Якщо не буде вагомих підстав подовжити воєнний стан після Нового року, Україна порине у виборчу кампанію. І хоч би скільки людей вишикувалося в чергу до президентського крісла, вони, за логікою процесу, мали б взяти участь у дебатах. По-перше, це видовищно: кандидати виходять із зони комфорту й кажуть в очі одне одному все, що вважають за потрібне. По-друге, це спосіб ризикнути й спробувати змінити свій рейтинг. По-третє, це гарантований доступ до медіа-простору, якого, за словами деяких претендентів на посаду президента, часом бракує. Однак, як попереджає «Український тиждень», шоу може виявитися доволі провінційним. У разі якщо важковаговики утримаються від дебатів перед першим туром, у словесних баталіях зійдуться ті, хто по-справжньому ні на що не претендує, хіба що розминається перед парламентськими виборами. Великі пристрасті тут не вируватимуть і такі змагання більше скидатимуться на комедію, ніж на повноцінне протистояння потенційних очільників держави. У другому турі, якщо кандидати відчують, що, або пан, або пропав, то можуть ризикнути вийти на ринг, адже тут, як у спорті: не з’явився, отже, програв. Тижневик стверджує, що головною темою нинішніх перегонів цього разу буде не «стабільність і добробут», навіть не геополітичний вибір, а війна. На ній багато спекулюють, але всі «мирні плани», які озвучують нинішні кандидати, – фантастика дуже низької якості, стверджує видання. Кандидати звинувачуватимуть одне одного в популізмі й так чи інакше вправлятимуться в ньому. В ураженому патерналізмом українському суспільстві досі живі уявлення про те, що президент – це і гарант Конституції, і керівник ЖЕКу, тому він може одночасно інспектувати котельні, відкривати дитячі садки й виступати з трибуни ООН. Коли частина електорату чекає на магію, цирковий ухил виборчої кампанії неминучий. Власне, це й буде помітно на дебатах: хто який рівень популізму зможе собі дозволити. На цьому наголошується в матеріалі «Порожній ринг».
Чи потрібні сьогодні дебати, чи зможуть вони якось вплинути на вподобання виборців і змінити доволі непевні прогнози соціологів? Однозначно так, переконаний дописувач «Українського тижня» Роман Малко. Він вважає, що ситуація в країні й той жахливий стан інформпростору, спотворений брехнею та маніпуляціями, який доводиться спостерігати, вказують на доволі значні ризики, із якими може зіткнутися країна після виборів. Починаючи від різкого розвороту назад і реваншу тих, які в засаді, аж до ослаблення країни та втрати нею можливості протистояти наявним загрозам. На те, що це цілком реально, вказує багато факторів. Найважливіший – відверті заяви Путіна про небажання спілкуватися з нинішнім керівництвом України та сподівання на зміну ситуації після виборів. Хто ці голуби миру, на яких чекає Путін, загалом відомо, вважає автор. Проблема хіба в тому, що їхні імена часто зливаються й губляться у фейковому багатоманітті українського інформпростору. Або, що ще гірше, закамуфлювавшись у новий образ, узагалі не асоціюються із загрозою. Українці мають погану пам’ять, дуже швидко забуваючи, хто є хто, і цим легко скористатися. Тому головна проблема – кого з ким зводити та як вибудовувати дискусію, наголошується в статті. Якщо все правильно організувати, не дати учасникам нав’язати свої правила гри, а змусити їх діяти у встановлених межах, результат не забариться. Головне, щоб шоу не залишилося лише шоу, а виконало ще й суспільно корисну місію.
В Україні склалася дещо парадоксальна ситуація, в якій навіть для втілення антипопулістських програм доведеться йти на вибори під популістськими гаслами, наголошує «Український тиждень». Але це тільки поверховий шар проблеми. Ефективний передвиборчий популізм може привести кандидата до булави, але водночас закладає міну під його майбутній рейтинг. Що вище буде піднято планку суспільних очікувань, то швидше настане розчарування й уразливішим буде становище майбутнього президента. Нині оптимістичний сценарій дописувачу тижневика бачиться таким: тим, хто сформує українську владу протягом 2019 року, доведеться вести подвійну гру. Щоб дістати важелі управління державою, вони вдаватимуться до популізму й гратимуть на очікуваннях патерналістськи налаштованого масового виборця. Але потім для здійснення болісних реформ і підтримання стабільності протягом кризового періоду владі доведеться спертися на активну меншість – тих, хто прагне системних змін і готовий терпіти економічні негаразди заради майбутнього. Однак куди реальнішим автору статті здається песимістичний сценарій, коли на популізмі засновуватиметься не лише передвиборча стратегія нової влади, а й її політика після виборів. Про наслідки йдеться в матеріалі «Пастки популізму».
Тижневик «Новое время» у статті «Ідеологічний стриптиз» стверджує, що Україна – держава лівих політиків: всі рейтингові кандидати в президенти декларують ідеологію лівих партій, але лише тому, що хочуть говорити те, що подобається електорату. Тому насправді за їхніми словами ховається головна «ідеологія країни» – популізм. Експерти видання розмістили сімох найрейтинговіших кандидатів (без актора Володимира Зеленського та співака Святослава Вакарчука, оскільки ті досі не визначилися, чи підуть вони на вибори) в системі, що складається з двох осей координат. Перша вісь – економічна: від лівих політиків, які підтримують активну участь держави в економіці, до правих – адептів класичного капіталізму і максимально відкритої ринкової економіки. Друга вісь – це відносини держава-громадянин, від анархізму до авторитаризму. З'ясувалось, що розрізняються лише відтінки українського лівого – від крайнього лівацтво лідера радикалів Олега Ляшка до відносно помірних ідей президента Петра Порошенка і керівника партії «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка. Тобто весь український політичний спектр, якщо говорити про рейтингових кандидатів, укладається в рамки пізнього Радянського Союзу, де комунізм-соціалізм в економіці поєднувався з авторитаризмом і жорсткою вертикаллю влади в держуправлінні. Але, як зазначає видання, тотальна ідеологічна лівизна ключових кандидатів у президенти не означає, що при будь-якому результаті виборів у березні 2019 року країну неминуче чекає повернення до соціалізму. Тому що українські ліві стали такими не через свої політичні переконання: їх спонукала до таких ідей єдина потреба – бажання сподобатися виборцям. Це не соціалізм, а класичний популізм – коли політики декларують не власні погляди і навіть не власні плани, а те, що найкраще сприймається виборцем.
Росія готує усі можливі сценарії проведення виборів та підрахунку результатів. Нехитру мелодію балалайки буде зіграно по нотах, зазначає дописувач «Дзеркала тижня» народний депутат Олександр Данченко. І хоча Верховна Рада ухвалила базовий закон про кіберзахист, однак цього замало, наголошує депутат. Кабінет Міністрів досі не розробив перелік об'єктів критичної інфраструктури, які потребують посиленої уваги та захисту. Безпека виборчого процесу 2019 – це питання національної безпеки. Ще одна проблема: ЗМІ та засоби масового впливу на свідомість. Адже в Росії існують професійні команди із маніпулювання національною свідомістю. Мас-медіа, проросійські соціальні мережі, фейкові лідери думок і модератори «сарафанного радіо» наполегливо працюють над тим, щоб українці склали «власну незалежну» думку. Ще один акорд російської балалайки – релігійний, вважає дописувач. Бо релігійна громада, особливо багатомільйонна, яка симпатизує проросійській церкві, надзвичайно керована. Парламентарій наголошує, що немає ворога більшого, ніж внутрішній. З точку зору права вибору немає більшої халепи, ніж байдужість українців до виборчого процесу. Тому автора статті дивують співгромадяни, які скаржаться на корупційну владу, на бездіяльність місцевих держорганів, а самі вже не перший рік ставлять «галочку» в бюлетені навпроти тих самих корупційних політиків. Заголовок статті – «Вибір на виборах».
Претензії влади та активістів одне до одного, як стверджує «Український тиждень», звучать майже в унісон: обидві сторони нарікають на відсутність справжніх дій. Чиновники впевнені, що активісти не йдуть працювати в органи самоврядування, бо критикувати та перевіряти набагато легше, ніж щодня розгрібати поточні проблеми. А активісти наполягають, що не бажають входити до влади, бо зашкарубла система не витримує викликів сучасності, тому всі дії в чиновницьких кабінетах схожі радше на імітацію, ніж на справжній розвиток. Видання пише, що часто активістам пропонують долучитися до влади на різних рівнях, мовляв, ставайте та працюйте. Однак на практиці громадська діяльність нині дуже рідко стає справжнім соціальним ліфтом: активісти воліють і далі працювати на громадських засадах, мотивуючи таке рішення різними причинами – від невисокої зарплати до небажання зіпсувати свій імідж причетністю до корупційних схем. Або все ж таки ризикують і отримують різні результати та емоції. Про спроби та досвід співпраці з владою в тижневику розповідають громадські діячі Донеччини. Стаття називається «Загроза іміджу та особистій свободі».
Тижневик «Новое время» в публікації «Повернення забутого «героя» розповідає про Миколу Злочевського, топового держчиновника часів Віктора Януковича, який не тільки домігся закриття кримінальних справ проти себе, але і перетворився в надуспішного бізнесмена, діставшись до 11-го місця в списку найбагатших українців.
