33 роки тому у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року у таборі ВС-389/36-1 у Кучино Пермської області Росії обірвалося життя українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця та правозахисника Василя Стуса. Сюди за рішенням радянського суду його заслали через проукраїнські погляди, яких він не зрікся.
Майже дев'ять місяців слідчого ізолятору довелося пережити Василеві Стусу під час свого першого арешту КДБ у січні 1972-го, а вже на початку вересня того ж року за «антирадянську агітацію і пропаганду» він отримав 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання.
«Фактично мене засудили за прагнення до національної справедливості, – писав репресований поет у липні 1976 року. – Моя любов до рідного народу, моя стурбованість кризовим станом української культури були кваліфіковані як націоналізм».
На думку Стуса, своїм рішенням слідство та суд не лише перекреслили усі його надії на участь в літературному процесі, але й надовго полишили його людських прав, адже, відбуваючи свій термін у мордовських таборах, він відчув на собі приниження, котре «боляче ранило почуття людської гідності»,
«Зовсім нещодавно 14 травня 1976 року через мою відмову їхати до лікарні без книг на мене одягнули наручники, супроводжуючи це лайкою та нагороджуючи стусанами. Рука болить ось уже два місяці, але завдані мені моральні знущання куди більш відчутні. Я подав на кривдників до суду – у відповідь мені завдали нових покарань, продемонструвавши тим самим мою повну беззахисність перед тутешнім законом», – розповідав Стус і резюмував, що у якийсь момент просто відчув себе використаною КДБ неживою річчю.
Відтак наголошував, що не вважає за можливе більше бути підданим своєї країни та просив вислати його за межі території, де «людські права нівелюються настільки безцеремонним способом».
«Зважитись на подібний крок – занадто важко, але втриматись від нього в умовах, що склалися, виявляється, ще тяжче», – пояснював поет.
Відбувши свій перший термін, Василь Стус повернувся додому восени 1979 року, утім, уже у травні 1980-го він знову був заарештований та отримав згодом 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Сторону його захисту тоді представляв Віктор Медведчук, нині лідер проросійської сили «Український вибір» та кум президента Росії Володимира Путіна. Попри чисельні протести обвинуваченого, його все ж таки затвердили адвокатом.
Те, наскільки якісно чи ні Віктор Медведчук захищав свого підзахисного, на прикладі кримінальної справи № 5 Слідчого відділу Комітету державної безпеки УРСР щодо Василя Стуса проаналізували адвокати Роман Титикало та Ілля Костін.
«Від адвоката Медведчука не вимагалося ставати дисидентом, як його підзахисний, робити гучні заяви, проголошувати промови, конфліктувати з репресивним імперським апаратом. Його професійним обов’язком було робити свою роботу – якісно, професійно, згідно з вимогами чинного законодавства. Вже це – як підтвердив згодом суд вищої інстанції – могло б призвести до виправдання Василя Стуса, або ж хоча б до призначення йому більш м’якого покарання. На вагах було життя людини. На жаль, адвокат зі своїм обов’язком не впорався. Більше того, захисник Медведчук фактично став пособником сторони обвинувачення, діяв усупереч і нормам права, і вимогам професійної етики», – роблять висновок юристи.
Сам Медведчук у засудженні Стуса себе винним не вважає. Каже, по-перше, захищав його згідно з тогочасними законами, а по-друге, мовляв, не порушував норм адвокатської діяльності, котрі діяли на той час.
«Я можу дивитися в очі і говорити про те, що стосовно Василя Стуса ніякої вини: ні внутрішньої, ні зовнішньої я не відчуваю і ніколи не відчував», – наголошує він.
Але як сам репресований поет оцінював другий суд, що відбувався над ним? Відповідь на це запитання дає все та ж архівно-слідча справа, що зберігається в Галузевому державному архіві СБУ та, згідно з декомунізаційним законом про відкритий доступ до архівів радянських репресивних органів, нині є доступною для всіх.
«Смисл репресій вчинених наді мною подвійний, – зазначав поет у заяві від 8 жовтня 1980 року до голови суду. – Перший смисл – розправитися з людиною, яка уже 15 років несхибно стоїть на обороні скривджених. Другий смисл конфіскувати весь мій літературний набуток».
При цьому Стус наголошував, що суд залишив долученими до справи близько 500 його віршів, попри те, що «не ставив їх йому за погріх».
«Нагадаю, що ці вірші уже завтра становитимуть гордість української поезії, української культури», – наполягав засуджений поет і вимагав повернути їх його дружині Валентині, оскільки вважав винесений йому вирок «фактично смертною карою».
Утім, оскаржувати рішення суду через касаційну скаргу Стус не бачив сенсу, «добре знаючи, що таке радянський політичний суд».
КДБ він вважав «терористичною організацією гестапівського типу» і вимагав розглянути в судовому засіданні її «злочин, скоєний перед українським народом і культурою».
У своїх заявах Стус відкрито говорив про застосування щодо нього тортур та, зокрема, про обмеження його прав.
«Мені не дали виголосити своєї звинувальної промови – так званого останнього слова, суддя просто заборонив мені говорити», – пояснював він у розписці від 28 жовтня 1980 року.
А ось як він характеризував у ній саму свою справу: «Цей так званий кримінальний суд, точніше суд, що розглянув «кримінальну» справу Стуса, був проведений на рівні кримінальних злочинців, кишенькових злодюжок від народу, при герметизованому кдбістами залі. Це кримінальна справа злодюжок у суддівських та прокурорських мантіях».
У таборі ВС-389/36-1 в Кучино, куди Стуса відправили відбувати чергове покарання, йому заборонили бачитися з родиною. Їхнє останнє побачення відбулося навесні 1981 року.
Протягом свого заслання репресований поет кілька разів оголошував голодування, його кидали до камери-одиночки та карцеру.
У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року Стуса не стало. Ось як дисидент Левко Лук'яненко пригадував день, напередодні тих подій: «Третього вересня я йшов на роботу і бачив двох наглядачів (зазвичай був один), а в коридорі – третього. Що сталося? Я зробив два кроки до камери Стуса, крикнув, але відповіді не почув. На роботі побачив, що Василь напередодні не працював. Як я залишив викрутку, так вона і лежала – сигналу немає ніякого. Якась така підозріла тиша».
Увечері Лук’яненко поцікавився про товариша у лікаря, і той відповів, що поета забрали до центральної лікарні, а вже наступного дня Стуса не було в живих. Офіційна причина смерті – зупинка серця, утім, є версії, що вона могла настати внаслідок переохолодження чи від удару карцерними нарами.
Дружину Валентину повідомили про загибель чоловіка 5 вересня, а от від інших радянських дисидентів факт смерті поета намагалися приховати до середини жовтня. Поховання Василя Стуса відбулося без присутності рідних і близьких. До завершення терміну ув'язнення адміністрація табору не давала згоди на його перепоховання. Це сталося аж у листопаді 1989 року.
Постать Василя Стуса стала справжнім феноменом для української культури, а його вірші і досі не втрачають актуальності:
