Диктатор Йосип Броз Тіто керував Югославією від кінця Другої світової аж до своєї смерті у 1980. У цей час, у 1961 році, в невеликому місті Козарац на півночі сучасної Республіки Сербської (державне утворення на території Боснії і Герцеговини), в українському храмі встановлювали іконостас із тризубом.
Перші українці з’явилися у Боснії наприкінці ХІХ століття після Берлінського конгресу – коли Боснія і Герцеговина стала частиною Австро-Угорщини.
Землі на Балканах виявилося забагато, а людей – обмаль, саме тому сюди почали переселятися із усієї імперії.
Так, на лісистих землях Боснії опинилися німці, чехи, поляки, італійці, угорці та українці з Галичини і Буковини.
Українці у Боснії і Герцеговині до 1918 року називали себе русинами, потім русинами-українцями, а після Другої світової війни – тільки українцями.
«Луцю, прийди сюди до Югославії»
«Їчте, їчте, їчте, бо буде зимне, не буде смачне!», – припрошує до столу Розалія Реліч, боснійська українка, яка в Україні ніколи не була.
Вона, разом із донькою Анною, приймає гостей у своєму будинку в Баня-Луці, найбільшому місті Республіки Сербської, що на півночі Боснії та Герцеговини. На обід – курячий суп, вареники з сиром і картоплею.
«Кожен, хто народився, той має у житті щастя. А я найстарша у нашій фамілії. 88 років. Хотіли робити вродини мені, а я кажу «нє», чекаємо 90, тоді будемо робити», – жартує Розалія.
Її матір була німкенею і приїхала до Боснії у 1907 році. А батько – українцем. Його родина прибула сюди у 1904.
Бабця пані Розалії по лінії батька була родом із Ходорова, Львівської області, а дід із Підгайців, що на Тернопільщині.
Хрестили Розалію двічі. Спочатку католицький ксьонз, а потім греко-католицький священик в українській церкві.
Жінка каже, що на початку 20-го століття жити в Україні було важко, тому люди мусили шукати собі кращої долі поза її межами. Про це їй розповідала бабця.
Хтось їхав до Канади, США чи Бразилії, а потім і ближче – на Балкани.
Родина Розалії Реліч хотіла залишитися в Україні, але мала п’ятеро дітей, мало грошей і зовсім трохи землі.
«Мій дід робив у Німеччині, мав колегу. Той Федько Коваль поїхав до Югославії та й каже:
«Луцю, прийди сюди до Югославії, тут така земля!». А дід дуже хотів землі. І так переселилися. Мали в Боснії навіть два слугани: один робив з волами, а другий з кіньми», – розповідає Розалія.
«На чужині тяжко жити»
Пані Розалія сидить у м’якому кремовому кріслі і розповідає про свою родину та життя у Боснії. Її українська, здається, точнісінько така, якою сто років тому розмовляли на Галичині.
Вона говорить швидко і виправдовується, що не так добре знає українську.
«Моя бабця і дідусю мені оповідали все. Може я не так добре говорю по-українськи. А й наші люди вже позабували. Не то позабували, але трохи ся змінили», – веде Розалія.
Її батька, народженого в Україні в 1902 році, затримали у в Німеччині у 1942 році за те, що не хотів іти до сербського війська. Повернувся додому аж у 1957. За всі роки родина не отримала жодного листа – заборонено.
Після повернення до Боснії батька арештували знову. Цього разу серби – надто довго був у Сибіру, мовляв, радянський шпигун.
Раптом пані Розалія починає співати одну за іншою українські пісні.
Спочатку про невістку, панщину, а потім про чужину. Дочка Анна співає разом з матір’ю.
«Дуже багато наших піснів знаю українських, може, і сто. А ніхто не хоче вчити, а я серби вчила. Тут сусідка так співала, як українка», – захоплено каже Розалія Реліч.
Початок
Найдетальніше про початок життя українців у Боснії написав ще у 1909 році Йосип Гродський у книзі «Положенє русинів в Боснії».
«Одним із найбільших народних нещасть се малоземельність. Кажуть, що колись ще за небіжки паньщини мав наш чоловік доволї землі, лише клопіт, що не мав часу її обробити, бо вічно на двірскім ланї робив, а собі лише похапцем. А тепер був би час обробити землицю, та щож – нема її…», – пише Гродський.
Про землю, якої в Україні не було, говорять всі боснійські українці при згадці, як їхні предки опинилися на Балканах.
Тоді «царину» (поле) у Боснії отримали лише найперші переселенці, решта ж мусила чекати шматка землі роками.
Коли ж отримували, часто це були важкодоступні села, куди від невеликих боснійських міст мусили діставатися бездоріжжям по кілька днів.
Витративши всі гроші на дорогу, зневірені українці не мали змоги повернутися додому, тому залишалися у Боснії – будували хати та обробляли землю.
А разом із тим – вчилися співіснувати з іншими народами, які так само приїхали до Боснії в пошуках землі.
Наука для сербів
Йосип Гродський детально розповів про те, як жили самі серби до того часу, поки люди з інших країн не заселили боснійську територію:
«Придивім ся близше недолї сербского мужика.
Цїла господарка серба ограничає ся на сїяню зоба (вівса), кукурудзи і граха, то значить фасолї.
Будинків господарских у них нема жадних, лише одна куча, то значить хата, збудована з дилїв на чотирох стовпах (і то лихо), без стелї, а лиш накрита дрантивою крівлею із драниць. Посеред тої кучі горить огонь, і там варит ся грах (фасоля), а в попелї пече ся кукурудзяний хлїб, пригорнений з верху попілом мов бараболї. Вікна нема нїякого, бо і нема потреби, коли хата подильована так рідко і під крівлею на всї боки такі дїри, що і без вікна в хатї видно як на дворі».
Першими українськими переселенцями до Боснії були військові, після них приїхали службовці, які жили в Баня-Луці чи Сараєво.
Найбільше ж було звичайних людей-хліборобів.
Тепер місцеві українці люблять оповідати, як учили боснійських сербів вирощувати картоплю та буряки.
Серби навчилися в українців обмазувати хати глиною, користуватися піччю та ліжком.
До того, вони віддавали перевагу розпаленому серед хати вогнищу та сну на землі.
«Тут турки жили у селах, а серби у лісах. Вівці тримали, вирощували кукурудзу, горох, а пшеницю – ні. Старша на десять років сербка не знала, що таке салат чи буряк», – розповідає одна зі старших українок у Прняворі.
Після розселення, на території північної Боснії з’явилося кілька українських поселень.
Хоча у деяких селах, як наприклад у Девятині, українці становили більшість населення, української мови діти у школах не вивчали.
Традиції і мова передавалися від старших до менших.
Перша церква
Перші роки українці у Боснії не мали власної церкви. Жоден священик з України не хотів іти служити на Балкани – надто бідний регіон.
Однак активно працювала Сербська православна церква.
«А тим часом ворог не спить і чигає день і ніч на наших людий. І так прим. В Йошавцї сербский сьвященник (православний) намовляє зовсїм явно наших людий, щоб пристали до него, до його церкви, а він їм усе робити ме даром: і охрестить, і умершого похоронить, и все, що іно їм буде потрібно…
Та все я кажу, що легко в болото влїзти, те ще скорше білу одежу там обмастити, але вилїзти з него, та обчистити одежу, се вже справа труднїйша», – пише про церкву Гродський.
За його описом, без церкви українцям на Балканах було важко, тому вони постійно писали листи до галицького митрополита і греко-католицького єпископа у Хорватії, аби прислали їм хоча б одного священика.
У 1901 «сараєвська влада» відправила до українців отця Андрея Сегеді, який у наступні роки допомагав українській громаді.
Першу церкву українці збудували у селі Дуброва спільно із поляками. Однак священиком був хорват, який читав службу незрозумілою для українців мовою.
Ще одна спроба будувати церкву разом із поляками була у Девятині. Та українці швидко із поляками розсварилися, бо латинський священик «править полякам, але русинам в рускі свята не хоче».
Пізніше були спроби намовити греко-католицьку українську церкву в Боснії перейти до Сербської православної церкви.
Вперше – 1922 році, вдруге – під час Боснійської війни. Однак ці спроби не закінчилися успіхом.
У Боснії та Герцеговині служили або ж допомагали українцям у різний час чотири священомученики: Микита Будка, Леонід Федоров, Омелян Ковч та Климентій Шептицький, який відвідував українців у Боснії тричі.
Прнявор
Місто Прнявор вважається одним із перших, де оселилися українці. Йосип Гродський писав про нього так:
«А треба знати, що Прнявор положений на рівнинї, і то на мокляках. Тому то і вода там дуже нездорова, бо заскірна. Від тої то води стали наші люди слабнути, між народом кинула ся пропасниця, а там і тиф.
Ой, набідували ся наші бідні люди у тім Прняворі, набідували…»
На початку ХХ століття, коли з усієї імперії на Балкани ринули люди, тут опинилося 13 національностей.
У Прнявор прибували і українці, а вже звідси розселялися Боснією. Зараз серед різних народів українців тут найбільше.
У центрі міста стоїть український храм святого Преображення. Тут останні кілька років служить отець Орел Закалюк.
Це молодий, жвавий чоловік, що народився у Прняворі в українській родині.
Каже, що вирішив стати священиком ще у восьмирічному віці – за прикладом отця Петра Овада, який служив тут від 1981 до 2006 року.
«Священицьке життя – це не завжди те, що сам обираєш. Батьки були віруючі. Закінчив середню школу, гімназію, семінарію у Загребі, а потім у 2012 році одружився і був освячений», – каже отець Орел.
Він відкриває двері нової церкви, яка з’явилася тут у 1992 році на місці храму, що зруйнували серби під час Боснійської війни.
Розписані львівськими художниками стіни, два ряди червоних акуратних лавок, вишиті хоругви.
Поруч із храмом – український духовний центр-монастир, побудований з нагоди 1000-річчя хрещення України.
«Наша церква завжди відкрита. Хіба, коли холодно, двері прикриті. І нічого поганого поки не сталося», – мовить Орел Закалюк.
Чоловік розповідає, що українське товариство співпрацює з посольством України у Боснії (Посольство України в Республіці Хорватія) лише формально: його представники періодично приїжджають на урочистості.
Водночас, каже отець, щоліта у Прняворі власними силами проводять школу української мови. Діти приїжджають з українських родин із різних частин Боснії та Герцеговини.
«Нам тут досить складно, на багато мусиш пристати, робити те, що й ніхто не повірить, що священик має то робити», – запевняє Орел Закалюк.
«Але в діаспорі робота священика інакша, ніж в Україні», – ледь усміхаючись додає отець.
Щонеділі на його службу приходять із півсотні людей. Переважно, це люди старшого віку, що не виїхали з Боснії на заробітки, як робить багато молоді.
Вікарій українських греко-католиків у Боснії і Герцеговині, настоятель храму Царя Христа в місті Баня-Лука Мирослав Крнешин каже, що культурним життям українці цікавляться все менше.
«Відправа вся і літургія відбуваються українською. За комунізму було трошки не вигідно зізнаватися, що ти українець, а зараз люди працюють, багато виїжджають. Тут велика економічна криза, корупція. Обставини такі, що люди тяжко працюють, щоб мати хліб, то хто буде дбати про культуру?», – риторично запитує настоятель.
Водночас, він упевнений, що саме церква всі ці роки об’єднувала українців у Боснії.
Зараз у Боснії є 18 українських церков та семеро священиків, які відправляють служби у різних містах, де ще є українці.
Козарац – місце заможних і місце війни
Отець Михайло Стахник разом із дружиною та дітьми живе поруч із церквою Пресвятої Євхаристії у місті Козарац, Республіки Сербської.
Українську парафію тут заснували у 1910 році переселенці з Бродів, Тернополя, Дрогобича, Збаража, Турки та інших українських міст.
Одразу ж потому збудували невелику дерев’яну церкву, а у 1940, за служіння отця Сільвестра Саламова, звели великий храм та організували церковний хор.
Батько отця Михайла приїхав до Боснії у 1929 році. Фактично, це була остання хвиля переселенців з України.
Часто траплялося так, що в Україні не було зв’язку із земляками, які поїхали до Боснії, тому люди ще довго думали, що на Балканах жити краще.
Сам Михайло Стахник жив в українському селі Девятина. Вчився там у трьохкласній школі, де української мови діти не вивчали. Семінарію скінчив у Римі. Через три роки відбулося його висвячення.
Село Козарац належить до тих ліпших, де землю переселенці не отримували просто так. Тут вона була більш родюча, тому її здобували лише за гроші.
Так у Козараці, переважно мусульманському селі, опинилося заможніше населення.
Українська церква, де стоїть іконостас із тризубом, розташована навпроти кладовища.
Навколо – одноповерхові акуратні мусульманські будинки з червоною черепицею та рівні асфальтовані дороги.
Від української церкви протягом дня добре чути азан (заклик до молитви у мусульман), що лунає з новозбудованих мечетей.
Під час Боснійської війни усі домівки мусульман тут були знищені, як і всі 12 мечетей.
«У 1992 почали вбивати. І тоді до кінця літа не було ані одного мусульманина. Чистка. Прогнали більшість. Всі їхні хати знищили. Але Захід відновив їм, тим, хто живий лишився. Та й ті не хочуть сюди вертатися. Живуть тепер по всьому світу, навіть на Філіппінах», – розповідає отець Михайло.
За кілька кілометрів звідси були розташовані два табори для «не сербів» – у селі Трнополе та Омарська.Отець Михайло каже, що там були і українці. Або ж брали участь у Боснійській по різні боки барикад. Були серед українців і загиблі.
Чисельність українців після останньої війни на Балканах зменшилася майже вдвічі. Деякі поселення, наприклад, Дервента, були фактично знищені.
Розвалені і покинути подинки можна досі спостерігати навіть із вікна автобуса, що прямує із Сараєва до Баня-Луки.
Оаза у боснійській пустелі
«Ця парафія найбільш віддалена на захід з усіх, які є у Боснії. Це така мала оаза України у цій боснійській пустелі», – каже отець Михайло Стахник.
У «оазі» нині живе трохи більше трьохсот українців.
Отець заходить до парафіяльного дому, де на стінах висять плакати із символікою різних історичних областей України.
Тут є Донеччина і Луганщина, Подніпров’я, Волинь, Галичина і навіть Кубань.
Є також три портрети Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, а на столі лежать роздруковані слова українських пісень – тут українці зустрічаються на «сходини».
Але людей нині не так багато – після початку Боснійської війни українська громада у Козараці зменшилася удвічі.
Люди, аби вберегти себе, виїхали до Канади і там, у місті Едмонтон, заснували нову парафію.
Так отець Михайло втратив половину свого приходу, але сам залишився у Боснії.
«24 травня у 1992 році, на свято Кирила і Мефодія тут як засвистало!», – згадує Стахник.
Про ті події згадує не багато, але переконливо – було справді страшно.
«Серби усіх переслідували. Вони ще згадували, що сталося на Косовому полі, битву між середньовічною Сербією та Османською імперією, де перемогли турки. Тепер вони мстилися мусульманам», – каже отець.
У Боснійській війні, вважає отець, сербам було найлегше. Якщо на війні існують ті, кому легко.
Серби унаслідували все, що залишилося після югославської армії, а вона була однією з найбільших у Європі.
Після війни мусульмани у Козараці постали окремим народом. Мечеті і будинки відбудували коштом Заходу.
Тепер у школі села вчаться 90% мусульманських дітей, троє українців та один серб.
«Впала якась бомба»
Церква у Козараці пофарбована у блакитні кольори, як Михайлівський собор у Києві.
У отця Михайла семеро дітей та уже дев’ятеро внуків. Усі вони народилися у Боснії, але отець Михайло чітко ідентифікує себе українцем.
«Я відчував себе боснійським українцем. Чужий я тільки тоді, коли зле чи є біда. У школі діти не на тім самім рівні, або, якщо дістати працю, то ту, яка найменше оплачена. Тоді думаємо, як прийдемо в лікарню, то лікар серб зі скальпелем – чи буде лікувати, чи буде кров спускати. Не дай боже прийти до суду – тоді ясно, хто виграє. Є відчуття, що ми тут другорядні», – розмірковує отець Михайло.
На питання, чому українці від війни не їхали до України наступає тривала пауза.
«Ми були би щасливі виїхати. Казали: «Босоніж підемо на Україну, нехай дадуть нам одне село трохи далі від Чорнобиля», чи то серйозно, чи жартома відповідає Стахник.
Але боснійські українці «не дочекалися адекватної реакції». Мовляв, їхати не було куди.
Натомість розповідають про Італію, яка пообіцяла виселити з країни усіх сербів, якщо італійців проженуть із Югославії.
У Козараці кажуть, що з мусульманами ладнали краще, ніж із сербами.
«Серби були злосні на нас казали вертатися звідки приїхали, бо ми були більш продвинуті в усьому. Тут є таке переконання, що мусульмани тут, щоб торгувати, серби, щоб повстання підносити, а українці – щоб працювати на землі», – каже отець.
Отець Михайло Стахник був в Україні кілька разів і згадує ті візити із великою ностальгією:
«Відчуття від поїздки в Україну – як впала бомба, але позитивна. То таке зворушення, що не можна описати».
