День українського кіно відзначають кожної другої суботи вересня від 1996 року. Радіо Свобода попросило відомих українців обрати один фільм, який найбільше їм подобається та розповісти чому.
Історія українського кінематографа почалася у 1896 році у Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька короткометражних документальних сюжетів, а потім влаштував перший публічний кіносеанс у Російській імперії.
У радянські часи українське кіно було засобом державної пропаганди, але попри це з'являлися визнані світом митці, такі як Довженко та Параджанов.
У часи незалежності українське кіно отримало свободу, але втратило державну підтримку. Перші 20 років фільмів знімалося мало, однак в останні роки ситуація змінилася. Якщо у 2011 році в українських кінотеатрах показали лише один фільм українського виробництва, то у 2018 таких заплановано майже 50.
Українські політики, вчені та митці розповіли Радіо Свобода про свої улюблені українські фільми різних часів.
Ярослав Грицак, професор Українського католицького університету, історик
«За двома зайцями» – геніальний фільм, геніальні актори. Думаю, що прикметник «геніальний» пояснює, чому цей фільм так подобається. Окрім того, він постав в атмосфері 60-х, а це часи, які суб’єктивно мені найкраще відповідають.
Іванна Климпуш-Цинцадзе, віце-прем'єр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції
Свого часу мене дуже вразив фільм Олеся Саніна «Поводир».
У рамках освітньої реформи ми зараз приділяємо багато уваги зміні навчальних програм, що дає можливість виховати громадян, які знатимуть історію України краще за нас. Але правдивої інформації про минуле потребують і старші люди. Вважаю, що саме через кінематограф ми можемо достукатися до них. При цьому важливо, щоб ці фільми були не пропагандистськими, а максимально правдиво відтворювали нашу дійсність, даючи простір для власних висновків.
Зараз же з нетерпінням чекаю на завершення зйомок і вихід у прокат стрічки «Довбуш» того ж таки Саніна. У нас ще дуже багато нерозказаних історій.
Ірина Галай, українська альпіністка, перша українка, котра здійснила сходження на Еверест
Фільм «Той Хто Пройшов Крізь Вогонь», це історія хлопця, якого збили німці і взяли в полон, але сила духу його була настільки сильна, що він не тільки впорався з усіма випробуваннями, а ще став вождем племені! Це наша українська сильна душа, яка ніколи не здається! Сильне кіно!
Ольга Герасим'юк, телеведуча, перший заступник Голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення
«За двома зайцями». Кіностудія Довженка, 1961 рік. Прекрасні актори: Маргарита Криніцина, Олег Борисов, Наталя Наум, оператор: Вадим Іллєнко, Віктор Іванов – режисер.
Київ старий, чудова комедія. Сюжет тягне на «вічність» і сьогодні часто хочеться цитувати («Ноги бачите для того чєловеку й дані, чтоби бити ними землю, потому вони й ростуть нє із голови»).
Знято недорого і геніально. Тому що, зокрема, «головне у людини не гроши, а натурально хворма, вченість».
Чудова п‘єса Михайла Старицького, талановитий режисер. Все, що треба є в цьому кіно, що не обтяжене нічим, лише талант – тому легкість і вічність.
Антон Сененко, старший науковий співробітник Інституту фізики НАНУ
Однозначно це «Кіборги». У цьому фільмі дивним чином, як на мене, вперше в історії українського кінематографу вдалося поєднати якісне зображення, звук, ґрунтовно пропрацьованих персонажів, хороших акторів та сюжет на основі дійсно важливої події в історії нашої держави. До цього фільму, на мою думку, всі картини в якомусь з перелічених аспектів були недопрацьовані.
Крім того, на показі в кінотеатрі саме «Кіборгів» я вперше в житті побачив, як люди залишилися на своїх місцях і після титрів. Бо режисеру вдалося продемонструвати не просто силу Армії, як останньої надії нашої країни на існування в буремні часи, а й те, що ця міць сплетена з життів та вчинків звичайних людей.
Якщо говорити коротко – це чи не перше суспільно знакове українське кіно без скиглення про лиху долю українців, які в кінці всі обов’язково загинуть.
Як на мене, тут ідеально дотримано баланс між «незалежність дістається неймовірними зусиллями та кров’ю» та «ми переможемо».
Іван Леньо, один із лідерів фольк-рок-гурту «Kozak System»
«Пропала грамота» – це кінематографічний клейнод. Універсальна формула – маркер на українськість.
За симпатіями до цього фільму чи антипатіями я з неймовірною точністю визначаю людину на «свій» – «чужий».
Дорж Бату (Андрій Васильєв), письменник, журналіст і оператор польотів NASA
Я не буду оригінальним, якщо назву фільм геніального Бориса Івченка, на сценарій геніального Івана Драча, «Пропала грамота» за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя.
Оскільки в мене, м’яко кажучи, злегка дивне почуття гумору, фільм цілковито припав мені до душі. Жарти козака Василя і запорожця Андрія виявились настільки близькими мені, бурят-монголу, що коли я вперше подивився цю стрічку, я негайно передивився її вдруге, а фраза «Ти козак?! То не ганьби оселедця!», взагалі стала одним з моїх життєвих кредо.
«— Андрію, може покаємось?
— Та йди до всіх чортів, он чоловік у карти програє!».
«Пропала грамота» – фільм, котрий робить з простої людини справжнього українця.
Василь Махно, український письменник, член міжнародного ПЕН-клубу
Щиро кажучи, українське кіно для мене було завжди своєрідною фата морґаною: воно було і його наче не існувало. А коли тепер відкрилися кіноархіви з 1920-тих років, то розумієш, яким би міг бути наш кінематограф, якби не відомі політичні події.
Але про сучасне: ще кілька років тому, в Нью-Йорку відвідуючи тиждень сучасного румунського кіно – дивувався, чому чогось подібного не існує в Україні? Тепер, як виглядає, зрушилося, бо кіноіндустрія наче запрацювала.
Отож, щодо улюбленого фільму, – очевидно, що це фільми з 1960-тих років. Найперше, – «Тіні забутих предків» і «Криниця для спраглих». Чому? Ну, мабуть, тому, що це справжнє кіно.
Якщо говорити про «Тіні», то чи не вперше український реґіональний матеріал перетворено на річ, яку сприйняли у світі.
Щось схоже трапилося зі «Ста роками самотності», який базовано на колумбійському реґіональному матеріалі. Мистецька мова українського поетичного кіно тоді йшла в парі з італійським неореалізмом, хоча таких відвертих тем і сцен, які дозволяли собі Лучано Вісконті чи П’єр-Паоло Пазоліні, українські митці дозволити не могли. І все ж Параджанов, зумів перекраяти літературний твір Коцюбинського кінематографічною мовою з власним почерком. Що є і чого нема у «Тінях»?
У цьому фільмі є відчуття магії, тобто є те, що робить будь-який мистецький твір живим організмом, сплетеним із роздумів та емоцій. Чого нема? Нема пафосності радянського кіно, якою хибувала майже уся тодішня кіноіндустрія. Мистецька мова повинна бути точною. У «Тінях» вона точна і магічна.
Роман Шеремета, професор Школи менеджменту імені Везерхеда університету Кейс Вестерн Резерв, науковий співробітник Економічного наукового інституту США
«Слуга народу» – це комедійний фільм про щоденні проблеми українського народу. Ми особливі люди, які вміємо сміятися самі з себе. Подобається мені і те, що хоча 95-й Квартал є російськомовний, значна частина фільму знята українською мовою.
Для мене цей фільм уже став класикою, адже багато прикладів з цього фільму використовую в своїх лекціях та виступах.
Віктор Кривоносов, науковий співробітник Національного заповідника Хортиця, учасник АТО
Один з моїх улюблених фільмів – «Пропала грамота». Він сповнений і запального козацького гумору, і глибокого філософського підтексту. Про його влучність свідчить те, що люди буквально розтягли репліки акторів на цитати. А ще там чудовий саундтрек.
Зняти таке у радянському союзі в 1972 році – дійсно круто!
