Доступність посилання

ТОП новини

Нові кримські уроки для України. Кримчани проявили солідарність із полоненими моряками


Крим, Сімферополь. Акція протесту проти агресії Росії щодо України, 15 березня 2014 року
Крим, Сімферополь. Акція протесту проти агресії Росії щодо України, 15 березня 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)

Події листопада 2018 року в Керченській протоці знову стали для керівництва України несподіванкою. Хоча розрахувати кроки Росії після окупації і анексії Криму було не так уже й складно. Зрозуміло було, що Росія спробує заблокувати Україну в Азовському морі (а після зведення Кримського мосту це стало неминучим), ясно, що тепер Росія буде намагатися заблокувати й північно-західну частину Чорного моря (Одеса, Миколаїв, Очаків, Херсон). Не треба бути глибоким аналітиком, щоб побачити, що відсутність українських Військово-морських сил (формально вони існують, але практично без серйозного корабельного складу) веде до катастрофічних геополітичних наслідків, коли Україну буде відрізано від моря, перетворено на провінційну державку з мінімальною геополітичною вагою, та й власний південь утримати стане дуже важко. Понад 20 років вища влада ставилася до ВМСУ як до валізи без ручки: нести незручно, а кинути шкода. Тому нові кораблі майже не будувалися, мовляв, дорого. Але відсутність флоту коштує набагато дорожче. Як кажуть британці: «Флот існує, тому багато чого не сталося». Мається на увазі поганого…

Владі й суспільству треба усвідомити просту істину: не буде потужного військового флоту – не буде в Україні моря, а відтак не буде й півдня. А власне море (яке в давнину звали Руське, або за сучасною термінологією, як уточнював академік Михайло Грушевський, Українське) – то великий дарунок долі, бонус від історії. Країни без виходу до моря відчувають цю нестачу в економічному, логістичному і геополітичному розвитку.

Чи відбудуться зміни в мисленні української еліти і суспільства, чи прийде розуміння того, що Україна є великою державою, а українці – морською нацією?

Події в Керченській протоці дали ще й деякі інші уроки. В окупованому Криму чимало кримчан продемонстрували солідарність з українськими військовополоненими моряками. Звісно, форми солідарності були різні, більше пасивні, менше – активні. Але якщо до проукраїнської позиції кримських татар громадськість уже звикла, то, як зазначив кримськотатарський журналіст Осман Пашаєв, його здивувала масова участь у підтримці українських військових кримчан зі слов’янськими прізвищами. Адже люди ризикували в умовах, де найменший вияв симпатії до України сприймається як злочин, а проукраїнськість вимагає громадянської мужності. Виявилося, що, незважаючи на міфи про тотальну проросійськість Криму, для багатьох кримчан Україна дотепер залишається своєю країною, а українські матроси і офіцери – своїми хлопцями. Деякі експерти вважають, що російська влада саме тому швидко вивезла українських бранців з Криму до Москви – щоб не провокувати на півострові настрої співчуття до них.

Але проросійські настрої в Криму справді сильні. Це пояснюється не лише історичними, етнографічними, культурними і політичними обставинами, а величезною мірою й багаторічною ідейно-пропагандистською яловістю Української держави в Криму. І хіба тільки в Криму?

Сила і безсилля пропаганди

Зараз у Києві визнають, що деякі регіони України було від 1991 року практично віддано на поталу російському пропагандистському зомбуванню. Передусім це стосується Криму. Наприклад, у Севастополі, місті з населенням у 370 тисяч людей, видавалося і безплатно поширювалося два десятки проросійських пропагандистських газет. Вся преса Севастополя поділялася (за винятком друкованого органу ВМСУ газети «Флот України» і журналу «Морська держава») на патологічно антиукраїнську, гостро антиукраїнську і помірковано антиукраїнську.

Приміром, місцева газета «Русский Севастополь» у лютому 2006 року в № 1 писала: «Встановлення Україною свого правління над Кримом і Севастополем є в першому випадку прихованою, в другому – цілком відвертою анексією… Росія у зв’язку з волевиявленням населення Криму і Севастополя повинна здійснити відновлення свого суверенітету на даних територіях». Хіба це не заклик до порушення територіальної цілісності України? Проте жодної реакції з боку СБУ, МВС, прокуратури на місці не було. А столичний Київ узагалі волів цього всього не помічати…

Севастопольська газета «РОС», № 14, липень 2007 року, стаття Д. Стрелецького: «Після 1991 року багато севастопольців переконані, що живуть в умовах окупації». Всі ці газети видавалися в період каденції великого вербального патріота пана Ющенка… Але його президентство стало золотим віком для антиукраїнської преси в Криму.

Газета «Русичи», № 10, травень-червень 2006 року, стаття «Війну між Україною і Росією почнуть в 20… році?» Там сказано: «Саме війна (а не словесні сутички між Москвою і Києвом) є кінцевою метою всього Великого антиросійського проекту, що реалізовує Захід в Україні. Саме заради того, аби знищити одну частину росіян руками іншої, створювався і турботливо вирощувався потворний етнічний мутант – «український народ». Ясна річ, тут також ніякої реакції офіційних органів України не було. Але газета не зупиняється на загальних гаслах і дає чіткі вказівки щодо мети: «Україна стає частиною Росії. Це можливо тільки у випадку згуртування навколо цієї мети всіх росіян, усіх людей здорового глузду в Україні, їхньої активної участі в політичному житті… Виходьте на вулиці. Влаштовуйте акції громадянської непокори злочинному режимові…»

Таких цитат можна навести сотні. Що принципово нового може додати нинішня пропаганда окупантів до тієї антиукраїнської вакханалії, що буяла в українському Криму за Кравчука, Кучми, Ющенка, не кажучи вже про Януковича? В цьому полягає своєрідний пропагандистський парадокс нинішнього Криму.

А деякі політичні діячі України виступили де-факто співучасниками російської пропаганди. Пам’ятаю, як були геть деморалізовані офіцери ВМСУ в Севастополі, коли чільний представник режиму Кучми Володимир Литвин, перебуваючи в Москві, заявив: «Безпеку України на Чорному морі може гарантувати Чорноморський флот Російської Федерації».

Ментальні зміни в Криму

Участь багатьох кримчан у збиранні коштів, одягу, медикаментів і харчів для полонених українців, коли люди ризикували під відеокамерами ФСБ, засвідчує певний ментальний дрейф у Криму. Окупаційна влада тримається на насильстві й брехні, меншою мірою на фінансових подачках. І ще на невиразній політиці материкової України, якій поки що немає чим похвалитися перед співвітчизниками в Криму.

Чим Україна могла б їм допомогти? Чим посприяти позитивним ментальним процесам у Криму, де люди втомлюються боятися? Насамперед тим, що материкова Україна повинна стати прогресивною державою з суворо обмеженою корупцією і мінімальною бюрократією, де внутрішній ворог є ізольованим, а не процвітає на верхніх поверхах влади. А головне, де небезпеку промосковського реваншу зведено нанівець…

Але нинішня вакханалія промосковських пропагандистських ЗМІ в материковій Україні дає підстави стверджувати, що висновків із трагічної долі Криму і Донбасу не зроблено.

P.S. Всі антиукраїнські видання в Криму до 2014 року функціонували з дозволу Міністерства юстиції України, маючи відповідні ліцензії, друкуючись у типографії Чорноморського флоту Росії.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода)

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

(Радіоперехоплення переговорів російського командування з екіпажами кораблів Росії щодо атаки на кораблі ВМС України)

(Відео моменту, коли корабель Росії цілеспрямовано таранить український корабель у Керченській протоці)

Російське судно таранить українське в Чорному морі – відео
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:13 0:00

Імперський проект Росії не може існувати в умовах існування сильної України – політолог

ЄС-Україна: євродипломатія каже, що санкції посилила, а Київ очікує «дзеркальних кроків»​

Болтон: зустрічі Трампа і Путіна не буде, поки Росія утримує українські кораблі й моряків​

  • Зображення 16x9

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG