненасильницький спосіб. Він став канцлером у 1982 році, а вже наприкінці 1980-х отримав реальний шанс очолити процес німецького об’єднання, й очолив.

– Як би ви пояснили, що об’єднання відбулося у той спосіб, що НДР розчинилася у ФРН?

– Я би тут застосовував інші поняття. Розчинення – це асиміляція. Основний закон ФРН взагалі розглядався як тимчасовий, тому й не мав назву конституція.

– Чому?

– А тому що чекали, коли будуть об’єднані усі німці. І одна зі статей цього закону передбачала право інших територій приєднуватися до цього союзу. За цією формулою все й відбулося. Тому що спосіб, на якому попервах наполягав Горбачов – створити конфедерацію і хай ці держави поживуть, а потім поступово зливаються – не спрацював. А чому? Тому що самі німці не хотіли затягування цього процесу. Він набув вибухового характеру, але без насильства.

– Східні німці не вважали свою державність чимось таким, що варто берегти?

– Вони завжди почувалися німцями другого сорту. Вони не могли вільно виїхати в країни західного світу. Та їм навіть у Радянський Союз не можна було вільно виїхати. Відпочиваючи у Болгарії, вони бачили своїх співвітчизників, які жили у шикарних готелях за валюту, вони собі не могли такого дозволити. Тому східні німці, попри пропагандистські зусилля, не пишалися своєю державою й не плекали тривалих перспектив на існування у цій державі.