Сто років тому, 14 грудня 1918-го, в Україні відбулася зміна влади. До Києва увійшли війська Директорії, а відтак гетьман Павло Скоропадський написав акт зречення влади:
«Усім, усім по установам України, по військовим частинам. Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців усі свої сили клав на те, щоби вивести країну з того важкого становища, у котрому вона знаходилася. Бог не дав мені сили впоратися з цим завданням. Нині з огляду на умови, що склалися, керуючись винятково благом України, від влади відмовляюся. Павло Скоропадський, 14 грудня 1918 року, місто Київ».
Невдовзі він таємно виїхав за кордон. Згодом, уже на еміграції, Скоропадський наголошував, що зрікся влади, але не гетьманського титулу. Досі гетьманат залишається найсуперечливішим періодом, а Павло Скоропадський однією з найсуперечливіших постатей доби Української революції 1917–1921 років. Про ті події Радіо Свобода поговорило з істориком, координатором громадської ініціативи «Лікбез. Історичний фронт» Кирилом Галушком.
– Мене у цьому Акті зречення влади найбільше вразило те, що це чи не єдиний український державний лідер, якому вистачило мужності зізнатися, що у нього не вийшло. Більшість із тих, кого усунули від влади, кажуть, що проти них сталася змова чи їх не оцінили належним чином.
– Тут у мене виникають асоціації з добою Руїни і попереднім таким прецедентом, коли гетьман, глава держави, сам зрікся влади: Петро Дорошенко у XVII столітті передав свої гетьманські клейноди гетьману Лівобережної України Івану Самойловичу. Правобережжя було зруйноване, той державницький проект, який очолював Дорошенко, провалився – і він не хотів зайвих жертв.
Треба віддати належне і Павлу Скоропадському, який також не хотів зайвих жертв. І по суті, у тих подіях листопада-грудня 1918 року півтисячі людей, які загинули в бою біля станції Мотовилівка, коли Директорія наступала на Київ, це виявилися не остаточні, але найбільші одночасні втрати тієї короткочасної української громадянської війни.
Гетьман за тієї міжнародної і політичної та соціальної ситуації під кінець 1918 року, був приречений. І хочеться віддати йому належне, що він не тримався за владу до останньої краплини крові
Радянська Україна проти УНР – це була агресія. А так, у нас був один безкровний переворот – гетьманський, і короткочасна громадянська війна між гетьманом і Директорією у листопаді-грудні 1918 року.
Перспективи в гетьманського режиму, якби підтримка Німеччини тривала, були. Це і достатньо якісне державотворення, цивілізована правова культура, подолання наслідків першого спалаху більшовизму, що відбувся в Україні. Але мені здається, що гетьман за тієї міжнародної і політичної та соціальної ситуації під кінець 1918 року, був приречений. І хочеться віддати йому належне, що він не тримався за владу до останньої краплини крові, а зрозумів ситуацію, яка склалася.
– Гетьманат валився дуже стрімко. У спогадах Скоропадського є момент, як він запитав у свого головнокомандувача генерала князя Долгорукова, скільки ще зможуть втримати місто. І той відповів, що «два дні ще втримаємо». Але наступного дня вранці гетьман прокинувся від канонади і довідався, що війська Директорії наступають, а оборонці Києва відійшли. «Оце тобі й два дні, бодай три години протрималися б», – згадував гетьман. Чим пояснити такий стрімкий обвал гетьманату?
Після федеративної грамоти його зв’язок з населенням, українським народом був морально й психологічно перерваний
– Можна пояснити просто тим, що, окрім російського офіцерства, не було кому захищати гетьманат. Відбулася дискредитація гетьманського режиму після федеративної грамоти, коли його зв’язок з населенням, українським народом був морально й психологічно перерваний.
Тут можна кпинити, називати багато різних чинників. І те, що українські сили на початку режиму Скоропадського недостатньо його підтримали для того, щоб цей режим до кінця лишався українським. І те, що влади, як такої, фактично вже не існувало через масовий селянський повстанський рух. Як тільки зник символ контролю у вигляді союзних німців, як тільки німці стали нейтральними, той соціальний хаос, який утворився в країні, просто себе показав дуже швидко й дуже близько до Києва.
– Ви сказали, що Скоропадський спирався в останні дні своєї влади на російське офіцерство – це оспівана Булгаковим «Біла гвардія». У цьому є якась зла іронія: один з найвидатніших українських державників доби Української революції в останні дні своєї влади спирався на російське офіцерство, здебільшого неприхильне чи навіть вороже до української ідеї. Як ви це поясните?
Для російських офіцерів Скоропадський був єдиним острівком виживання поміж соціального хаосу, більшовизму й селянської повстанської війни
– Безперечно, є зла іронія. Але тодішні політичні обставини не лишали гетьману якоїсь альтернативи. Якби Директорія виступила не як повстанський орган, а як конкурент за владу на умовах переговорів…
Але Директорія одразу себе поставила як збройне повстання, і симпатія українських селян, зокрема й тих, які служили в гетьманському війську, була на її боці. Ті ж самі сердюки – гвардія гетьмана: вони брали участь у бою під Мотовилівкою, але діяли набагато пасивніше, ніж російське офіцерство.
Для російських офіцерів Скоропадський був єдиним острівком виживання поміж соціального хаосу, більшовизму й селянської повстанської війни. Натомість українські вояки сердюки бачили альтернативу. За тієї ситуації гетьманат для них не був категорично свій. І хлопці йшли за лідерами Директорії Петлюрою й Винниченком, які були до них ближчими й могли дати їм більше й швидше, ніж міг дати гетьман.
Люди хотіли землі і хотіли швидко. Обіцяні гетьманом реформи, які мали би відбуватися цивілізовано, помірковано й обґрунтовано, просто не відповідали революційним обставинам доби
Люди хотіли землі і хотіли швидко. Й обіцяні гетьманом реформи, які мали би відбуватися цивілізовано, помірковано й обґрунтовано, просто не відповідали революційним обставинам доби. Як писав Донцов у своїх споминах про добу Гетьманату, «треба було вирішувати не законами, а декретами».
– З історичними оцінками гетьмана Павла Скоропадського трапляються різкі перепади. Донедавна його здебільшого нищівно критикували, а невдовзі стали вихваляти – мовляв, досяг найбільших успіхів у розбудові держави. Такі от полярні оцінки. Ви є упорядником цікавої історичної збірки про Гетьманат «Українська держава – жорсткі уроки. Погляд через сто років», яка вийшла цього року. До чого ви схиляєтесь в оцінках Скоропадського?
Чималий здобуток державницького будівництва гетьмана нівелювала його федеративна грамота, яка проголошувала федерацію з небільшовицькою Росією
– У нас дійсно в оцінці гетьманату присутні полярні думки, бо у нас і зараз люди полярно поділяються партійно, так само існують історичні партії: УНРівці, скоропадчики.
Є суцільні апологети гетьмана, є його огульні критики, позиція яких не дуже відрізняється від того ж Булгакова, що він «опереткова маріонетка», але це люди лівих вподобань.
Люди більш консервативних вподобань його ідеалізують і це відчутно в останній книжці цього року, яку видала газета «День». Ми у своїй книжці намагалися показати різні оцінки й суперечності. Але тут доречно просто згадати саме явище яскравих особистостей тієї доби.
– Назва вашої книжки «Українська держава – жорсткі уроки». Які саме жорсткі уроки?
Ще один урок – коли наступають важкі часи, то рішення треба приймати швидко, радикально й не боятися крайнощів
– Вони полягають у тому, що треба дотримуватися принципових ідеологічних засад української державності. Чималий здобуток державницького будівництва гетьмана нівелювала його федеративна грамота – 14 листопада гетьман видав грамоту, яка проголошувала федерацію з небільшовицькою Росією та з іншими регіонами колишньої Російської імперії.
Є спічрайтер нашого президента Олег Медведєв, з яким ми багато говорили про добу Скоропадського. І він мені казав, що дуже багато тез Скоропадського стали б елементами державної ідеології, він, можливо, став би для нас культовою фігурою. Але за умов, коли у нас країна воює, і стосунки з Росією мають принциповий характер, федеративна грамота дещо зіпсувало імідж гетьману.
Скоропадський зрозумів, що так і не був прийнятий тим російським світом, з яким він підписував федерацію
Інший жорсткий урок – треба розуміти вагомість певних соціальних факторів і соціальної бази української державності. Одними лише деклараціями, прапорами, і «ура-патріотизмом» не можна збудувати українську державу, бо суспільство має підтримувати цю державу. І саме соціальне питання підірвало тоді владу Скоропадського.
Ще один урок – коли наступають важкі часи, то рішення треба приймати швидко, радикально й не боятися крайнощів.
– Для вас ця постать більше зі знаком плюс чи зі знаком мінус?
– Гетьмана можна оцінювати з двох точок зору. Одна ситуація 1918 року, а інша, якщо оцінювати всю його діяльність як українського політика й зокрема еміграційний період. Він виніс для себе важкі уроки, і ми це відчуваємо по його споминах і діяльності 1920–1930-х років. Скоропадський зрозумів, що так і не був прийнятий тим російським світом, з яким він підписував федерацію, що він у будь-якому разі лишився українським державним діячем і певним легітимним речником української державності. І абсолютно спокійними були його стосунки з Організацією українських націоналістів у 1930–1940 роках. До нього ставилися, як ми до Леоніда Кравчука – як до одного з фундаторів сучасної України, безвідносно до того, яку політику він вів.
І завдяки плідній праці В’ячеслава Липинського, ідеолога українського монархізму, гетьманський рух в еміграції у міжвоєнну добу був найпотужнішим українським рухом. Він охопив і США, і канадських українців. Тобто це була дуже потужна структура, яка протягла традицію державності й української ідеології, навіть потужніше ніж державний центр УНР в екзилі.
– Але з ОУН у гетьмана було далеко не все добре. Перед Другою світовою війною у них була сильна конфронтація.
Діалог відбувався, і Скоропадський став абсолютно легітимною частиною українського політикуму й української історії
– Але були також порозуміння зі старшою генерацією. Оскільки вони були знайомі по українській ситуації 1918 року. Суперечки-суперечками, але діалог відбувався, і Скоропадський став абсолютно легітимною частиною українського політикуму й української історії. Не випадковість, не маріонетка й не оперетка – тобто, його більш-менш зрозуміли, але вже постфактум.
До речі, тут доречно згадати феномен яскравих особистостей тієї доби. Ви також є автором книжки про Скоропадського, Маннергейма і Врангеля, тому також можете це прокоментувати.
– Я дійшов висновку: щоб зрозуміти феномен гетьмана Скоропадського, треба його порівнювати не з тими українськими діячами, з якими він мав справу у 1918 році, а з тими, з ким він робив кар’єру до 1917 року, коли відбувалося його становлення як особистості, як військового і політичного діяча. А найвідоміші люди, з ким він робив кар’єру – це його товариші по службі в імператорській лейб-гвардії: Карл Густав Маннергейм – творець фінської армії й фінський державний лідер, а також один із ватажків російського білогвардійського руху Петро Врангель. З цими людьми його багато що поєднувало до 1917 року, а в 1918–1920 роках кожен із них певний час очолював державу чи державне утворення, якщо казати про Врангеля; кожен був при владі приблизно сім з половиною місяців і дуже подібні кроки вони робили у певних ситуаціях.
– Це дуже слушний підхід, а надто порівняння з Маннергеймом і з історією Фінляндії, якій вдалося вистрибнути з Російської, а потім із більшовицької імперії. І дуже характерним є те, що Скоропадського у нас приймали як чужорідне явище. Так само Маннергейм для фінів був шведом, який до ладу не знав фінської мови, але був патріотом Фінляндії, коли вона утворилася. У цьому контексті ми можемо краще зрозуміти саму природу, соціальну й культурну, влади Скоропадського у 1918 році.
– Я також не недооцінював би Врангеля, який був ближчим спільником Скоропадського, ніж Маннергейм, вони триваліший час разом служили. В 1918 році Врангель приїздив до Києва, і гетьман навіть пропонував йому співпрацю, але той відмовився.
Головною проблемою Гетьманату була аграрна проблема. А Врангель, коли у Криму встановив свою військову диктатуру, зумів знайти відповідь на аграрне питання, чого не встиг Скоропадський.
– Так. Це було запізніле рішення, але рецепт крутився у них у головах, й що не встиг один, спробував зробити інший. Це абсолютно слушна паралель, оскільки єдиний можливий порятунок демократичного майбутнього небільшовицької Росії – це була альтернатива Врангеля.
– І він земельну реформу реалізовував на південноукраїнських територіях – там, де й Скоропадський мав би її також провести. Щоправда, Врангель все одно програв більшовикам у воєнній площині – надто нерівні були сили. Але тут порівняльний підхід щодо Скоропадського до певної міри себе виправдовує.
– Абсолютно, це дуже корисна штука, бо тільки в українському контексті ми Скоропадського не зрозуміємо.
